Вона – особистість неординарна, цікава, колоритна. Так-так, саме колоритна, бо її вже не тільки впізнають наші заробітчани, але й виділяють з-поміж інших за талант. Передусім талант диригента, співачки. Зрештою, просто людини, безмежно залюбленої в мистецтво…
Віддавна кортіло «розкрутити» її на інтерв’ю, але постійно знаходилися причини, що віддаляли до пори-до часу цей задум. Одначе нарешті й моя година «дзенькнула». Між іншим, після недавньої публікації про співочий колектив, який вона очолює (про нього читайте тут), до мене докотилися балачки, що, мовляв, одну особу я таки пропустив повз свою увагу. Не хвилюйтеся, шановні, не пропустив. Просто про неї мова піде осібно. І то вже.
Отож прошу любити й шанувати: моя співрозмовниця – художній керівник і диригент гурту «Українські передзвони» Лариса Сенів.
– Вважаю доречним відштовхнутися від біографії. Тому, не мудруючи, запитаю: коли і де ти народилася?
– 17 червня 1963 року. Місто Молодогвардійськ, Краснодонського району, Луганської області.
– Вибач, проте, знаючи тебе упродовж поважного шматка часу, завжди чув про Рогатинщину. То ж чому тебе чи твоїх родичів занесло на Луганщину?
– Річ у тім, що мій батько був політично засуджений. І йому деякий час не дозволяли проживати на території України. Через те моя старша сестра народилася у Казахстані, в місті Павлодар. А вже потім батькові дозволили оселитися в східних областях. Тому я народилася на Донбасі.
– А за що ж твого тата спіткала така сумна участь?
– Ще хлопцем він перебував у лавах УПА. За це, відповідно, відбув десять років ув’язнення. Щось конкретніше мені важко додати, бо батько був дуже скупий на слова, мало розповідав про себе. Наскільки знаю: зазнав великих тортур. І чудом вижив на зоні завдяки львівським лікарям, які там працювали.
1 січня виповнилося дев’ять літ як його немає. Але, крім усього того, він повсякчас був дуже активним. Зокрема належав до засновників осередку Хельсінської спілки на Івано-Франківщині. У нас вдома є книга про цю організацію на Прикарпатті, де і про нього можна знайти відомості.
– А ще мені відоме твоє дівоче прізвище. І воно асоціюється з видатним українським композитором Станіславом Людкевичем. Ви однофамільці, чи вас єднають тісніші узи?
– З розповідей батька відомо, що родинні зв’язки поміж нами існують. Хоча й далекі.
– Словом, ти натякаєш, що в твоїх генах запрограмовано потяг до музики?
– Не знаю, не знаю. Одначе все можливо, адже родина Людкевичів напрочуд співоча, музична. Мій дідусь, тобто батько мого батька – Микола Іванович, ціле своє життя проспівав у чоловічому церковному хорі. Він володів надзвичайним тенором. Його навіть запрошували у заслужений Прикарпатський ансамбль пісні й танцю «Гуцульщина». Але він відмовився, бо відчував обов’язок перед родиною.
– А де глибше коріння твоїх Людкевичів? Звідки, скажімо, походить твій дідусь?
– Чесно кажучи, є різні думки. Швидше за все мої родичі схиляються до такої версії. Колись із Львівщини пан привіз на Рогатинщину свого економа Людкевича, який тут і прижився.
– Тобто це могло бути одне з відгалужень великого роду Людкевичів?
– Так, але в деталях мені не відомо. Що хочу сказати? Якщо взяти фотографії мого діда в старші роки, десь під 70 (помер він у 76), і Станіслава Людкевича, то вони зовнішньо дуже подібні. Єдина різниця, що мій дідо високого зросту, а Станіслав Пилипович – не дуже.
– А яке саме місце Рогатинщини облюбували твої близькі родичі?
– Нижня Липиця. Там багато Людкевичів. Це досить велике село. І таким було ще тоді, коли я приїжджала відпочивати до свого діда літом. Не пам’ятаю точно, але мені здається, що до тисячі номерів налічувало. Там колись, ще в період німецької окупації, проходила залізниця, була залізнична станція. А потім усе розібрали, знищили.
– Де ти провела свої дитячі роки і яким чином повернулася на Івано-Франківщину?
– До п’ятирічного віку жила на Донбасі, в Молодогвардійську. І на той час знала всього кілька українських слів. Хоча нас батьки вчили розмовляти українською вдома. А ось у дитячому садочку спілкувалися по-російськи.
Що мені ще запам’яталося з того часу? Мешкали ми на третьому поверсі багатоквартирного будинку. А на першому жила татарська сім’я, в якій зростало два хлопчики. І вони завжди обзивали нас «бандерками».
