Хоч і насиченим, але напрочуд цікавим з творчої точки зору видався цей рік у вокального гурту «Українські передзвони». Оскільки 1 червня виповнилося чотири роки з часу створення колективу при асоціації «Наші діти», то в його учасників визрів задум влаштувати своєрідний звіт.
Відтоді, коли почалися перші заняття, змінився вже третій склад. Даються бо взнаки складнощі заробітчанського життя-буття. Теперішні учасники займаються з вересня минулого року. Як підсумок праці за цей період – низка концертів у Мадриді та його околицях. 24 червня співаки виступили перед вірними української греко-католицької парохії Благовіщення при храмі «Nuestra Señora del Buen Suсeso» (Матері Божої Доброї Звістки) на вулиці Принцеси іспанської столиці. На початку липня концертну програму побачили парохіяни храму Покрови Пресвятої Богородиці Української православної церкви Константинопільського патріархату в близькому від Мадрида Гетафе.
Наприкінці жовтня «Українські передзвони» гостювали у столичній парохії цієї ж церкви – святих Дмитра й Андрія поблизу станції метро «Колумбія». Тут, між іншим, за свідченнями учасників гурту, їм влаштували найтепліший прийом. 11 листопада на запрошення асоціації «Українці Алкали» самодіяльні артисти відвідали з творчим звітом місто Алкалу де Енарес. А завершальним цьогорічним акордом стала участь колективу в творчому вечорі Зіновії Шепель та Наталі Блищик під назвою «Осіння симфонія», який відбувся 1 грудня в культурному центрі «Eduardo Urculo», що неподалік від станції метро «Ventilla».
Цікавими для глядача ці виступи є передусім з тієї точки зору, що програма підготовлена силами безпосередньо учасників гурту. Тобто вони співають і усі разом, і дуетами, і тріо, і сольно. І це дуже як збагачує, так і урізноманітнює концерт.
Репертуар колективу скомпонований з різних творів. Зокрема українських народних пісень в обробці композиторів минулого та сучасного. Між іншим, лемківська народна пісня «Шкода, Боже, шкода леса зеленого» – чи не найулюбленіша серед учасників гурту. Її чудово сприймають і глядачі. А ще «На поточку прала», «Ішов козак потайком» та інші. Також під час виступу звучать класичні твори («Зоре моя вечірняя» – музика Я. Степового, слова Т. Шевченка), пісні сучасних українських композиторів («Кобзарі» В. Листопада, «Місяць стежку стелить» А. Жидкевича). Не можуть не сподобатися і твори самодіяльних авторів: «Молитва» Наталки Гай, «Оптимістична пісенька» учасниці колективу Зіновії Шепель та інші. Надзвичайно мелодійною є іспанська богородична пісня «La Virgen de Guadalupe».
На цьому, ясна річ, програма не вичерпується. У неї крім пісенних творів органічно вплітаються і вірші, які майстерно декламують учасники «Українських передзвонів», і гуморески у їхньому ж виконанні.
Склад гурту. Про нього одним словом не обійдеться, адже зібрані тут, направду, яскраві особистості. Передусім він відзначається професійною строкатістю. Пліч-о-пліч тут співають музиканти, економісти, культурно-освітні працівники, інженери, медики, дипломати, богослови та інші. Про кожного зокрема можна більше довідатися з уст художнього керівника та диригента колективу Лариси Сенів. Кому, як не їй, знати детальніше про своїх підопічних. Отож і карти їй у руки. Пряма мова…
– Передусім зауважу, що зараз у колективі підібралися різні за характером і темпераментом люди. Але їх об’єднує велика любов до української пісні, до нашої культури в цілому. Дехто з них у своєму житті зазнав чимало горя і страждань, пройшов через великі труднощі. Але їх життєва енергія настільки велика, що просто дивуєшся інколи, звідки вони черпають таку наснагу.
Маю на увазі, в першу чергу, братів Романа та Павла Марховських. Чесно кажучи, я у своїй практиці вперше зіткнулася з таким випадком, щоб у співочому колективі виступали особи на інвалідних візочках. І в цьому ми – унікальні. Як і неповторні обидва наші хлопці. Доволі цікавою є історія як вони потрапили до нас.
