Ці нотатки однозначно не претендуватимуть на цілковиту об’єктивність, оскільки я особисто причетний до предмету розповіді. А суб’єктивізм полягає у тому, що мені довелося виступити в іпостасі… Зрештою, характеристики на кшталт «автор ідеї, організатор, режисер-постановник, ведучий» – то надто високо сказано. Власну роль не підношу аж на такий солідний рівень. І все ж хотілося б поділитися враженнями про низку концертів під загальною назвою «Свята до музики любов», проведену у першій половині цього року спільними зусиллями нашої мадридської парохії Благовіщення та асоціації «Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців». Їх, у кінцевому рахунку, набралося не мало-не багато, а п’ять. Між іншим, останній у культурно-освітньому центрі «Дивосвіт», що в місті-супутнику Мадрида Алькорконі, мав дещо іншу назву, аніж усі попередні, а саме «Согласно заспіваймо». Але й вона, зрештою, не надто далеко «відскочила» від основної теми.
А чому так пізно вирішив розповісти? Допікали сумніви: чи варто вести мову про те, до чого доклав власних зусиль, щоб у когось не склалося враження, що за життя «пам’ятник» собі споруджую. Одначе, оскільки не лише я один був причетний до організації цих, навіть не концертів, а швидше концертно-розважальних програм, то значить спільна праця має право бути висвітленою в медіях. Тим паче, що тут, направду, є про що розказати. Ось бодай би про виконавців, які взяли участь у цих мистецьких заходах. І не так важливо, що часу збігло відтоді немало. Зате деякі висновки можна зробити зваженіше, розклавши все «по поличках». У кінці-кінців дуже доречно нагадати відомий вислів: краще пізно, ніж ніколи. Тому, зваживши всі «за» і «проти», поведімо мову…
…ПРО «НАСКРІЗНУ НИТКУ», ПУБЛІКУ ТА ІНШЕ…
Задум цієї тематичної програми визрівав давно. З’явилася вона на прикметі в одному ряду з попередніми концертами під назвами: «На Україну повернусь», «Моя єдина, чарівна», «Кохання хміль – солодкий біль», «Танцюймо разом». Але знадобилося доволі часу, щоб втілити дану ідею в життя. Дякувати Всевишньому, що дав їй можливість реалізуватися. У що ця ідея врешті-решт вилилася?
Перший концерт – 17 лютого в українській парохії Благовіщення на Арґуелєсі. Переповнений актовий зал. І ще до початку на глядчів чекає перша несподіванка. Імпровізована сцена розміщена не там, де завше, а розвернута на 180 градусів. Цього разу аритисти виходять, як годиться, з-за імпровізованих куліс. Щоправда, їхню роль відіграють масивні розсувні двері, які розділяють дві частини залу. І вже перші пісні налаштовують присутніх на лірично-романтичний лад, який триває протягом усього концерту…
Наступний вихід на публіку – через тиждень в українській парохії святих Андрія та Дмитра поблизу станції метро «Колумбія». Хоч глядачів у залі небагато, але панує по-справжньому домашня приємна атмосфера, до якої доклав рук отець Костянтин Трачук. Концертне дійство спричиняє бурю позитивних емоцій: сповнює радістю серця, викликає непрохану сльозу на очах.
У неділю, 3 березня, знову ж таки в актовому залі парохії Благовіщення відбувся вечір-вогник для учасників програми та творчих парохіяльних колективів. Сподіваюся, що кожен з артистів, хто був задіяний у концертах, відчув теплоту і щирість у відношенні до себе. Так і повинно бути, оскільки вони віддають свій вільний час участі в культурних заходах, часто-густо не рахуючись з особистими інтересами. В цей вечір про багатьох із виконавців пролунали теплі слова, пригадалися яскраві моменти з їхньої творчої біографії. Звісно, що не обійшлося без пісень, музики, танців, жартів.