Але найяскравіший спогад з дитячих років пов’язаний з першим приїздом до дідуся та бабусі в Нижню Липицю. Ми тоді приїхали до Львова пізно вночі. Взяли таксі, яке привезло нас глибокої ночі у село. Звичайно, що я спала. Зате зранку, коли прокинулася, вийшла на поріг ґанку. Дід мав дуже мальовниче подвір’я. Під хатою росла розлога гарна яблуня. Так ось. Ступивши на поріг, уперше в житті побачила живого півня. Дуже яскравого, різнокольорового. Що я могла бачити в місті з живності? Лише по телевізору. А тут – живий півень. І тоді я як закричу на все подвір’я по-російськи: «Мама, смотри: петух, живой петух!» А бабця в цей час якраз виходила з хати. Несла каструлю з картоплею для курей. Ця каструля паде їй з рук, котиться по сходах. Бабця плеще в долоні й голосить: «Господи, «москальнє» приїхала!..»
Звичайно, для бабці це був відчутний удар. Але діти до всього швидко звикають, ото ж і я українську помаленьку вчила.
Власне, тоді моїм батькам дозволили переїхати на територію Західної України. Й оскільки батькові дозволили працювати на Бурштинській ТЕЦ, ми поселилися в Бурштині.
Мама моя, до речі, теж з Рогатинщини, зі села Дички. З родини Сташкових.
– А відомий на Прикарпатті співак Богдан Сташків – це не твій…?
– Так, це – мій родич. Моїй мамі племінником доводиться. Точніше: двоюрідної сестри син. Богдана знаю особисто, як і його братів. Звісно, що мама також гарно співала. Мала надзвичайної краси сопрано. У свій час, коли працювала у Кривому Розі, була задіяна в художній самодіяльності. Тоді ж співала в «Наталці Полтавці». Їй пропонували поступати в театральний інститут. Але вона вирішила їхати до батька, якому на той час «світила» амністія. З ним вела переписку всі ті роки, які він був у тюрмі. Вони збиралися одружуватися.
– Раз у тебе таке коріння, то, мабуть, сам Господь Бог велів співати.
А відколи і як, Ларисо, «проклюнувся» нахил до музики?
– У першу чергу поштовх дала моя родина. Батько ціле своє життя грав на скрипці. Мав чеський інструмент, з яким не розлучався. Крім цього опанував мандоліну. І все це, незважаючи на те, що був самоуком. Мама у дівоцтві чудово грала на гітарі. Потім, звичайно, з’явилася сім’я, турботи, і вона це закинула.
Я вже казала: мій дідо Микола співав. Мав гарний тенор. Як і мій батько. Що мені подобалося, коли приїжджала в село? Там існувала традиція: кожного вечора після тяжкої праці на колгоспному полі збиратися. Отож приходили сусіди й співали. І робили це не будь-як, а звучало трьохголосся. Усе це закладалося в мені ще від маленької.
Пам’ятаю ще й таке. На Різдвяні свята нас маленькими бабуся виводила під вікна колядувати. Звичайно, сама більше колядувала, ніж ми. Знала ж бо багато колядок. Не те, що ми. Хоча поступово вчили їх. Але вже сам факт, що бодай постояли під вікном, давав нам право брати якісь гостинці, які нам давали.
Уже коли ми з сестрою підросли (моя старша сестра – музикант за освітою, яка навчає гри на скрипці), то часто влаштовували вдома сімейні музичні концерти. Сідала разом з сестричкою за фортепіано, щоб зіграти в чотири руки. Батько брав скрипку, і ми співали. Головне, що наші сусіди уважно слухали. А коли в якусь неділю спів не лунав, то відразу питали: «Євгеніє Степанівно, чому цієї неділі не співали?..»
– А пізніше, напевно, була музична школа?
– Так. Займалася по класу скрипки і паралельно на фортепіано. Закінчивши музичну школу, ще два роки грала при ній на скрипці в камерному оркестрі.
– Перед закінченням школи завжди постає питання про вибір професії.
– У мене такого питання не виникало. Я чомусь завжди знала, що піду по музичній лінії. Постійно: і в школі, і в музичній школі, і в міському палаці культури «Прометей» співала.
А перший виступ на «великій» сцені відбувся приблизно в сім-вісім років. Тоді ми з моїм однокласником, уже покійним священиком Богданом, підігруючи на скрипках, виконали «Чом, чом, земле моя». Потім я співала у дитячому вокальному ансамблі а також сольно. Співала дуже багато. До речі, в останні роки навчання в середній школі захоплювалася написанням музики і віршів.
