(ПРОДОВЖЕННЯ)
ПРО ТАК ЗВАНУ «РУСИФІКАЦІЮ» В УКРАЇНСЬКІЙ СУБОТНІЙ ШКОЛІ «ДИВОСВІТ»
Аналізуючи те, що вдалося прочитати про русифікацію в «The Ukraine Times», а також довідатися з інших джерел про русифікацію в Алькорконі, де, власне, і розташована школа, смію твердити: ця проблема роздута до неймовірних розмірів. Аргументи? Будь ласка.
У скількох класах проводяться уроки російською мовою? Далебі не у всіх. Як виявляється, всього лиш у двох, де навчається, відповідно четверо і шестеро діточок. Зі слів директора школи Оксани Горін дізнаємося, що серед них є вихідці з Білорусії, Росії, Бурятії. «Це учні, – за словами директриси, – батьки котрих вважають російську мову рідною і прагнуть, аби їх діти не втратили свого коріння…» Між іншим, саме ці батьки (представники інших національностей) були ініціаторами звернення до української громади з проханням допомогти їхнім діткам у вивченні рідної мови. Ідеться передусім про російську. Як на мене, наші педагоги знайшли оригінальний спосіб вирішення цього питання. Спочатку при школі «Дивосвіт» відкрили курси російської мови та літератури, які цього навчального року назвали класами. І тепер крім російської мови та літератури ці дітки вивчають ще й історію України, географію України, предмет «Я і Україна» (нехай вони і читаються російською мовою). І навіть українську мову та літературу!
Ось на цьому моменті варто особливо акцентувати увагу. Уявляєте? Білорусів, росіян, бурятів навчають українознавчих предметів? По-моєму, таке треба лише вітати, підтримувати і аж ніяк не ганити. А якщо ці дітлахи ще й на наших заходах читатимуть українські вірші чи співатимуть наші пісні, то такий почин можна пропонувати й іншим. Коли ж на ці заходи прийдуть ще й їхні мами і тати?.. Отже, що, по-суті, виходить? Українізація представників інших національностей. Це добре чи зле? Відповідь напрошується сама собою. Чи не так?..
Тоді для чого весь цей лемент, піднятий «єдиною українською газетою в Іспанії»? Чому вона замовчує факти про реальний стан справ? Очевидно, є в цьому свій підтекст, своя закулісна інтрига. А, може, має рацію Оксана Горін, коли стверджує: «…Українську школу намагаються зруйнувати за чітким, добре продуманим планом. Відмова від школи, невиконання обов’язків, спровоковані звільнення, випуск газети, акції протесту, відкриття нової школи – це складові продуманого і наперед підготованого плану…»
Я свідомий того, що не все так гладко і райдужно у представленій мною ситуації з російськомовними класами. Відповідно, деяка доля істини є і в співробітників «The Ukraine times». З цієї нагоди варто навести уривок із статті голови Спілки українців Португалії Павла Садохи, опублікованої в інтернет-виданні «Українська правда» 6 січня цього року. Ось що він пише: «Всі зусилля спецслужб СРСР дискредитувати діаспору, посіяти в ній зерна розбрату, не увінчалися успіхом, за винятком фізичного знищення провідників українського націоналізму. Але й це не порушило моноліту української спільноти за кордоном.Та вже після здобуття де-юре незалежності України, у світ була випущена нова багатомільйонна сила – трудові мігранти. Окрім суто економічної вигоди – мільярдні надходження валюти для, по-суті, підтримки олігархічної системи правління в Україні – потенційно на цю силу покладалося і інше гуманітарне спецзавдання – протистояти старій діаспорі у прагненнях українців вийти з-під панівної опіки російського світу.
На перешкоді таким намірам стоять українські церкви і національна самосвідомість, чого не вдається підкорити ні спецслужбам, ні потокам ворожих ідеологій. Тому черговим дієвим об’єктом випробування ідейної національної стійкості для українських мігрантів, їх дітей і внуків, є українські суботні школи.
А для того, щоби в повній мірі усвідомити свою національну ідентичність, кожній людині потрібно першочергово розібратися в історії власного народу.
Тож в розрізі мадридського конфлікту виникає фундаментальне питання: в якій інтерпретації викладатимуть українську історію в школі, де російські і українські діти знаходяться в одному виховному просторі?
