Класна штука – інтернет. Оскільки наші газети потрапляють до моїх рук вряди-годи, бо немає можливості щонеділі вискочити на Алюче, тому дуже зручно поблукати інтернетівською «павутинкою». Ось буквально нещодавно на одному із сайтів натрапив на інформацію, яка моментально прикувала мою увагу. Справа в тому, що наприкінці листопада на Тернопільщині відзначили 55-річний ювілей Струсівської заслуженої капели бандуристів України «Кобзар». З цієї нагоди у райцентрі Теребовля відбулися урочистості.
Який стосунок має ця подія до іспанських теренів? Відповідаю: безпосередній. Учасниками цього прославленого колективу (з тих, що мені відомі) у свій час були два наших «співбрати» по заробітках – Володимир Перун і Степан Оліяр. Але перш, аніж «замовити» два словечка про них…
Коротка довідка
Струсівська капела бандуристів – ветеран кобзарського мистецтва. Своєю творчістю добре відома і в Україні, і далеко за її межами. А зародився «Кобзар» 1957 року. Найвищого злету сягнув у період національного відродження – у першій половині 1990-х років. Тоді колектив представив шанувальникам свого мистецтва концертні програми козацьких, стрілецьких і повстанських пісень, щедрівок і колядок, творів духовної музики.
Капела є багаторазовим лауреатом конкурсів, удостоєна державних нагород. Фірма «Мелодія» свого часу випустила кілька грамплатівок із записами творів колективу. А на тернопільській студії «Шанс» записали магнітоальбом з найкращими надбаннями «Кобзаря». Гордістю колективу став музей, створений самими учасниками. У ньому кожен експонат має неповторну історію і розповідає про співаків-бандуристів.
Питання з питань: чи серед музейних реліквій є матеріали про «наших» Влодзя Перуна та Стефця Оліяра? Якщо нема, то я готовий заповнити цю прогалину, посприявши наповненню експозиції. Бо вони, направду, обидвоє того вартують. Кому, як не вам, про це знати, шановні краяни-заробітчани? Проте, якщо є такі, хто цього ще не відає, то закликаю, не гаючись, ознайомитися з даною публікацією.
Розпочну з Володі, якого запізнав дещо швидше, аніж Степана. Так ось: коли вперше почув Перунів оксамитовий баритон під час вечірньої Служби Божої в храмі Доброї Звістки на Арґуелєсі, де він раніше, доки дозволяла робота, виконував дяківські функції та співав у церковному хорі, на очах забриніли сльози. Направду, храмом линули такі чудові звуки, що від захоплення мурашки прошмигнули поміж лопатками. Тоді ж подумалось: щасливий-бо він чоловік, адже Всевишній нагородив його ангельським голосочком.
Добре пригадую як 18 листопада 2006 року Володя давав сольний концерт в актовому парохіяльному залі – перший у своєму житті. А вже 23 числа йому «стукнула» п’ятдесятка. Отож концертна програма (швидше навіть творчий вечір) виявилася доречною, неначе ложка до обіду.
А знали б ви як важко було вмовити Перуна виступити перед мадридською заробітчанською публікою. Він же уперся «рогом» і монотонно бубонів: «Я – звичайний «лабух», який ще донедавна грав по весіллях. Не маю ніяких заслуг, і слави мені не треба. Я не супермузикант, і не співак». І якби не зусилля багатьох осіб, що оточували його і оточують дотепер, той авторський вечір не відбувся б. Але, очевидно, і в тому випадку без Господньої допомоги не обійшлося. Власне, цей аргумент – воля Божа – для Володимира чи не найзначущий.
Концертна програма, підготовлена ним, захопила усіх присутніх. Інакше й не могло бути, адже пісні у його виконанні та ще й під звуки гітари повели усіх до рідних країв, де ростуть величаві ясени, де на вербах розпускаються ніжнісінькі котики, де прегарна дівчина, в якої очі сині та сині, де сильний вітер ламає у полі дикі квіти та спить ставок, де колишуться віти.