– І це захоплення припинилося?
– Припинилося, коли поступила і катастрофічно бракувало вільного часу.
– Куди ж ти подалася?
– Найперше після десятого класу закінчила музично-педагогічне відділення Коломийського педагогічного училища. А далі пішла працювати. Крім цього вчилася заочно. Хоча після училища готувалася поступати до Київської консерваторії на диригентсько-хорове відділення. В мене були прекрасні педагоги: дуже гарний викладач з диригування Петро Михайлович Свирида, якому дуже завдячую. І викладач з вокалу Надія Матвіївна Токарик. Ці двоє людей дали таку величезну базу, яка залишилася на ціле життя. На жаль, моя мрія про столичну консерваторію виявилася нереалізованою.
– А де і ким працювала?
– Учителем музики в середній школі міста Болехів, Долинського району, Івано-Франківської області. Після першого року роботи поступала в Дрогобицький педінститут. У мене, до речі, був «червоний» диплом після Коломиї. І я мала всі підстави, щоб пройти за співбесідою. Але отримала відмову. Мотивували тим, що буцімто в мене не вистачає трудового стажу. Словом, сам знаєш: у нас нічого просто так не робиться.
Згодом, через кілька років, поступила на заочне відділення музично-педагогічного факультету Івано-Франківського педагогічного інституту. Але цей факт не вважаю яскравою сторінкою мого життя. Тому що це навчання не можна порівняти з тим багажем, який мені дали в Коломийському педагогічному училищі. Чому? Я вчилася у той період, коли там працювали викладачі старшого віку з консерваторською освітою (переважно Львівська консерваторія). Які вчилися у Людкевича, в інших визнаних майстрів, котрі дійсно давали знання. А вони, в свою чергу, могли дати те саме нам. Цей багаж був надзвичайно великий. І це дуже помогло в моїй роботі.
– Усе ж не віриться, що все у тебе було так тьмяно й невесело.
– Можливо, єдиним яскравим моментом мого перебування на Долинщині була участь у 1992 році в Першому всесвітньому фестивалі Бойківщини, який проходив у місті Турка на Львівщині. Там зібралися бойки чи не з усього світу. Цей фестиваль тривав цілий тиждень. Було досить цікаво: проводилися наукові конференції, концерти, конкурси. Я взяла участь у конкурсі, який організатори назвали «Княгиня Бойківщини». Стала лауреатом.
– Ось у цьому місці трішки детальніше, будь добра.
– У конкурсі змагалися представниці не лише з різних регіонів Західної України, але й з інших країн, де живуть бойки. І ми, п’ятнадцять учасниць, п’ять годин перебували на сцені. За цей період часу повинні були дати вичерпну інформацію з історії бойківського краю, мистецтва цього регіону. Повинні були співати, танцювати, вишивати. Мені довелося нелегко ще й тому, що витягнула перший номер. Тобто постійно треба було виходити першою.
Хочу сказати, що при підготовці до фестивалю дізналася дуже багато цікавого: і з історії Бойківщини, і з історії бойківської вишивки. Сама ж була вдягнута в костюм, який мені надали в музеї Бойківщини. Його вік вимірявся більш ніж ста роками. Одягнути на себе такий костюм, це – пройнятися тією епохою, коли він був шитий. Я зачудовано оглядала блузку. Вишивка – надзвичайно цікава, нетипова для теперішнього часу. Чесно кажучи, мені в той момент хотілося знати не лише хто її вишивав, але і як склалася доля тієї жінки чи дівчини, які почуття володіли нею. Коли ж одягнула спідницю, то мало не впала від значної ваги. Ну, дуже цікаво було.
– Ларисо, дозволь уточнити одну деталь. Яке ти мала відношення до бойків?
– Мабуть, вибір упав на мене лише через те, що працювала у Болехові. Проте найцікавіше почула уже після закінчення конкурсу, коли відбулася прес-конференція. Один з істориків, чи не з Канади, сказав, що в мене форма черепа типова для жінки-бойківчанки. Я, правда, змовчала. А що мала пояснювати, що мої корені з Рогатинщини? Але в результаті, хочу сказати: було дуже приємно, коли здобула перше місце.
Цікавий випадок трапився також після завершення конкурсу на туристичній базі, де ми розмістилися. Наступного дня вранці, коли відкрила двері номера, побачила на порозі величезний кошик з розами. А на ньому невеличку записочку: «Княгині Бойківщини від охоронців»…
– А що ж далі приготувала тобі збиточниця-фортуна?
– Повернення в Бурштин, де працювала в загальноосвітній школі №1 знову ж таки вчителем музики. Паралельно вела хори, займалася співом у різних колективах. Співала і в ансамблі, і в тріо, і сольно.