А ще проводилися захоплюючі конкурси. Зокрема потрібно було за кількома першими нотами відгадати пісню. Тут відзначилася учасниця парохіяльного хору Теофілія Гайдукевич. А хто б ви гадали переміг у конкурсі анекдотів, жартів і усмішок на музичну тематику? Як не дивно, рівних тут не було отцю Іванові Липці (він до того ж виграв конкурс в Алкалі, в якому треба було назвати виконавця та композитора мелодії, пропонованої для прослуховування). Серед кулінарних виробів, приготовлених учасниками вогника для спільного столу, також вирішили визначити кращий. «Пальма першості» дісталася учасниці вокального гурту «Українські передзвони» Катерині Білянській, пампушки котрої найдужче припали до смаку членам журі.
Четверту концертну програму ми давали в місті Алкала де Енарес напередодні великого посту. Тож це були своєрідні запусти. Не знаю як в інших, а в мене виникли особливі асоціації, адже співали ми в самому храмі, де проводяться Богослуження для іспанських і українських вірних. Враження, ясна річ, найнеймовірніші. По-перше, акустика була такою, що видавалося, ніби наші голоси лунають десь на небесах, зливаючись в спільну осанну Творцеві. По-друге, нас слухала надзвичайна аудиторія, для якої хотілося співати ще й ще. Тому зрозуміло, що всі виконавці виступали з вогником.
Не секрет, що публіку треба завойовувати. Ось і перед артистами з самого початку стояло завдання стати для неї «своїми». Нашими піснями та мелодіями ми намагалися створити видовище, а відповідно, й викликати чудовий настрій. Вважаю, що учасники достойно впоралися з цим завданням. Проте віддаємо карти в руки глядачам. Нехай вони судять про результати нашої праці.
І ще два слова про публіку. Вона на всіх без винятку концертах була дуже цікавою і вдячною. Під час виступу присутні в залі не лише зосереджено слідкували за тим, що відбувається на сцені, але й кивали в такт головою, плескали в долоні, постукували ногою, підспівували. Складалося враження, що виконавці та глядачі зливаються в єдине ціле. І щойно стихали останні акорди, як зал буквально вибухав аплодисментами й численними «Браво!».
В Алкалі не обійшлося і без незначних експериментів. Тобто перша частина була виключно концертною і тривала ледь більше години. А ось друга – розважальна, з танцями й піснями у спільному колі всіх присутніх, блискуче пройшла в пристосованому для цього підвальному церковному приміщенні. Звичайно, лунала «жива» музика. Звідси висновок: саме такий підхід до активного та культурного відпочинку чи не найоптимальніший в наших теперішніх умовах. Звісно, що й звичні концерти треба влаштовувати, але, як на мене, концертно-розважальна програма має більше шансів на успіх серед нашого брата-заробітчанина. Він не лише хоче бути стороннім спостерігачем, але й повеселитися, відвести душу, залюбки потанцювати чи поспівати. Ця думка, до речі, загалом знайшла своє підтвердження в Алькорконі.
Саме там, у приміщенні культурно-освітнього центру «Дивосвіт», пролунав завершальний акорд всієї програми. Зважаючи на те, що цей концерт відбувався в наступну суботу після Великодня, то й назва дещо змінилася. За основу було взято перший рядочок з куплета відомої воскресної пісні:
Согласно заспіваймо,
Веселімся разом днесь.
Ісуса прославляймо,
Він бо із мертвих воскрес.
Очевидно, варто наголосити, що наші концерти відвідали працівники посольства України в Іспанії Валерій Швець і Олександр Прокопюк. Уважним і вдячним глядачем став також митрополит Православної церкви (Константинопільського патріархату) Полікарп, в підпорядкуванні котрого перебуває українська парохія на Колумбії.
Наступна заувага. Оскільки композиція планувалася як тематична, то всі твори, що звучали в ній, працювали на одну мету – всебічно розкрити тематику, показати «її величність музику» в різних аспектах. Передусім зудумувалося відобразити її різножанровість. Тому знайшли поєднання шедеври світової класики, перлини української народної музики, чудові авторські пісні та популярні зарубіжні й вітчизняні шлягери. Для прикладу можна назвати хоча б такі різнопланові твори, як арія Мюзетти з опери Джакомо Пуччіні «Богема» та славнозвісна «Аве Марія» Франца Шуберта у шикарному виконанні Людмили Стахурської; українські народні пісні «Ой хотіла мене мати за музику заміж дати» чи «Тумбалалайка», винесені на суд аудиторії співочим гуртом «Українські передзвони»; відомий у світі хіт «Музика прозора», яку співав Степан Оліяр; вітчизняні шлягери «Пісня буде поміж нас» та «Явір і яворина», чудово виконані отцем Іваном Липкою; авторські пісні наших заробітчан – «Моя музика» Любові Нарозі, «Співай, Україно моя» і «Музика серця» Тетяни Гаврилюк, «Чарівні струни осені» Зіновії Шепель та інші.