А ще він згадав бандуру, з якою не розлучався двадцять літ. І неспроста, бо був учасником Струсівської капели бандуристів упродовж цих років. Одначе народився Владик у селі Варваринці цього ж Теребовлянського району. Починав свої музичні «університети» з простенької дворядної гармошки, яка згодом привела його до більш серйозного захоплення музикою та співом. Словом, закінчив Теребовлянське культурно-освітнє училище. І аж після цього потрапив до Струсова, де й оселився надовго. Працював художнім керівником у сільському будинку культури, грав по весіллях. Ясна річ, величезну частку часу присвячував капелі «Кобзар». Мав у ній, до речі, окрім гри та співу ще одну дуже відповідальну місію – настроювати бандури.
Власне, зі Струсова 2003 року приїхав до країни фламенко. І понад три роки був «невиїзним». Не маючи «паперів», не міг поїхати додому. Але наприкінці 2003 року доля посміхнулася йому, і він таки здійснив свою мрію. Відтоді частенько навідується у рідні краї. На жаль, теперішня його робота не дозволяє йому бодай інколи брати участь у концертах. Але в нашій пам’яті ще не вивітрилися ті яскраві моменти, коли він з’являвся на сцені. Тоді у його руках оживала гітара, а мелодійний голос проймав не одного з нас до глибини душі. Чудо-тембр, дарований Всевишнім, лірична манера виконання, романтичні пісні – ось складові його таланту, достойно оціненого глядацькою аудиторією. Між іншим, є в репертуарі Володимира єдина композиторська робота. Але яка! «Ті нерозлучні кольори оба» на слова львів’янки Анни Дудич залишаться надовго в пам’яті тих, хто бодай раз почув цю пісню.
Подібна творча біографія і у Перунового колеги по капелі бандуристів Степана Оліяра. Не важко буде зауважити, що їхні життєві стежини часто-густо переплітаються. Народився Степан 20 жовтня 1962 року в селищі Гримайлів Гусятинського району Тернопільської області. А в 1977-му родина перебралася в Теребовлю. Ще змалечку Степанко долучився до співу, розпочавши зі шкільного хору. Потім була музична школа, де він опановував трубу. Саме з цим інструментом заприязнився на довгі роки. Після восьмого класу – Теребовлянське культурно-освітнє училище, де здобуто фах художнього керівника духового оркестру, клубного працівника. На жаль, доля розпорядилася таким чином, що за спеціальністю не працював. Проте в позаробочий час грав у духовому оркестрі Теребовлянського будинку культури, у складі різних вокально-інструментальних ансамблів як на концертах, так і на весіллях. До речі, був час, коли «лабухували» разом з Володею Перуном. І в «Кобзарі» співали поряд. У капелі С. Оліяр перебував приблизно два роки на початку 1990-х, коли Україна тільки-тільки здобула незалежність.
У 2003 році подався до Іспанії, щоб, як і всі ми, вирішити матеріальні проблеми. Але потяг до мистецтва не пригасав. Деякий час Степан співав у церковному хорі української парохії Благовіщення на Арґуелєсі. Ось і зараз, коли він підспівує хористам, перебуваючи всередині храму, то «сусіди»» мимоволі скеровують у його бік здивовані погляди. Голосище ж яке! Дай, Боже, кожному. А коли за ним до Мадрида примандрувала його вірна приятелька-труба, то ще й почав брати участь у концертах, грати по весіллях. І знову таки поруч з Владиком. Їхнє тріо (з ними виступав також і Петро Хороз) здобуло значну популярність серед українців-заробітчан.
…Вітаючи наших колег по заробітках з ювілеєм колективу, в якому вони виступали, примножуючи його славу, висловимо сподівання на те, що ми їх ще обов’язково побачимо і почуємо в іспанській столиці. Знайте ж бо, хлопці, що ми вже дуже зіскучились за вашими пречудовими голосами та прегарними піснями, які ви нам дарували. Ото ж запрошуємо на сцену!
Любомир КАЛИНЕЦЬ.