– Концерти, виїзди… Так тривало, допоки не зібралася за кордон?А ще які пам’ятні моменти пригадаєш? Можливо, з кимось із знаменитостей спілкувалася?
– Не можу твердити, що доля дарувала моменти, коли б стикалася з відомими людьми. Відверто кажучи, жила доволі приземлено: сім’я, робота. Щоправда, не полишала співати. У нас, скажімо, було прекрасне тріо в Бурштині. А ще прекрасна група в Коломиї, коли навчалася там.
Не знаю, напевно, тобі відоме ім’я Алли Кобилянської. Це – моя однокурсниця, з якою ми співали також. Сама вона росіянка (дівоче прізвище Авер’янова), а її бабуся виступала в Московській опереті. Алла дуже гарно співала на Коломийщині. В один час її навіть «розкручували» в масштабах усієї України.
– Це ж у її виконанні «Мамина сорочка» стала шлягером. Пригадую-пригадую:
Мені сорочку мама вишивала,
Неначе долю хрестиком вела.
Щоб я легких стежинок не шукала
І до людей привітною була…
Приспів: А сорочка мамина біла-біла,
А сорочка мамина серцю мила.
А сорочка мамина зігріває,
Я її до серденька пригортаю…
А ось чому ти не згадуєш володарку четвертого місця на пісенному конкурсі «Євробачення-2011» Міку Ньютон? Вона ж ваша – бурштинська.
– Бурштинська. Міка Ньютон – це її сценічний псевдонім. А так вона Оксана Грицай. Вчилася в середній школі №2. Я ж у першій викладала. Хоч і добре знаю її.
– Гаразд. Вище ти сказала, що на перше місце ставила сім’ю. А як зі своїм чоловіком запізналася? Він, наскільки я поінформований, теж музикант.
– О, в нас дуже цікава історія. Я свого Віталія знаю з трьохрічного віку.
– Нічого собі! У такому віці мало хто щось усвідомлює.
– Просто зналися наші сім’ї. Річ у тім, що коли ми переїхали в Бурштин, то житла нам, звичайно, відразу ніхто не дав. Тулилися на орендованій квартирі. В тому ж будинку мешкала сім’я Віталія. І так складалася доля, що через рік нам дали квартиру в іншому мікрорайоні. Туди ж перебралися невдовзі й Сеніви. Незабаром історія ще раз повторилася. Вчилися ми в одній школі. Потім дороги наші розбіглися. А згодом зійшлися.
– А він яким чином потрапив у світ музики?
– Спершу вчився в музичній школі грати на баяні. Згодом закінчив
Івано-Франківське музичне училище імені Січинського. Пішов працювати в Бурштинську музичну школу. А потім закінчив Прикарпатський університет, музично-педагогічне відділення. І зараз працює у тій же музичній школі.
Зауважу, що Віталік – чудовий інструменталіст. Дуже багато допомагав мені під час моєї праці в школі. Коли керувала досить відомим у нашому регіоні дитячим вокальним ансамблем, то він робив усі фонограми, помагав з аранжуванням.
Цікавий факт. З моїм же чоловіком пов’язаний мій перший заробіток на педагогічній ниві. Тоді я була ученицею п’ятого чи шостого класу. Одного разу моя покійна свекруха прийшла до нас і каже до моєї мами: «Женю, може б Лариса трохи позаймалася з Віталіком по фортепіано?» У нього воно було додатковим інструментом у музичній школі. Оскільки в них його не було, то звернулися до нас. Мама каже: «Добре, хай приходе». От він і прийшов. Головне, що я виявилася дуже вимогливою й суворою вчителькою, бо била його по руках. Він мені потім це неодноразово згадував. Тоді за ті уроки навіть заробила два чи три кілограми цукру.
– Настав час повернути нашу розмову в інший географічний керунок. Як на твоєму горизонті замайоріла Іспанія?
– Дуже плачевно це вийшло. Конкретніше: в результаті дій нашого уряду у відношенні до педагогів. Оскільки в нас двоє вчителів у сім’ї, то ми по дев’ять місяців не одержували заробітної плати. А на плечах у батьків соромно було сидіти, сподіваючись на копійку з пенсії. Звичайно, чоловік грав по весіллях, підробляв, де міг. Але це не був вихід з положення.