Словом, тема музики пройшла наскрізною ниткою через кожен виступ. Не було жодного номера, де б вона так чи інакше не обігрувалася. Звучали пісні як про музику в цілому, так і про пісню, музичні інструменти чи музикантів.
…ПРО ТИХ, БЕЗ КОГО НЕ МОЖНА УЯВИТИ ЖОДЕН КОНЦЕРТ
А тепер поведемо мову про головних дійових осіб програми. Наголосимо, що цього разу відгукнулося, як ніколи, багацько виконавців: співаків, музикантів, які справою своєї честі вважали віддати данину шани «її величності музиці», вкотре привселюдно освідчившись їй у любові. Адже фактично кожен їхній вихід на сцену та виступ перед глядацькою аудиторією – це чергова спроба вшанувати свою чарівну натхненницю.
Не погрішу проти істини, заявляючи, що учасники програми «Свята до музики любов» удостоїлися заслуженої уваги глядачів. Вони раз по раз зривали гучні оплески, що іноді переходили навіть у щирі овації. А тепер конкретизуємо, найперше згадавши тих, хто виніс на своїх плечах основний тягар виступів.
Передусім це – лауреат Всеукраїнського конкурсу естрадної пісні в Тернополі (1997 рік), співачка, піаністка, композитор і поетеса Любомира Нарозя. Після закінчення музичного відідлення Чортківського педагогічного училища працювала музичним керівником у дитячому садочку, будинку культури. Співала у вокально-інструментальних ансамблях «Золоте руно» та «Меломани», у свій час популярних у Чорткові. Бажання матеріально допомогти своїй родині погнало її на заробітки в Іспанію.
І вдома, і тут, за Піренеями, Любомира підкоряє публіку високим рівнем виступів, професіоналізмом. І голосом, наповненим оксамитовими і сильними тембрами.
Цікавий факт. 17 листопада 1994 року в місті Чорткові на Тернопільщині відбувся творчий вечір Любомири. А рівнісінько через шість років – також 17 листопада, але 2002 року, в актовому залі столичної української парохої Благовіщення на Арґуелєсі пройшов подібний захід. Пригадую як схвилював нашу краянку цей дивний збіг обставин, адже вона ніяк не очікувала, що організатори її вечора в Мадриді запропонують саме цю дату. І тоді, і під час теперішніх концертів з уст виконавиці линули такі слова:
Моя музика ніжна звучала,
І не зраджувала вона.
Дала крила, щоби я літала,
І ніколи не падала я.
Це приспів з пісні «Моя музика», автором слів і музики до якої є Любомира.
У цьому місці поневолі мусимо ще раз згадати про творчий вечір Л. Нарозі в Чорткові у листопаді 1994 року. Справа в тому, що у ньому взяв участь і близький земляк композиторки Іван Голяк. Хто б міг передбачити, що вони знову зустрінуться разом, але вже в країні Хосе Каррераса та Монсеррат Кабальє? Проте доля розпорядилася таким чином, що не лише здибалися, але ще й співають поряд на сценічних майданчиках…
Треба зазначити, що Іван, неначе вихор, увіравався на мадридську сцену. Якийсь час його не було чутно, а тут умить зазвучав чи не у всіх концертах, які проводилися останнім часом. У них, крім інших пісенних рядочків, лунали й такі слова з пісні «Де трембіта луна».
Де смереки стрункі, кришталева водиця,
Де гуцульські плаї, – тут ночами не спиться.
Де трембіта співа, а то й жалісно плаче,
Там блукає любов у розлуці одначе.