В розрізі бачення цієї історії міністра освіти України Дмитра Табачника, який то визнає, то заперечує Голодомор в Україні – геноцидом? Чи на основі політики МЗС України, яке на офіційному сайті відомства, на догоду Кремлю, взагалі зняло інформацію про страшний злочин проти українців?
Уявіть собі, що в українському класі такої інтернаціональної школи, на уроці історії дітям доводять, що УПА воювало за незалежність України, а в російському – що повстанці були фашистами і бандитами, як це стверджує офіційна Москва. А потім, на перерві, молоді люди з’ясовують між собою цю дилему. Що це – "ноу-хау" науки конфліктології?..»
З цього можна зробити висновок, що мусимо дуже пильно стежити за ситуацією, контролювати дії директорів шкіл і педагогічних колективів. Але робити це з розумом і тактовно.
Дехто каже, що серед тих школяриків, які навчаються в російськомовних класах «Дивосвіту», є діти наших земляків з центру та сходу України. То ж їх варто спровадити в українські класи. Щоб вони російської мови навіть і не чули. Що на це повісти? Я – не прихильник різких і жорстких методів. Нехай би російськомовні діти та їх батьки самі вирішували, якою мовою їм навчатися. Але далі обов’язково впроваджувати для них українську мову. За таких умов, як то кажуть, хоч і тихіше їдеш, але далі будеш. Проте, либонь, і не маю рації. Тоді було б не зле вирішувати дане питання простим голосуванням. Зібрати педагічний колектив, батьків і проголосувати. Як вирішить більшість, так тому й бути.
Проте ми не повинні бути й шовіністами. З цього приводу зауважу, що повністю солідаризуюся зі словами колишнього Глави УГКЦ владики Любомира Гузара, наведеними Оксаною Горін в одному з її звернень: «Націоналізм – це не шовінізм. Шовінізм – це коли ви любите тільки своє, а ненавидите чуже. Бути патріотом, означає любити свій народ, але також шанувати інших, інші національності. Тому справжні патріоти, які себе вважають націоналістами, це ті, що вміють любити своє, не ненавидячи чужого, боронити свої права, не посягаючи на права інших…»
Ще одна деталь у цьому контексті. Багато хто може зрозуміти, буцімто я захищаю Оксану Горін. Ні, і ще раз ні. Вона наламала чимало дров. Звісно, особі на такій посаді варто зважувати свої слова, вгамовувати емоції, щоб згодом не довелося довго й нудно виправдовуватися. А якщо у неї що на умі, те й на язиці, то гріш ціна їй як керівнику солідного українського навчального закладу, яким є, безумовно, суботня школа «Дивосвіт».
Більш войовничо налаштований у цій ситуації представник ВО «Свобода» в Іспанії пан Іван Вовк, вказуючи на різкий і нетактовний випад (і це ще легко сказано) пані Оксани на адресу голови «Української громади Іспанії за права, честь і гідність українців» Юрія Чопика. Зокрема І. Вовк в останньому номері «The Ukraine Times» запитує: «…Чи може особа такого морального рівня бути директором школи?..»
Зовсім інша точка зору може бути у педагогів (лише вони обирають директора) та батьків школи «Дивосвіт». І вони мають на неї повне право. Це, зрештою, їхня прерогатива. Але скажіть мені, будьте добрі, чому досі жоден представник педагогічного колективу чи батьківського комітету не виступив на захист пані Оксани? Я вже мовчу про спільні дії як одних, так і других. Дивна позиція, але до деякої міри зрозуміла. Директори міняються, а нам залишатися. Тому краще тихенько сопімо у дви дирочки – менше клопотів на власну голову. Словом, це не хто інший як страус, який сховав голову в пір’я і йому «фіолетово», що діється на білому світі.