Три роки намагалася виїхати за кордон. Спершу в Німеччину. Відмовили у візі. Збиралася в Італію – знову відмова. Далі на горизонті мелькнула Англія. У Франківському драмтеатрі працює одна молода жінка. В 2002 році вона брала участь у всесвітньому фестивалі народної творчості в Англії. Зайняла перше місце. Вище було тільки гран-прі. Отож організатори запросили її на наступний рік. Але виник один нюанс: потрібно було співати лише під живий супровід. Тобто зі своїм оркестром народних інструментів. У перший же рік, коли вона з’їздила туди, то її музиканти залишилися в Англії. Ніхто не повернувся в Україну. Тоді вона почала збирати інший колектив для наступних гастролей. І ось до нього потрапили ми з чоловіком. Звісно, планували поїхати і залишитися. Але англійське посольство відмовило всім музикантам, боячись, очевидно, що ми поступимо, як і наші попередники.
А в Іспанію я потрапила «десятими» шляхами. Моя однокласниця живе у Фінляндії. Кожен рік приїжджає додому і, знаючи про те, що не можу ніяк виїхати, зробила мені виклик до себе в гості. Я поїхала спочатку в Хельсінкі, а потім прилетіла в Іспанію. У Фінляндії не могла залишитися, тому що не хотіла «підставляти» подругу, яка підписала документ про те, що пробуду не більше встановленого терміну.
– А проблем перебратися з Фінляндії в Іспанію не було?
– Жодних.
– В країну кориди та фламенко ти летіла на пусте місце?
– Мене зустріла мама дітей, яких я навчала в Бурштині. Зустріла, поселила і показала місце, де маю шукати роботу.
– Жалієш, що поїхала за Піренеї?
– Це досить каверзне запитання, бо, знаходячи одне – інше втрачаєш. Звичайно, що я пізнала щось нове. Отримала великий життєвий досвід, пройшла велику школу. Побачила багато нових місць. Побувала у таких святих місцях, про які навіть у мріях не могла подумати: Фатімі, Люрді. Я знала про них, але вони були недосяжними. Не могла уявити, що зможу ступити на цю землю. Побачила багато цікавого, поїздивши Іспанією. Але з другої сторони загубила спілкування зі своєю родиною. Зрештою, втратила декого зі своїх рідних. Не змогла бути як на похороні батька, так і мами мого чоловіка. Багато втрачається.
– З іншої сторони: що не робиться, те робиться до кращого. Хоча, безумовно, існує дві сторони медалі.
– Звичайно. До позитивів належить і те, що в Іспанії знайшла багатьох друзів. А це важливо, адже людина без друзів жити не може.
– А однодумців, які приходять у створений тобою пісенний гурт «Українські передзвони»?
– І однодумців теж. З іншого боку: набила багато гуль за цей період.
– Заробітчанське життя-буття. Чи важко було починати? Як долала комплекс від учителя музики до прибиральниці, прислуги?
– Завжди казала і кажу, що завдячую багатьом людям, які за мене молилися, коли їхала з дому. Це і учасники церковного хору, які замовляли Службу за мене, і мої рідні. Я дуже швидко знайшла роботу, але надзвичайно важко далися перші три місяці. Тяжко було переступити бар’єр, що я – вчитель музики, пропрацювала 20 років в освіті, й повинна стати служницею. Але після тих трьох місяців сказала собі: ти знала, на що ідеш. Ти свідомо зробила цей вибір, тому повинна стиснути зуби і переступити через труднощі.
Але… На «інтерні» більше року не витримала. Не можу перебувати в клітці. Мені потрібен простір. Це найголовніше.
– Коли ти з’явилася в Мадриді?
– У жовтні 2003 року. В цьому році сповниться десять літ.
– Чи спіткали прикрощі на заробітчанській стежині?
– Перший рік працювала в сім’ї колумбійців. Це була «інтерна». Відношення, в цілому, було непогане. Єдине, що дуже багато працювала – по 16 годин на добу. Їсти давали, а за оплату доводилося переживати. Бо ця колумбійка, наскільки я зрозуміла, була зв’язана з наркотиками. Її чоловік – ні. Він працював директором видавництва латиноамериканської преси в Мадриді. І був проти заняття дружини. Вона ж мала ще й таку жилку, щоб десь-колись затримати виплату грошей.
Коли залишила цю «інтерну», то зірвалася «екстерна», на яку розраховувала. Вірніше мені сказали приступати до праці через півтора місяця. І ось мій стан: одну роботу залишила, а іншої не маю, – страшенно пригнічував. Але нічого, Бог добрий. Буквально через день знайшла іншу невеличку «екстерну». А до кінця місяця надибала ще одну. Звичайно, з допомогою наших людей. Інакше би тут ніяк не вижив. Без їхньої турботи, без допомоги, доброти ніхто не обходиться.