Звичайно, співак не ставив за мету перевершити незрівнянного Василя Зінкевича, який виконує цю річ. Але надзвичайно милозвучний голос і потужне звучання нашого заробітчанина западають у серця глядачів, викликають пречудові емоції, які виливаються у бурхливі аплодисменти. А ще підкупляє його вміння викладатися на всі сто.
Додамо, що талант Івана Голяка розквітав на Чортківщині. Проте фах диригента хору він здобув, навчаючись заочно в Теребовлянському культурно-освітньому училищі. А знаєте з ким пліч-о-пліч співав у зведеному хорі цього навчального закладу? З Віктором Павліком. Але не лише спів приваблював вихідця із села Шманьківці. Ще в юначі роки він практично самотужки оволодів грою на трубі. Брав участь у художній самодіяльності, грав на весіллях. 2003 року примандрував до Іспанії.
З приємністю представляю наступного учасника. І організація виступів, і технічна сторона, і духовна опіка, і виконання пісень – все це поєдналося в одній особі. Тільки руки можна розвести в сторони, дивуючись як такі, здавалося б на перший погляд, несумісні речі вжилися в адміністраторові парохії Благовіщення отцеві Іванові Липці. Це передусім завдяки його особистій підтримці, сприянні та участі народилася програма «Свята до музики любов». А як вам той факт, що наш душпастир уперше за весь час своєї праці в парохії, виконав зі сцени світські речі? Івасюкову «Пісню поміж нас», а також «Явір і яворину» щоразу зустрічали як шквал оплесків, так і вигуки «Браво!».
Ще одна особа, до якої стосуються ці ж слова, це – акордеоніст і клавішник Ярослав Допілка. Може, я й «загинаю» трохи, натякаючи, що виступів без нього не було б. Але те, що вони б значно втратили, – безсумнівно. Він підігрував багатьом на інструментах, тим самим привносячи «живий» струмінь в кожну програму.
Кажуть, що музичний супровід зараз не обов’язковий, адже фонограма все заміняє, та й звучить набагато ефектніше. На моє переконання, вона все ж не спроможна замінити «живий» контакт, оскільки лише музикант здатний володіти як виконавцем, так і присутніми в залі. Ярослава в цьому аспекті можна назвати асом своєї справи. Він так майстерно й емоційно «вишиває» на акордеоні чи на «клавіші», що мертвого б підняв на ноги. Зрештою, його майстерність оцінила на початку 1990-их років Герой України, Народна артистка України Ніна Матвієнко, якій Ярослав підігрував під час одного із заходів у місті Трускавці, що на Львівщині. Тоді вона співала чи не найвідомішу свою пісню «Ой летіли дикі гуси». Майте також на увазі, що Петрович ще й гарно співає. Хоча з цією його стороною глядач знайомий менше.
Справжній фурор у залі викликала щоразу пісня «Подаруй мені скрипку» у виконанні Лілі Ткачук…
А скрипаль так файно грає,
Що весілля все співає.
І ніхто, ніхто не знає,
Що так туга серце крає.
Цей мелодійний приспів, що линув з уст артистки, відразу ж починали підспівувати всі присутні. А після закінчення пісні не хотіли відпускати її зі сцени… Надзвичайно гарна манера співу, приємний голос, вміння подати себе на сцені, знайти контакт з глядачем, «запалити» його – ось складові успіху співачки та музиканта. Хоча цю другу її особливість публіка ще не знає. Поміж тим, вона прекрасно грає на скрипці.
Запитаєте: звідки такий дар Божий? З Коломиї, де з дитячих літ відчула любов до музики. Вже з п’яти рочків пішла в музичну школу. У цьому ж віці татусь залучив її співати до вокального ансамблю «Карпатські зорі». А потім поступово здіймалася по сходинках творчого зростання. В школі була учасницею ансамблю пісні й танцю «Передзвін», де грала на скрипці. Побувала з цим колективом у багатьох європейських містах. А також співала у вокальному ансамблі «Джерельце».
Після школи – навчання на музичному відділі Коломийського педагогічного коледжу. Тут Ліля співала у вокальному ансамблі «Коломиянка». З 15 років почала писати музику до власних віршів, з якими брала участь у співочих конкурсах. Займала призові місця. Наприклад, здобула перше місце в номінації «авторська пісня» та друге в номінації «естрадна пісня» на конкурсі «Буковинський жайвір» у Чернівцях.