Таким чином, розглядаючи всю інформацію у відношенні до О. Горін, з якою мені вдалося ознайомитися, зауважу: «Не треба бути великим мудрагеликом, щоб побачити прояви авторитаритарного методу керівництва у її діях, непрозорість, нотки високомірності. Даруйте, шановна пані Оксано: навіть стервозності. Ви – людина публічна, тому повинні взяти на озброєння такі критерії, як виваженість, відкритість, повага до оточуючих, які б течії вони не представляли. І нема на то ради…»
Одначе є ще й зворотня сторона медалі, яка, до деякої міри, реабілітує директора школи. Коли тебе заганяють у глухий кут, звинувачуючи у всіх смертних гріхах, часто-густо безпідставно, то поневолі «наїжачишся». Ось тільки способи реагування на таке у кожного з нас є, як правило, різні. З цього приводу така сентенція, що стосується усіх: «Ніколи не принижуйте своїх ворогів, не обзивайте їх образливими словами, не зображайте їх нікчемними. Тим самим ви принижуєте себе…
Якщо ж таки поважаєте себе, то не ворогуватимете з тими, хто не достойний поваги. Не станете ж ви накарачки, якщо на вас загавкала собака, і гавкатимете на неї у відповідь…»
ПРО ЗАКУЛІСНІ «ШУРИ-МУРИ»
Ще одне наріжне питання. Яким чином «вилізла» на світ Божий уся ця препаскудна історійка? Розмірковуючи в даному напрямку, можна побачити, що руки й ноги ростуть від … секретаря асоціації вихідців зі Східної Європи «За майбутнє», ще донедавна вчителя української мови та літератури суботньої школи «Дивосвіт» Оксани Копчак (на даний момент – директора української суботньої школи імені Героїв Крут) і колишнього заступника директора цього ж навчального закладу Лариси Кравчук. Саме вони першими дали інтерв’ю працівникам газети «The Ukraine Times», щосили «забивши в дзвони» з приводу русифікації, яку буцімто впроваджує Оксана Горін. Видання пана Ляховича під №2 (16) вийшло друком торік у грудні. Зауважте, що розповсюджували його на столичній площі Алюче безпосередні учасники цих інтерв’ю: О. Копчак, Л. Кравчук і Д. Ляхович. Того ж дня, але вже біля храму «Buen Suceso» на Аргуелєсі, роздавали газетку лише дамочки. Більше ніхто. Це я до того: які за чисельністю акції протесту проти русифікації. Раз, два – і квітка.
Не набагато більше протестуючих зібралося перед приміщенням, де в один з торішніх грудневих днів мав відбутися концерт Національного академічного хору імені Григорія Верьовки, на який мав прибути Посол України в Іспанії Сергій Погорельцев. Тоді цей захід організатори назвали інформаційною акцією, оскільки колишні вчительки школи «Дивосвіт» стояли без гучномовців і без «гучномовних» закликів, тримаючи в руках скромні плакати з написами: «Говори українською», «Наша нація», «Наша мова – наша свобода». Вчителі таким чином розраховували привернути увагу нашого дипломата до їхніх проблем. Позаяк не знайшлося нікого в їхньому оточенні, хто б розтовкмачив, що на подібні заходи дуже негативно реагує іспанська поліція. Вона не дуже прискіпливо розбирається у тому, що відбувається. Але висновок робить такий: наступні гастролі українських колективів можуть не відбутися взагалі. То чи хтось з «тихих» протестантів про таке задумувався? Чи поняття «імідж України» їм «до лампочки»?..
Та повернімося до газети. Взагалі, передостаннє її число майже повністю побудовано на нищівному тавруванні Оксани Горін як затятої русифікаторки. Починається воно розлогим інтерв’ю з Оксаною Копчак, яка звинувачує колишню свою директорку в багатьох гріхах (про це знає широке коло осіб, які читали газету). Проводив інтерв’ю Іван Вовк – член редколегії, відповідальний за політичні питання. Ще одну стержневу розмову, вміщену в цьому ж номері, а саме з Ларисою Кравчук, власною персоною вів пан засновник. Питання та відповіді в обох матеріалах майже однакові. Третє інтерв’ю, знову ж таки навкруг цих же питань, дає мама учениці школи «Дивосвіт», а заодно її вчителька Тетяна Дибач. Цікаво, що автор матеріалу цього разу підписаний дуже розмито: «Редакція».
Для чого все це так старанно розкладається по поличках? Дивіться. Я запитав у панів Ляховича та Вовка чому так однобоко подано в часописі інформацію. Чому повністю відсутні пояснення сторони, яку навіть не критикують, а звинувачують? Чому вони не зробили бодай найменшої спроби розібратися в ситуації? На що обидва відповіли майже однаковісінько: вони до нас прийшли самі, а ми лише записали інтерв’ю й помістили в газету. Словом, лише озвучили претензії вчительок до своєї колишньої директриси. Тобто наша хата скраю.