Але хочу сказати про перший день, про тих три з половиною години, які знайшла після колумбійців. Заходила в метро, а моя душа співала: я вільна. Можу вільно дихати, можу вийти з хати, коли хочу. Пам’ятала ж бо про один момент, що трапився першої весни, відтоді коли приїхала. І сонце світило, і люди ходили, і птахи співали. Краса на дворі, а я чистила вікна… Взагалі, я скупа на сльози, а тут вони почали котитися. І я не могла себе стримати. Ридала, відчуваючи себе закритою в клітці. Тяжко було перебороти себе в моральному плані. Але коли людина має якусь певну ціль, конкретну мету, тоді можна все перебути.
– А чи не пригасало на перших порах бажання співати?
– Ні, не пригасало. Але, чесно кажучи, мені було соромно признатися, що я вчитель музики за освітою, а працюю прибиральницею. Стільки років віддала школі, а тут є служанкою. Мені було соромно і за себе, і за свою країну.
Розумієш? У певний період проходять деякі зміни у свідомості. В якому плані? У радянський час нас виховували, що прибиральниці – це люди, не те що гіршого сорту, а такі, в яких обмежений кругозір і таке інше. Словом, нижче нормального рівня. І ти якраз попадаєш у цю категорію. Просто з часом розумієш, що іспанці відносяться трошечки по-іншому до людей, які займаються фізичною працею. Тоді в свідомості настає зміна, перелом. Мені знадобилося цілих чотири роки, щоб дійти до таких думок.
– Тобто ти стверджуєш, що іспанці добре відносяться до тебе як до хатньої робітниці?
– Як тобі сказати? Не у всіх сім’ях однаково. Але якщо тебе більше знають… Я в одній родині працювала по годинах вісім років. В інших – шість, сім. Тобто люди, пізнаючи мене, стають іншими. Ми, наприклад, могли розмовляти про історію, політику, культуру як Іспанії, так і України. Словом, відчувала, що до мене відносяться як до особи, а не просто робітниці.
– На жаль, часто доводиться чути нарікання від наших: то цигани, вони такі-сякі. Я категорично проти таких тверджень. Ясно, що і в них не так усе гладенько. Не всі вони «білі й пухнасті». Але, як правило, з їхнього боку відчувається добродушність. Одначе хочу все ж повернутися до музики. Живучи пізніше з нашими земляками, ти не співала? Влаштовували ж якісь дні народження, свята.
– Перших два роки – ні. По-перше, не дуже хотіла «світитися». По-друге, не випадало. По-третє, розкривалася сама перед собою, коли заходила на Службу Божу. Ось там відводила душу, співаючи для свого задоволення. Знала, що вільна в той час від усього: від комплексів, від оточення. Співаючи, була в той час з Богом. І співала для Нього. Це мені, напевно, помагало у певний період.
А щодо того, що ми говорили про іспанців і про нарікання людей. У таких випадках кажу: якщо вам не подобається, збирайте чемодани і їдьте назад додому. От і все.
– Коли ж ти повернулася, так би мовити, до того, що колись робила? І чи «Українські передзвони» стали першою ниточкою, яка зв’язала тебе з цим?
– Завдячувати треба Марії Дмитрівні Мирзі. Якось біля церкви вона запропонувала мені створити колектив. Мова тоді йшла про дитячий вокальний ансамбль при новоствореній українській асоціації «Наші діти». Спочатку я лише посміялася, сказавши: добре, побачимо. Знаєш, така загальна відмовка.
– Коли це було?
– Навесні 2008 року. А 1 червня відбулося перше наше зібрання.
– І прийшли діти?
– Ні. Власне, наступного разу, коли ми вже більш серйозно вели мову про це, то Марія Дмитрівна сказала, що дитячий колектив – це в майбутньому, адже створюватиметься школа при цій асоціації. А зараз є задумка організувати вокальний колектив з дорослих. Я ще запитала: де ж узяти цих людей? Марія Дмитрівна відповіла, що має декого на прикметі. Ось таким чином.
– Ти із задоволенням взялася за цю роботу?
– Звичайно. Проте завжди важко починати на новому місці з чистого аркуша. Якщо в тебе є люди, котрі мали певне відношення до музики, з такими легше створити колектив. Не кажу музиканти, а бодай співали. У той період я мала аматорів, в яких було бажання.
Ще одне: якщо люди люблять співати, то це ще не означає, що вони можуть співати в хоровому колективі чи ансамблі. Це дві великі різниці: любити співати і навчитися професійно співати.
– Так кажуть в Одесі. Отож ти з головою поринула у справу.