Деякий час була учасницею викладацького хору «Камертон». Неодноразово виступала на сцені Палацу «Україна» в Києві, де проводила творчі звіти Івано-Франківщина. З 2002 року – перша скрипка в складі оркестру народних інструментів «Гуцулія» під керівництвом П. Терпиляка. Навчаючись на відмінно, отримувала стипендію імені Кос-Анатольського. Після завершення педколеджу стає студенткою Прикарпатського університету імені Стефаника в Івано-Франківську. Навчання поєднує з участю в православному церковному хорі, з яким гастролювала в Києво-Печерській лаврі, їздила на коляду до президента. Побували хористи і в столиці Угорщини Будапешті, де в українському посольстві дали концерт колядок і виставу на Маланки. Зняли колектив і в документальному фільмі «Різдво в Карпатах».
Після навчання працювала в дитячій студії естрадного співу, яку очолювала відома в Україні співачка Алла Кобилянська. Крім цього викладала естрадний вокал у філіалі Коледжу естрадно-циркового мистецтва, була заступником директора з виховної роботи.
Під час численних концертів Лілині творчі стежини перепліталися з такими співаками, як Іво Бобул, Богдан Сташків, Іван Попович, з актрисою та ведучою Ольгою Сумською.
Ну, як вам такий послужний список? Вражає? І в цьому, ясна річ, є частка заслуги тата Лілі – Івана Ткачука, який також взяв участь у нашій програмі. Між іншим, у кількох якостях. Слідкував за озвученням, підспівував і отцю Іванові Липці, і Степанові Оліярові. А ще як ведучий вів танцювальну частину. Має чоловік досвід у цій сфері, бо закінчив курси культмасовиків при Київській філармонії. Крім цього Іван грав колись на баяні, в армійські роки опанував альт, а потім вигравав на контрабасі в оркестрі народних інструментів. Доплюсуйте до цього списку ще й гітару і виходить, що він у музиці – мастак на всі руки. За його плечима також роки виступів у народному вокальному ансамблі «Карпатські зорі», з яким об’їздив усю Україну, побував у Москві, Латвії, Естонії, Білорусії. Попри це організував свій гурт, який обслуговував весілля.
Ви запам’ятали, кому підспівував І. Ткачук? Маєте рацію: Степанові Оліяру. Про нього, як і про його приятеля та близького земляка Володимира Перуна, я не так давно писав уже (про це читайте тут). Додам лише, що пісні, які виконував Степан, залюбки підхоплювали присутні в кожному залі. З відомою багатьом по виступах покійного Назарія Яремчука «Зеленим гаєм» жодних проблем не виникало, бо її знають всі. А ось слова пісні «Падала зірка» з репертуару Павла Доскоча народові відомі менше.
Падала зірка в вечірнє небо золота,
Солов’я пісня дзвеніла стиха опівночі.
Десь забарилась моя дівчинонька сумна,
Прийди до мене, дай подивлюся я в твої очі.
Гарні слова, які запам’ятовуються швиденько. Тому не дивно, що після першого куплету їх наспівували майже всі. Крім цього заворожували виконавська манера співака, його лагідний і водночас звучний голос. Тому й доводилося Степанові по кілька різів виходити на поклін.
Усе б нічого. Та, на превеликий жаль, він так і не взяв до рук свою вірну подругу – трубу. А знали б ви, як він на ній грає! Одначе, як мовиться, можливо, ще не вечір. Тому маю пропозицію: а що як нам усім його попрохати? Отож, нумо гуртом: «Степане, зіграй нам на трубці в наступній програмі, будь добрий!» Може почує і дослухається?..