Але ж, шановні писаки, ви повинні знати, що так не може бути, це – не по-людськи. Більше того – непрофесійно. Існують же якісь закони журналістики, які зобов’язують вислухати другу сторону. Майже про це саме ідеться у листі Оксани Горін до ЗМІ, які використали інформацію Ляховича і Кº про русифікацію, опублікувавши її на своїх шпальтах. Вона звертається: «…Ви представники преси, журналісти, перш ніж поширювати таку інформацію проведіть розслідування, перевірте факти, будьте професіоналами. Згубити багаторічну працю, заплямувати честь порядної людини дуже просто. Ви цього прагнете?..» Як на мене, дуже справедливі «закиди».
Пам’ятаєте, панове Давиде й Іване, що говорив з цього приводу Вольтер? Дозвольте нагадати вам: «Я не поділяю ваші переконання, але готовий покласти життя за ваше право їх висловити». Додам від себе. Навіть якщо хтось з нас чогось не приймає, людина все одно має право думати так, як вважає. Вона вправі мислити як завгодно, тому що кожен з нас – індивідум, особистість, яку потрібно поважати з пеленок. І не шукати на кожному кроці ворога, що, як видно, притаманне вельмишановним добродіям Ляховичу та Вовку. Натомість шукаємо, намагаючись у багатьох випадках стерти його з лиця землі. Але хіба то християнські засади, пане Іване? Чи устої Свідків Єгови, до яких, як випливає з коментарів до першої частини моїх роздумів, належить Давид Ляхович?..
Усі ці роздуми чомусь викристалізовують у мене один здогад. На жаль, усього лиш здогад, а не переконання. Але таки озвучу його. Мені видається, що ініціаторами цього світового скандалу (а інакше це не можна назвати) є не пані Копчак і Кравчук. «Сценаристи», а заодно «режисери» і «ляльководи» – інші. Хитрі й підступні людці. А ці жіночки потрапили у майстерно розставлені капкани. Нехай хто-небудь переконає мене, що помиляюся…
Бажаєте ще аргументів про закулісні махінації? Прошу дуже. Пані Копчак, звинувачуючи Оксану Горін у русифікації, досить завуальовано говорить про те, хто навчав дітей на курсах вивчення російської мови. Узагальнює: «ми», «нам», не конкретизуючи. Невже має на увазі весь педагогічний колектив школи? Виявляється, що спершу ці уроки провадили сама інтерв’юйована, тобто український філолог Копчак О. Я., та хімік-біолог Палько М. О. (заодно голова асоціації вихідців зі Східної Європи «За майбутнє»). В цьому випадку взагалі неймовірне поєднання: хімія та біологія і російська мова.
Наступна деталь. Чи є суттєва різниця в курсах з вивчення російської мови та російськомовних класах? В очах Оксани Копчак – так. Ось що вона говорить на сторінках єдиної української газети в Іспанії: «…одна справа, коли це курси для кількох дітей іноземців, і зовсім інша – класи, де навчання ведеться російською мовою, а пізніше ці діти отримають атестати Міжнародної української школи, не знаючи мови, якою ці атестати будуть виписані…» Знову ж таки директор школи Оксана Горін запевняє, що «…Ніяких атестатів без знання української мови ніхто нікому не обіцяв. Варто лише подивитися на оголошення…»
На мій погляд, проблема полягає в іншому. Як могли щирі українки-патріотки взагалі погодитися викладати «ворожу» мову, хоч і на курсах? Могли, бо за це їм платили гроші. Нехай і жалюгідні, як стверджує О. Копчак. Коли ж директриса позбавила їх цієї привілегії, мотивуючи тим, що обидві «…аж ніяк не пропагували українську культуру та традиції, … розмовляли суржиком…» і поміняла на «справжніх фахівців», таким чином позбавивши і М. Палько, і О. Копчак грошової винагороди за їхні труди, ось тоді вони знайшли «вбивчий» контраргумент. Інкримінували О. Горін русифікацію. «Блискучий хід», між іншим. Остап Бендер тут «плаче», як мовить один з авторів коментарів до першої частини цього матеріалу від 2 березня цього року.
МІСЦЕ, ДЕ ЗАРИТИЙ СОБАКА
Власне, у цьому розділі хотілося б зачепити той фактор, який так дієво сприяє нашому роз’єднанню.
У грудневому номері «The Ukranian times» за 2012 рік в інтерв’ю під заголовком «Рідна мова в рідній школі» вже згадувана мною Тетяна Дибач каже: «…вважаю, що українська школа створена для виховання і навчання української мови, літератури та історії України, а не для бізнес-проектів, які створюються директором на основі української школи».