– Починали з малого. На іспанське Різдво, в грудні 2008 року, зорганізували перший концерт у соціально-культурному центрі біля станції метро «Дієго де Лєон», в якому відбувалися наші репетиції. Потім у січні наступного року – ще один виступ. А далі пішло-поїхало: концерт до Великодніх свят, який називався «Великодні дзвони». Згодом надійшло запрошення від мадридської мерії на спільні концерти «екстранхерів». Словом, це були наші перші намагання десь вийти, щось показати. Може, навіть «засвітитися». Не дуже гарне слово, але все ж відображає наше бажання трошечки заявити про себе. Щоб люди побачили, що є такий український колектив.
– Нічого крамольного у цьому не вбачаю, адже у власному соку неможливо варитися. Тоді ж, наскільки мені відомо, багато для колективу зробила подружня пара – Наталя Герасимчук і Енріке Гонсалєс. Наша землячка й іспанець.
– Я їм дуже завдячую. Це люди, які мають, дійсно, велику душу і велике серце. Вони нам помагали, не дивлячись на те, чи будуть щось мати з того. Так як у нас у деяких випадках буває. Наталя й Енріке вклали, хоч і не великі кошти, але кошти. Хоча б для того, щоб придбати цю невеличку «клавішу», якою ми користуємося по нинішній день. А ще копії нот, пісень, які вкрай потрібні були. Ніхто у нас ніяких грошей за це не брав. Вони за свої власні робили. І те, що Енріке дозволив нам півтора року займатися в його перукарні. Зараз ми не можемо цього робити суто з технічних причин. І через це ми попросилися на тимчасовий постій в «Українську світлицю». Словом, я їм дуже вдячна. Наталя і зараз переймається нашими проблемами, допомагає чим може.
– А чому ти не кажеш, що вони обоє ще й співали в гурті? Енріке до всього цього ще й українські пісні виконував. А голос який у нього своєрідний – з хриплинкою, як мовиться.
– Було таке. І я вдячна долі за те, що разом з ним у дуеті співала «Аbrazame». Він – іспанською мовою, я – українською. Глядачі сприймали цю пісню досить гарно. Крім цього Енріке вів наші концерти по-іспанськи, тому що без перекладу не обходилося.
Принагідно хочу згадати ще про одну людину, іспанку старшого віку – сеньйору Пілар, в якої я працювала п’ять років. Вона – банківський працівник, але 30 років викладала дітям катехизм при церкві. А ще вона – велика шанувальниця музики. Коли приходила до неї, то вона бралася до праці поряд зі мною. Довідавшись, що я музикант, запропонувала ще й прослуховувати різну музику. Стереофонічну систему налаштували таким чином, що її було чутно по всій квартирі. Отож одного дня, для прикладу, прибираючи, ми слухали «Травіату», іншого – американську сучасну оперу, потім – музику Вівальді. На другий тиждень наш слух ніжила іспанська музика: сучасна та класична.
Між іншим, ця жінка допомагала мені у виборі іспанського репертуару для нашого колективу. Скажімо, ми співаємо «La Virgen de Guadalupe». Це твір, який я почула в неї зі старої вінілової платівки. Її співали на галісійському діалекті. Пілар зі своєю подругою, вчителькою іспанської мови, переклали заспів цієї пісні на іспанську. А приспів ми співаємо по-галісійськи.
– Тобто в автентичному варіанті.
– Так. Коротше кажучи, вона мені дуже допомагала, за що безмежно їй вдячна. І зараз, не дивлячись на те, що не працюю в неї, вона часто телефонує, цікавиться чи існує ще колектив, чи потрібна допомога. Тому мені тішить і гріє душу те, що серед людей іншої нації є небайдужі люди не лише до своєї культури, але і до нашої. Разом із своїм чоловіком Пілар приходила на наші перші концерти. А ще вона мене морально підтримувала, додаючи наснаги. У неї ж набиралася тієї внутрішньої сили, яка давала змогу рухатися далі й щось робити. Вона казала: «Не лишай колектив, як би тобі важко не було. Влаштовуйте концерти не тільки для українців, але й для іспанців. Тому що їм так само цікаво». І я в цьому переконалася, коли ми виступали суто для іспанської публіки. Хочу сказати, що вони дійсно цікавляться українською культурою. Після концерту багато хто підходив і казав, що їм дуже сподобалося. Не знаючи мови, вони твердили, що сприймали все через надзвичайну мелодійність нашої мови.
– Ларисо, якими є «Українські передзвони» сьогодні?