Гітара в руках ще однієї учасниці концертів звучить божественно. Але й вона сама нагадує на сцені богиню. Направду. І голос, і сценічний одяг підпадають під епітети, спрямовані на її адресу. І це не просто «високі» слова. З гітарою вона давно на «ти», адже закінчила по цьому класу відділення народних інструментів Донецького музичного училища. А вміння співати, зрештою, як і диригувати хористами, від того, що вчилася заочно ще й на хормейстерському відділенні цього ж училища. І так трапилося в її професійній діяльності, що ці дві речі якраз і знадобилися їй найбільше. «Все життя граю на гітарі та керую хорами», – поділилася зі мною Тетяна Гаврилюк. А крім цього вона створює пісні. Ось не так давно, в 2003 році, компакт-диск записала.
…Слухай:
Музику землі, музику неба,
Музику душі, музику серця.
Як вона дзвенить, як вона вібрує,
Й силу для життя тобі дарує.
…Слухай!
Це слова з її пісні «Музика серця», яку гідно оцінили глядачі, що побували на наших концертах.
Ще в Україні Тетяна керувала багатьма хоровими колективами: і студентським хором Донецького державного інституту штучного інтелекту, і церковним хором. Разом з підопічними неодноразово виступала на сцені Донецької опери. Була диригентом зведеного хору, який різдвяними та воскресними піснями милував глядачів у Донецькій філармонії імені Прокоф’єва. І колишній президент Кучма, і теперішній Янукович під час приїзду в Донецьк, завмирали виструнчившись, слухаючи і гімн України, й інші твори у виконанні хорів, якими керувала Тетяна.
А в країні Пласідо Домінґо та Хуліо Іглесіаса з’явилася в 2003 році. Починала з «лімпієзи». А згодом після обіду повернулася до справи життя – музики. Стала диригентом хору королівської базиліки Матері Божої Аточі. Потім випадково її «curriculum» потрапив на очі директора хору «Orfeon de Madrid» – єдиного в столиці, який отримує субсидії від «комунідаду». І, о хвала Всевишньому, Тетяна очолила цей відомий колектив. Два роки диригувала «Орфеоном», супроводжуючи Богослуження у найбільших мадридських храмах.
Тепер викладає гру на фортепіано та вокал в коледжі «Santa Maria de los Rozales» в Араваці. Це той престижний навчальний заклад, де навчаються внучки короля Леонор і Софія. Інколи Тетяна бачить принца Філіпе або принцесу Летисію, які забирають донечок з коледжу. А попри це наша землячка приватно навчає дітей, в тому числі українських, бере участь у концертах, займається з невеличким хором, який співає сакральні твори. Ось така вона. Знай наших!
А зараз дозвольте оголосити наступний «вихід на сцену» (віртуальний, ясна річ). Не сумніваюся: вони вже добре відомі вам з численних виступів і особливих рекомендацій не потребують. Отож зустрічайте: співочий гурт «Українські передзвони». Незважаючи на те, що їх уже знають, кожна їхня поява дарує нові враження, кожна їхня пісня променить новими барвами. Нещодавно на цьому сайті ми вже розповідали про них, отож бажаючі можуть ознайомитися з даним дописом (читайте його тут). Зрештою, як і помістили розлоге інтерв’ю з художнім керівником і диригентом гурту Ларисою Сенів (про неї читайте тут).
«Українські передзвони» завжди різні, і це не може не імпонувати. Ось і в програмі «Свята до музики любов» висвітилися нові грані колективу. Вони співали як разом, так і жіночим складом, дуетами й сольно. Пісні ліричні, жартівливі, авторські. Починали всі гуртом урочисто й велично:
На Тарасовій горі рано-вранці на зорі,
Посідали під вербою дідугани-кобзарі.
Продовжувала надзвичайно лірична Лариса Сенів (їй би ціни не було, якби ще й взяла до рук скрипку, з якою добре знайома з дитинства) у дуеті з дзвінкоголосим Ярославом Булавинцем:
Ой зробив хлопчина та й дві красні скрипки,
Поділив надвоє снів своїх красу.
Що перша скрипка – біла лебідка,
А друга скрипка – вечірній сум.
Жіночий склад колективу викликав не одну посмішку присутніх у залі жартівливою:
Ой хотіла мене мати
За музику заміж дати.
А з музики, як з маляра,
Нема вдома господаря.
Задушевно звертався до гітари Микола Кіхтяк, видобуваючи з неї чарівні звуки й прохаючи:
Скажи, скажи, гітаро, не жалій,
Скажи про все, що є в душі твоїй.