Саме у слові «бізнес-проект», яке по-простому можна трактувати як «гроші», і ховається суть суперечок. Думаю, що саме ці капосні «папірці» відіграли чи не головну роль у розпалюванні конфлікту, спровокували напружену ситуацію. Спробуємо привідкрити завісу над деякими «темними» закутками цієї проблеми.
Про те, скільки списів поламано навколо фінансового звіту директора «Дивосвіту» О. Горін, – не писатиму. Не збагну одного: чому вона, якщо там усе чисто і прозоро, не хотіла показати його тим, хто так його жадав. Невже з неї корона б упала, якщо навіть це й не входить у її функціональні обов’язки? Мала б набагато менше клопотів на власну голову. А так: найшла коса на камінь.
У тому ж торішньому номері Давид Ляхович задає запитання Ларисі Кравчук (інтерв’ю під заголовком «Мова – серце нації»): «Який у вас педагогічний колектив та яка оплата праці педагогів?» Відповідь: «У школі молодий творчий колектив. Ми намагаємося у всьому бути відкритими для громади, тому інформація про те, скільки отримують вчителі за свою працю не є таємницею. Частина коштів, які платять батьки йде на компенсацію часу витрат педагогів, на оплату оренди приміщення, решта … (пауза) не знаю…»
Слідкуєте? Так гарно «стелить» пані Оксана: і «відкриті», і «не є таємницею». Але в кінці-кінців величину оплати так і не називає. Розумію-розумію: скромність – чудова риса.
А тепер перейдімо до того, хто ставить такі запитання. Фінансові проблеми, себто грошики, настільки зворохоблюють «творчу» уяву Давида Ляховича, що він у лютневому цьогорічному номері відводить багатенько площі, розмірковуючи про величину грошових надходжень до «особистої «казни» директора школи «Дивосвіт». Думаю, що це питання навіть не дає йому спати по ночах. Радив би йому калькулятор брати для цієї мети, а не в голові рахувати. Бо можна помилитися. Суми ж «астрономічні». Зрештою, наш великий засновник долічився до того, що стверджує, нібито середньомісячний заробіток О. Горін становить, не більше й не менше, а 6000 (шість тисяч) «євриків»! Цікаво чи наступні обчислення він робив у голові, чи таки скористався калькулятором: директору – 180 євро/год.; вчителю – 0 євро/год.?..
При всьому цьому, як один з головних козирів, пан головний редактор «витягують з рукава» фразу з інтерв’ю, даного Оксаною Горін газеті «Московскій комсомолєц в Іспаніі» (в інтерпретації нашого «головного героя» – «Масковскій Камсамолец в Іспанії» (Камсамолец з великої літери – це як данина поваги та шани?) : «…Учителя работают на общественных началах».
Опа! Ну, напрочуд «надійне» джерело «розкопали» ас журналістики, ні на мить не сумніваючись у тому, що «московські комсомольці» могли щось «нахімічити». Але чому, в такому випадку, йому бракнуло клепки перевірити цю інформацію у вчителів школи «Дивосвіт»? Ясно ж: якщо б вони не отримували зарплатню, то давно б такий шум підняли, який почули б далеко за межами Алькоркона. З іншого боку, добре що не зателефонував, а то б наразився на величезні неприємнощі.
До всього цього я додам лише слова вже цитованого вище голови Спілки українців Португалії Павла Садохи, який на шпальтах «Української правди» також торкає дане питання: «…Очевидно, що тут йдеться про інший аспект: такі школи – банальне заробляння грошей. З 2009 року діє проект МОН України «Міжнародна українська школа», участь в якому дає можливість суботнім школам залучати більшу кількість охочих отримати український атестат про середню освіту за кордоном.
Навчання у таких школах платне, а політика МУШ не вимагає збереження національних цінностей…»
І насамкінець задам риторичне запитання, яке не вимагає відповіді: «Якщо б вчителі усіх без винятку українських суботніх шкіл отримували за свою роботу мізер грошей, або працювали жертовно, тобто безкоштовно, чи хтось з них залишився б у школі?..»
DUI VENTUM SEMINAT, TURBINEM MOTET! (ХТО СІЄ ВІТЕР, ТОЙ ПОЖНЕ БУРЮ)
Вітер сіє пан Ляхович! Заявляю це з повною серйозністю та відповідальністю. І додаю: робить це віддавна. Подаю всього лиш кілька фактів, які засвідчують це.