– Не встигла оглянутися як збігло уже понад чотири роки. Проте зауважу, що найбільший приплив творчої енергії в мене виник торік у вересні, коли до нас влилася значна кількість нових людей. Якщо полічити, у нас тоді зібралося майже 20 осіб. Але не тільки від кількості, а й від якості багато залежить. Це – основа. І хочу сказати, що цього разу прийшли особи, які мають і голосові дані, і потенціал, і бажання. Головне, що вони ще й хочуть навчитися, а це багато важить. Адже, якщо попадають люди, які думають, що вони геть усе знають, то з такими колектив не створиш. Коли ж приходять співаки, які щось знають, але прагнуть до вищого, то це – гідне похвали. Зараз у мене, власне, такий колектив, і я ним дуже задоволена.
Цікаво, що в даний момент ми маємо ще й велику вікову різницю. Є люди, яким 65, а є двадцятирічні. Чесно кажучи, спочатку сумнівалася чи вони вживуться, чи зможуть спілкуватися, чи прийматимуть усе як належне. Звичайно, є поміж ними ще й середня вікова категорія. Тож мене тішить, що склалися, направду, теплі відносини.
Ще одна заувага. Згідно з канонами хорового співу перший результат можна побачити через рік. Не швидше. Якщо раніше, то це означає, що до тебе прийшли генії. Для теперішнього складу залишилося не так багато часу до року. Проте я вже бачу непоганий результат. І це, звичайно, запалює. Виникає бажання далі працювати, наробляти щось нове і показувати людям.
– Як можеш охарактеризувати свій теперішній стан?
– Я вже зазначала вище: віддаючи, ти береш. Тому під час нелегкої праці отримую, звичайно, і насолоду Є моменти, коли відчуваю, що щаслива. Бо роблю те, що люблю і хочу робити. Це – моє життя. Але, але, але… Так хочеться, щоб ця моя насолода і щастя були гармонійними і повними. Що маю на увазі? Була б ще більш щаслива, якби мала цей колектив в Україні.
– Почуття ностальгії у тебе, як бачу, зашкалює. А ця робота з гуртом, швидше за все, її послаблює?
– Це – моя віддушина. Якби цього не мала, не знаю, як би сприймала усе навколишнє.
– Можна сказати ще й так. Праця з «Українськими передзвонами» тримає тебе на плаву.
– Знаєш, у попередні роки багато людей мені говорили: «Навіщо бігаєш туди, адже тобі ніхто нічого не платить. Ти б краще задерла ноги та відпочивала». Але поступово думки про мою працю міняються. Суджу про це бодай по дівчатах, з якими мешкаю. Не скажу, що вони насміхалися, – ні. По-людськи навіть мене жаліли, закликаючи не мордувати себе, а більше відпочивати. Але тепер зрозуміли, що це моє життя, що я цього конче потребую. Більше того: коли вони побували на концерті, який ми дали торік в українській парохії на Аргуелєсі 24 червня, то заявили: «Ви виросли. Видно результати вашої праці». І тепер, коли іде мова про наші виступи чи концерти, то вони ідуть із задоволенням.
– А тепер дозволь поцікавитися творчими та особистими планами на найближчий час. Сподіваюся, що ти ще не залишиш ані свій гурт, ані численних твоїх шанувальників.
– Я вже не раз попеклася на особистих планах. Тому в 1001-ий раз переконуюся в мудрості нашої приказки: людина планує, а Бог керує. Нічого наперед не можна загадувати. І тепер мої особисті плани віддані на волю Господа. Як Всевишній покерує, постараюся це зі смиренням прийняти. Поки що залишаюся в Іспанії, хоча горю бажанням повернутися в Україну.
А щодо творчих планів, то перед нами вимальовуються певні запрошення на виступи. Крім цього 1 червня виповнюється п’ять років з часу створення колективу. І хотілося б зробити гарну програму.
– Насамкінець запропоную тобі бліц-опитування, як це практикую в своїх інтерв’ю. Отож запитання і коротка відповідь.
Перше. Улюблена квітка?
– Роза.
– Якій цифрі надаєш перевагу?
– Сімірці. Тому що Різдво.
– Якщо не брати до уваги музику, чи є ще якесь інше хобі?
– Мені подобається малювати. Не скажу, що робила це часто. Але в 21 рік відкрила в собі потенціал. Принаймні, змальовувати – змальовувала. І виходило досить непогано.
Крім цього дуже люблю читати. Особливо історичну літературу. Зараз наша з чоловіком бібліотека налічує півтора тисячі книг.
– Який із музичних жанрів подобається понад усе?
– Камерна музика.
– Улюбленого композитора можеш назвати?
– Вівальді.
– Завершуючи нашу бесіду, хочу побажати тобі здійснення задумів як у особистому, так і в творчому житті. Хай щастить.
Розмову вів Любомир КАЛИНЕЦЬ.