Лиш не кажи прощай, і не сумуй душа,
І серце без пісень не залишай.
Поетеса та композитор романтична Зіновія Шепель під акомпанемент шестиструнки наспівно ділилася спогадами про свій перший доторк до музики:
В вересневий день далекий принесли мене лелеки,
Айстри тихо заспівали колискової.
З ниток «бабиного літа», теплим сонечком зігрітих,
Дарували мені струни зачаровані.
Одначе, крім, так би мовити, «обов’язкових» концертних номерів «передзвоники» можуть несподівано видати ще й музичну театралізовану сценку, яка здатна розбурхати будь-кого. Що й було продемонстровано і на вогнику, і в Алькорконі. Сльози на очах, але від сміху, бриніли на очах багатьох присутніх у залі, коли перед ними виступало неперевершене тріо у складі Катерини Білянської, Зіновії Шепель і Ярослава Булавинця.
Словом, виступ гурту – це завжди концерт у концерті. Бравісімо, «Передзвони»!
Оксана ж Маланяк взяла бандуру та й «заграла, що знала…» Заграла так, що за душу хапало. А ще заспівала – також про бандуру. Самою долею їй судилося оспівувати цей інструмент. Змалечку ж бо вчилася на ньому грати. Спершу в музичній школі у місті Самборі на Львівщині, далі в Дрогобицькому музичному училищі, нарешті у Львівській консерваторії імені Лисенка.
Потім працювала у музичній школі, виступала в ансамблі бандуристів «Писанка», фольклорно-танцювальному колективі «Колосочки». Об’їздила з гастролями всю Україну. Піднімала національний прапор на флагмані українського флоту – кораблі «Гетьман Сагайдачний». Демонструвала своє уміння в Німеччині, Франції, Швейцарії, Польщі. Виступала в концертах разом з Василем Зінкевичем, Тарасом Петриненком, Іриною Білик.
А «на закуску» прибережено фактик, який здатний здивувати не одного. Бо часто ж так буває: живемо поряд з людиною і не знаємо майже нічого про неї. А коли на світ божий виринає якась несподівана новина про цю особу, то очі округлюємо до неймовірних розмірів. Отож увага! Оксана Маланяк – Народна артистка України в номінації «тріо бандуристів». Ну, як? Знайте ж, хто перед вами виступає!
Постривайте-постривайте: це ще не все. На моє глибоке переконання, наступний учасник спроможний здивувати вас не менше. Не вірите? Даремно. Тоді слухайте!
Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе.
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує, серденько мре.
Ці рядки з відомої усім пісні звучали у виконанні колишнього тенора Волинського державного академічного народного хору, в якому він співав упродовж шести років. Через рік праці став його директором-адміністратором. Потім у його біографії з’явилася нова посада – начальник концертного відділу Волинської обласної філармонії. На цьому місці співпрацював з такими відомими не лише в Україні колективами та виконавцями, як той таки Волинський державний хор, вокально-інструментальний ансамбль «Світязь» та його соліст – «золотий голос» України Василь Зінкевич, незрівнянне тріо Мареничів.
Здогадуєтеся про кого іде мова? Якщо ви вчащаєте до храму Доброї Вісті на Арґуелєсі, то повинні чути його голос під час читання «Апостола». Якщо не буваєте на Богослуженнях, то прошу любити і шанувати – це Михайло Бобак!
Інтрига на цьому не вичерпується, адже кілька цікавинок можна розповісти і про подружжя Крижановських. Вони обоє закінчили один і той же навчальний заклад – Луцьке музичне училище. Щоправда, Валентина по класу фортепіано, а Юрій – ударних інструментів. Після завершення навчання Валя працювала акомпаніатором у будинку культури, балетній школі, музичній студії палацу піонерів. На останньому місці десять літ трудилася пліч-о-пліч з чоловіком. Але до цього Юрко ще встиг «скуштувати хліба» у філармонії, у ВІА «Джерела» при будинку культури профтехосвіти.