Листопад-грудень 2006 року. В Іспанії одночасно виходять три українські газети: «Українець в Іспанії» (під егідою Федерації українських асоціацій Іспанії), яку редагує Михайло Петруняк; «Український час», головним редактором якої є Давид Ляхович; «Експрес: іспанські новини», яку видає в країні Сервантеса Михайло Бень. Цей часопис є структурним, але водночас автономним, підрозділом відомого в Україні «Експресу», що видається у Львові.
Оскільки мені пощастило бути, хоч і короткочасно, кореспондентом цього видання на теренах Іспанії, можу засвідчити , що вже перший номер від 16 листопада викликав неабияку лють у пана Давида. Передусім тим, що це був рівень, явно не по його зубах. Потім: цей номер дуже швидко продався. А перед цим редактор «Українського часу» з піною біля рота переконував усіх, що платні видання ніхто не буде купувати. Одначе вже перший номер розвіяв такі песимістичні прогнози. А ще через те, що тричі в цьому номері згадувався Юрій Чопик.
Уздрівши це, Ляхович визвірився на мене, заявляючи, що я неправомірно просуваю своїх приятелів на сторінки тижневика. При цьому завив, що я є членом «Української громади Іспанії за права, честь і гідність українців». Довелося пригрозити шановному засновнику притягненням його до судової відповідальності, оскільки на той час я ще не думав про своє членство у цій асоціації (влився в її ряди у березні 2011 року). Щодо Ю. Чопика сказав Давидові наступне: «Коли ти і твоя асоціація робитимуть стільки, скільки робить Юрко, то буду писати про кожен ваш захід. Навіть якщо для цього потрібні будуть всі сторінки».
Тобто вже з перших днів, відколи ми познайомилися, зі сторони Ляховича постійно відбувалися якісь «наїзди», якшо не казати провокації. Михайло Бень, напевно, підтвердить, що «сонцесяйний» Давидко не лише йому одному змалював мене з Юрком як націоналістів (водночас кагебістів) і релігійних фанатиків. Подібні характеристики стосувалися не лише до нас, але й до інших осіб і навіть асоціацій.
Зокрема Ляхович зіграв чи не першу скрипку у скасуванні відповідними органами іспанського Міністерства внутрішніх справ такої структури, як «Федерація українських асоціацій Іспанії», очолюваної Михайлом Петруняком з Валенсії. Тоді він діяв у парі з Василем Борсуком – головою української асоціації з міста Вільяробледо в провінції Альбасете. Про важливість цього формування В. Борсук висловлювався на сторінках Ляховичевого «Українського часу» (червень 2007 року) так: «…Якщо нема узгодженої співпраці на рівні національному, неможливо вирішувати багато питань локального характеру, здійснювати обмін досвідом щодо організаці та проведення різних заходів, а це в свою чергу не дозволяє досягти позитивного результату… Я ще раз через вашу газету звертаюся до керівників громадських об’єднань. Відкиньте власні амбіції, нам потрібна сильна структура національного рівня, не піддавайтеся на різні провокації…»
Звісно, дуже гарно про це мовилося. А на практиці вийшов «пшик». Безперечно, Михайло Петруняк на посаді керівника Федерації фактично дискредитував її діяльність. Але ж на той час ішлося всього лиш про відсторонення його від керівництва і аж ніяк не про розпуск усієї структури. Натомість Ляхович і іже з ним зробили все для того, щоб повністю розвалити її. Таким чином наслідки цього «діяння» даються взнаки і нині. Бо нема, на превеликий жаль, єдиної репрезентативної сили на всеіспанському рівні, яка б відстоювала спільні інтереси. Всі розбіглися по комірках і щось намагаються робити самостійно. Але на рівень, про який так голосно заявляв Василь Борсук, не вийшли. А може цей розвал Ляхович здійснював свідомо?.. Таке враження, що він у своїх руках тримає кінці до багатьох ниточок, за які в потрібний момент смикає. І тоді від цього страждає українська справа.
Словом, роблячи висновки з діяльності Ляховича, можна твердити про його цілеспрямовану провокаторську діяльність на шкоду всьому українському життю в країні кориди та фламенко. Там, де цей чолов’яга, – постійні скандали, вибухові ситуації, сварки та розбрат. Невже цього ніхто не бачить? Думаю, що це не так. Але поки що зупинити бульдозер на ім’я «Ляхович» чомусь не вдається. Може нарешті настав час спільними силами це зробити?..