Якось ми виступали в Алкалі. До мене підходить на той час ще директриса суботньої школи Оксана Бац і досить несміливо розповідає, що має племінника, який гарно співає. Запитує, чи не могла би я його послухати з таким прицілом, щоби потім з ним позайматися індивідуально. Погоджуюся. Тоді вона повідомляє, що він на інвалідному візочку. Запевняю, що це зовсім не стоїть на заваді. Словом, Оксана знайомить мене з Павлом. У той час біля нього перебував і його рідний брат Роман – також у інвалідному візку. Але треба було бодай почути голос Павла, тому я звернулася до нього, щоб він щось заспівав. Той – надзвичайно сором’язлива людина. І ніяк не міг наважитися проспівати бодай одну фразу. Тоді на виручку прийшов Роман, заявляючи: «Що то є? То так просто». Я не довго думаючи: «Якщо так просто, то поможіть братові». І вони починають разом співати. Моє вухо відразу вловлює два гарні голоси, тому кажу: «То не лише один співає, а й другий також». А мені ще збоку додають: «Та він ще й гуморески читає».
Ось так у нас ніби «зав’язалося». Я запропонувала обом приїхати до нас на репетицію, аби їм було трошечки легше адаптуватися і почати навчання співу. Оксана погодилася. І їх привезли на першу репетицію. Хлопцям сподобалося, і вони почали співати.
Але до чого я веду? Хочу сказати, що це надзвичайно рідкісний тип людей. Ці діти, а ми їх так усі називаємо, мають надзвичайно сильний потенціал. Вони настільки сильні духом, що не може не дивувати. Відповідно, дивлячись на них, ми вчимося стійкості. На репетиціях і Павло, і Роман постійно жартують, кидають репліки, які розряджають атмосферу. Дивлячись на хлопців, соромно стає за себе, що інколи розкисаєш, починаєш жалітися. А тут, дійсно, якщо поглянути: хоч їм дуже важко, але в їхніх очах стільки надії й бажання жити, що нам треба всім у них повчитися отієї жаги до життя. Це – надзвичайні люди. Вони – світлі, і оця аура аж променить. Має цілковиту рацію наша учасниця Зіновія Шепель, коли стверджує, що це – чудові хлопці , які є генераторами доброго настрою в нашому колективі, а також прикладом мудрості, мужності та високої духовності.
Проте інколи не один з нас подумає: Господи, як може бути, що двоє дітей в одній сім’ї прикуті до інвалідних візків? Тому треба віддати належне їхній мамі – жінці гігантської сили волі. Галина, втративши чоловіка, зуміла, хоч і з титанічними зусиллями, привезти синів до Іспанії. На жаль, доводиться черговий раз констатувати факт про хворобливий стан українського суспільства, де наші владоможці відмовили хлопцям у виданні довідки про непрацездатність. І лише на іспанській землі вони відчули себе повноправними людьми. Це не я кажу, це вони запевняють. Тут брати себе зовсім по-іншому почувають. Смію казати, що і наш колектив додає їм чимало щасливих моментів.
Яскравою постаттю є наш Ярослав Булавинець, котрий дякує в православній церкві в Алькорконі. Він має прекрасні голосові дані. Але крім того, як виявляється, колись брав участь у «кавеенах», будучи їхнім ентузіастом і організатором. Це дається взнаки, бо інколи відчебучить такий номер, що ми усі заходимося від сміху. При цьому, він у свої 29 років, – хороший батько і прекрасний сім’янин.
Якщо я вже завела мову про дяківство, то мушу згадати Василя Велигана. Він виконує дяківські функції в Гетафе. Зауважте, що Василь закінчив теологічний факультет Чернівецького університету.
Крім того у нас ще є Оля Стойко – реґент церковного хору в тому ж таки Гетафе. Дуже обдарована вокаліста, в якої за плечима культурно-освітнє училище. У нас вона співає і сольно, і в дуеті.
Михайло Бобак – особа, яка має великий музичний досвід, адже був солістом одного з провідних вітчизняних колективів, а саме Волинського народного хору. Співає Михайло надзвичайно гарно. Його безподобний тенор має рідкісне забарвлення. Я тішуся, що він до нас потрапив.
Хочу замовити словечко про Ясіра Халіля. Цього марокканця у наш колектив привела Аня Петрова. Познайомилися вони на одній із зустрічей представників різних асоціацій. Аня працює саме у тому напрямку при столичній мерії. Вона ж перша наспівала Ясірові під гітару дві українські пісні, які запали йому глибоко в серце. Завдяки цьому, він загорівся бажанням співати в українському ансамблі. Єдине, що мене насторожувало, як він буде це робити, не знаючи мови і не розуміючи нічого. Проте спостерігаю, що в нього є дар до вивчення мов. Словом, він записує арабською усі наші слова. Ти йому диктуєш текст по-нашому, а він кожну літеру відтворює на слух арабською. При цьому, в нього прекрасна вимова. І найголовніше – у нього дуже гарний тенор. А ті дві пісні, про які я згадувала вище – «Ой яка я гарна» і «Черемшина» – Ясір виконує під час наших концертів. Він, щоправда, мав спершу трохи страх, тому я допомагала йому. Публіка, при цьому, сприймає його надзвичайно тепло. А коли він ще кілька наших слів після виконання номера видасть практично без акценту, то це мало не шокує глядачів.