Між іншим, досвід виступів на такому рівні він уже мав за плечима. Ще на першому курсі училища його запросили до ансамблю «Лель», разом з яким у 1973 році він поїхав на конкурс «Янтарна труба» до Вільнюса. Там визначалися переможці в окремих інструментах. Юрій став переможцем серед барабанщиків, обійшовши Бориса Каплуна з відомої тоді на весь колишній союз «команди» Валерія Ярушина «Аріель». Знову ж таки, ще під час навчання юнака неодноразово запрошували у провідний колектив Волині «Світязь», але він не погоджувався, постановивши спочатку завершити навчання.
У послужному списку Юрка була також праця в оркестрі Луцького драматичного театру імені Лесі Українки. І ресторани. Не знайдеться жодного в обласному центрі, де б він не відіграв. А в 1975 році Валерій Маренич запросив Крижановського в гастрольний тур Україною. Ціле літо тривали концерти в різних куточках. Валерій, як відомо, грав на гітарі, а Юрій – на барабанах.
З музикою подружня пара не розлучається і в Іспанії. Валентина, пропрацювавши деякий час на «інтерні», змогла влаштуватися вчителем музики в школі. Невдовзі перебралася в музичну академію, де ось уже сім років навчає дітей гри на піаніно та викладає сольфеджіо. Юрко ж, переборовши сором, спробував грати на ксилофоні в метро. Спочатку ніяковів, тому що треба було повернути втрачені навики. Але коли набрав потрібну форму, то почав отримувати задоволення. Так що у вас, шановні читачі, є нагода почути як «вишиває» Юрій на ксилофоні на одній із станцій: чи то на Арґуелєсі, чи на Алонсо Мартінес, або ж на іншій.
Приятелька Крижановських Людмила Стахурська потрапила в програму з їх легкої руки, адже ми не були знайомі. Коли ж уперше почув її голос, запросивши на попереднє прослуховування, то мурашки моментально прошаруділи спиною. Відразу ж вирішили, що вона обов’язково виконуватиме оперну арію, аби урізноманітнити програму. Людмила із задоволенням погодилася. Але крім арії Мюзетти з опери Пуччіні «Богема» ми ще вибрали «Аве Марія» Шуберта. Надіюся, що глядачі отримали величезну насолоду, почувши як співає Людмила ці дві речі.
Додам, що закінчила вона Луцьке музучилище. Співала разом з Юрієм Крижановським в ансамблі «Джерела». А пізніше перший керівник «Світязя» Валерій Громцев запросив її до свого колективу на підспівку. Вже в країні фламенко Люда наважилася поступати в консерваторію. Перед цим п’ять років брала платні уроки вокалу в колишньої викладачки Московської консерваторії. На жаль, віковий бар’єр не дозволив втілити цю ідею в життя. Та все ж, не дивлячись на це, цілеспрямованість співачки вражає. Нам би усім у неї цього повчитися!..
Діти – наші квіти. Коли вони співають чи танцюють, реагуєш по-особливому. А якщо роблять це майстерно, то взагалі!.. Наймолодшими в програмі виявилися учениці Ярослава Допілка з української суботньої школи «Світанок» Алкали де Енарес: Галина Колотило, Вікторія Тимощук, Роксоляна Романюк, Марина Миронюк, Наталія Соломовська та Вікторія Клюстків. Власне, ці дівчатка і формують вокальний ансамбль «Калинонька», який користується популярністю не лише в їхньому місті. Не дивина, що глядачі, присутні в алкалівському храмі на концерті, влаштували юним співачкам овацію.
…ПРО ТЕ, ЩО НЕПОКОЇТЬ
На завершення цих нотаток поділюся наболілим. Скільки б не «розпинався» на цих шпальтах про те, що концерт і «най-най», і «дуже-дуже», його треба все ж бачити і чути. Тобто ідеться про тих, для кого готуються виступи. На жаль, часто-густо на деяких мистецьких заходах зали бувають напівпорожні. Сподіваюся, що в деталях розповівши про речі, які на сцені не видно, спонукатиму наступного разу прийти значно більшу кількість глядачів. Урещті-решт, в цьому досить швидко можна буде переконатися. Наступна програма – не за горами. Запрошуємо, шановні!..
Любомир КАЛИНЕЦЬ.