Позаяк, «наш» марокканець – людина дуже релігійна. Як сам про себе говорить, він – практикуючий мусульманин. Коли підходить час молитви, то навіть під час репетиції відлучається на деякий час, щоб помолитися.
Між іншим, у нас чомусь віддавна склалася думка про те, що араби трішечки упереджені до християн. Цей стереотип ламається на прикладі Ясіра, який надзвичайно тепло відноситься до представників інших конфесій. Якось він дуже здивував нас у період Великодніх свят. Приходить на репетицію і вітається: «Христос воскрес». Ми замість того, щоб відповісти, як годиться, поопускали додолу нижні щелепи. То треба було бачити.
Заторкнувши тему віротерпимості, вважаю за потрібне наголосити, що в «Українських передзвонах» гармонійно поєдналися як православні, так і греко-католики. Більше того: чи не половина нашого складу співає в церковному хорі православної парохії в Гетафе. А ось Зіновій Голічко є учасником греко-католицького парафіяльного хору на Аргуелєсі. Це щось та й значить.
До греко-католицької парохії Благовіщення вчащає також і подружня пара, яку я дуже люблю та поважаю. Це – Катерина і Василь Білянські. Першою у нас почала співати Катерина Іванівна, а Василь (також) Іванович прийшов якось з нею просто за компанію. Почувши його голос, я запропонувала йому долучитися до репетицій. На що він відреагував своєрідно: «Що? Я в житті не співав. Та й моя дружина каже, що мені ведмідь на вухо наступив». У результаті, почав співати. І робить це добре.
А ще мені цікаво спостерігати за ними. Зокрема, за тим, як вони доповнюють один одного. Василь Іванович дуже витриманий, або, як казали старші люди, степенний чоловік. А ось у пані Катерини енергія так і бризкає. У неї всі емоції на поверхні. Бажання співати має величезне. І готова виконувати все, що потрапляє під руку. Врешті-решт, вона за освітою – працівник культури. Пан Василь тривалий час працював інженером-механіком з експлуатації нафтових і газових свердловин у Сибіру. А зараз під час наших програм він ще й прекрасно декламує вірші. Особливо мені імпонують у його виконанні поезії Тараса Шевченка та Омара Хайяма.
Хочу також наголосити, що Білянські не пропустили жодної репетиції. Крім того, що відлучалися для поїздок на Україну.
Гарно співає Марія Шевчук, яка за натурою напрочуд сором’язлива. Як на мій погляд, вона, ніби ховається у своїй шкаралупі, тому її дуже важко розкрити. Проте бувають виняткові моменти, коли Марічка все ж розслабляється, і тоді стає такою, якою є в дійсності. Мабуть, треба їй більше уваги і підтримки приділити для того, щоб вона повірила в себе, щоб не комплексувала, вважаючи, що її голос гірший за інших.
Далі Христинка Гальович. Це – наймолодша учасниця нашого колективу. Їй 20 років. Працює на «інтерні». Але попри це приходить до нас на репетиції. Має гарний голосочок. Одначе також дуже стидлива.
Направду, унікальною персоною є Ірина Ісопчук. По-перше, вона аж бурлить енергією, здатною виплеснутись через вінця. По-друге, закінчила інститут міжнародних відносин, але усе своє свідоме життя мріяла співати. І ось коли приїхала в Іспанію, то буквально через місяць-два прийшла до мене в колектив. Власне, вона, Зіновія Шепель і Зіновій Голічко – це особи, які залишилися від старого складу. Ірина мала надзвичайно велике бажання співати. І хотіла займатися вокалом ще й у позарепетиційний час. Займалася я з нею, доки дозволяли умови праці. А згодом вона почала навчатися в музичній академії. Два роки вчилася співу, брала участь у концертах, ходила на записи. Зараз Ірина зробила невеличку перерву, намагаючись отримати документи на працю та проживання в Іспанії. Але все-таки мріє далі продовжувати навчання. У неї дуже гарний і своєрідний альт. Вона також виконує сольні речі в концертах.
Зіновія Шепель. Досить легка у спілкуванні. Коли ж заходить мова про музику, творчість, запалюється на ходу. Хочу сказати, що вона є своєрідним двигуном у нашому гурті. Практично більшу половину теперішніх учасників колективу привела саме Зеня, «переманивши» частину свого хору з православної церкви в Гетафе.
Всевишній нагородив її особливим талантом – творити пісні. Але є у неї одна річ, на якій варто зробити наголос. Власне, вона мені подобається тим, що пишучи музику та вірші, створює різнопланові твори. В неї нема повторів, штампів. Тому що є багато авторів, у яких практично одна і та сама структура мелодії, одна тональність. Зеня ж може писати і в джазовому стилі, і в народному, і в наближеному до класичного. Візьмемо для прикладу унікальний, без перебільшення, її романс «Солом’яний вогонь», який мені пощастило виконувати. Не може не подобатися «Різдвяна ніч», яку вона завжди сама виконує під гітару. Імпонують гумористичні пісні, особливо про її рідне село – «Як приїду я додому…» Або «Спогад» – не менш чудовий твір. Словом, до якої б речі не торкнувся, – всі вони дуже гарні. А чого тільки варті «Білі черешні»! Це моя улюблена її пісня.
Чесно кажучи, я рада, що ми доклали максимум своїх зусиль до того, щоб зробити три презентації її збірки віршів і пісень, яка не так давно побачила світ. Тому побажаю, щоб Господь давав їй сил і наснаги писати ще більше.
Наступний Зеник Голічко. Це – моя симпатія. Передусім зазначу, що він не робить жодної різниці між церковним хором і нашим колективом. Завжди знаходить час, щоб займатися і там, і там. А співає знаменито. Має досвід виступів у хорах ще з України. Крім цього мені дуже подобається він як людина.
Кількома словами згадаю про Лівіку Мар’янчук, котра співає у нас не так давно. Вона теж ходить у православну церкву на Гетафе. Зеня певний час заманювала її, але вона все якось відмовчувалася, відсторонювалася. Одначе в один прекрасний день таки прийшла. Уродженка Буковини володіє надзвичайно чудовим сопрано. Але вона дуже сором’язлива як на свій вік. Здається, з роками жінка повинна мати більше життєвого досвіду, а значить бути розкутішою. Натомість Лівіка дуже невпевнена в собі, її постійно гризе сумнів, що співає не так. Хоча ця жінка має великий дар від Бога. І я маю задум зробити з нею кілька сольних номерів. Потенціалу для цього у неї достатньо. Єдине, що мені треба, це те, щоби вона бодай трошечки переступила через свою сором’язливість, щоби повірила в свої сили.
Ще я не оповідала про Андрія Карабіновського. Перебуваючи у православних храмах, де він допомагає читати «Апостола», недавно довідався про «Українські передзвони». Це й спонукало прийти до нас. У нього хороший голос, і він має дуже добрі задатки. Опираючись на це, я готувала з ним сольний номер. Але він також не має впевненості, що може все зробити. Хоча йому як майбутньому священику (навчається заочно в православній духовній семінарії в Україні), мабуть, треба мати більше відваги та сміливості. Наскільки знаю, це в нього – останній рік навчання. Як далі складеться його доля – побачимо. Як Бог дасть, так і буде.
Микола Кіхтяк – це, як апостол Петро, – могутня скеля. Коли треба щось зробити, – в чому проблема? Він махом наведе лад. Дійсно кажуть: за ним, як за кам’яною стіною. Любить співати і дуже гарно це робить, залучаючи всі можливості свого прекрасного баритона. А ще його виконавську манеру відзначає надзвичайна щирість. Про таких кажуть: співає з душею.
Буквально нещодавно взяв до рук гітару і під керівництвом Зені вже почав грати. На останньому нашому виступі Микола робив це доволі упевнено. Думаю, що йому треба трохи більше практики, адже він на слух підбирає.
На «закуску» у нас залишилася Мар’янка Копит. Вона нагадує мені ніжну-ніжну квітку, яка хитається у полі від вітру. Проте, головне: має настільки велику силу, що не лише міцно тримається за землю, а й тягнеться до сонечка. Ось така у мене асоціація, пов’язана з цією дитиною. У неї голосочок, як дзвіночок. Не можу твердити, що він дуже великої сили звучання, але настільки лагідний, ніжний і світлий, що хочеться слухати й слухати. Коли Мар’янка співає «Батьки мої», то люди в залі плачуть. І завжди приймають її на біс.
Додаймо, що це – надзвичайно скромна і щиросердечна дитина. Як вона допомагає Романові та Павлові! Опікується ними, неначе лебідка. Дивуюся, звідки така молода дівчина бере стільки сил. Романова мама говорить, що це – майбутня їхня невістка. І нам дуже приємно, що вона є поряд з нами – світла, гарна, прекрасна.
На завершення хотілося б висловити сподівання, що «Українські передзвони» ще неодноразово потішать нас своїми творчими здобутками. А в найближчих їхніх планах – концертна програма, складена з колядок і щедрівок. Отож з нетерпінням чекатимемо на неї.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.