Додам ще кілька характеристик на адресу нашого спільного «товаришечка». Це людинка – напрочуд необов’язкова. Хто пам’ятає фестиваль українського мистецтва в Алькорконі, який організовував Ляхович у травні 2008 року? Шуму він створив тоді дуже багато. Захід такого масштабу! Такого ще не було! Не заперечую: для організації такого фестивалю треба було докласти масу зусиль. І Давид щось та й робив. Не без того. Але всю мистецьку програму скинув на плечі Володимира Гоцуляка, з якою той впорався блискуче. Тільки не про це мова.
Скажімо, в Любомири Нарозі Ляхович попросив дуже цінні для неї та її доньки Тетяни світлини, обіцяючи їх повернути. Що ви думаєте? Не повернув, про що Любомира і до нині з жалем згадує. Куди запропастив? Невідомо. Декому обіцяв через деякий час після концерту надати компакт-диск із записом програми. Кажуть, що якийсь іспанець-професіонал таки знімав усе на плівку. Але йому Давидко не заплатив за роботу, тому диски «накрилися». А обіцянка Ляховича стала цяцянкою. Невже він забув про те, що так чітко говорить Біблія: «Краще не обіцяти, ніж обіцяти і не виконувати…»
Окрім цього ті, хто знає пана головного редактора зблизька, відзначають його вульгарність, безкультур’я, невихованість, агресивність, амбіційнісь у негативному змісті цього слова й таке інше. Я б ще додав таку його «хворобу», як розбещеність. Один з найвідоміших європейських філософів писав свого часу: «Розбещення постає тоді, коли приймається безладдя як нормальний, утверджений стан, коли він приймається з повною свідомістю, що це беззаконня». Або, як кажуть галичани, – не дай Бог з хама пана!
При бажанні перелік неблаговидних справ цієї особи можна було б продовжити. Але обмежимося останнім прикладом. В останньому номері Ляховичевої газетки «The Ukraine Times» поміщено його ж статтю під шокуючим заголовком «Шакали у шкурах «помаранчевих» ягнят». Не думаю, що таке викликає позитивні відчуття. Але – це ще байка. Про обчислення щомісячного заробітку директорки суботньої школи «Дивосвіт» Оксани Горін уже говорилося. Тепер зосередимо увагу на іншому. Розповідаючи про авторів листа до керівництва ВО «Свобода», які не схвалили дії представника цього об’єднання на іспанських землях Івана Вовка, пан засновник вдаються до примітивного шантажу. Пригадуєте, той момент, де ідеться про дочку офіцера КГБ, громадську лідерку, котра не забуває, що вона комсомолка, про українофобку-композиторку та інших. Тобто зроблено спробу «притиснути» тих, хто насмілився підтримати це звернення. І робиться це в особливо дошкульний спосіб, який переходить допустимі етичні норми.
Крім цього Д. Ляхович спростовує достовірність підписів декого з підписантів. Для прикладу наведу голову асоціації «Українська громада Мадрида» М. Беня, про якого автор матеріалу пише: «…Стосовно інших осіб із цього списку зауважимо, що Михайло Бень під час телефонної розмови з Ляховичем не підтвердив свого підпису під даним листом». Це – суперечить істині. Справа в тому, а про це мені особисто розповів Михайло під час нашої з ним зустрічі, як такого фізичного підпису не було взагалі. Тобто ніхто нічого не підписував. Про підтримку листа висловлювалися усно. А Давид поставив Беневі запитання руба: «Чи підписав він листа?» Бень відповів, що фізичного підпису не ставив, але позицію підтримує повністю. Хитрун-журналюга перевернув усе по-своєму, написавши, що Бень нічого не підписував. Але ж це – напівправда. А як відомо з вислову когось з видатних людей: «Половина правди – ціла брехня». Ось так, маніпулюючи достовірними фактами, Ляхович фактично нагло бреше усім у вічі. І це не вперше.
Між іншим, далеко не втік від свого шефа Іван Вовк. У дописі «Засідання громадської ради при Посольстві України», яке підготувала прес-служба осередку прихильників ВО «Свобода» в Іспанії, йому приписуються слова, частково процитовані мною раніше: «… звернув увагу (І. Вовк – примітка автора) на коментар до листа голови громади «За права, честь і гідність українців в Іспанії Юрія Чопика, розміщеного на сайті даної асоціації (де вона (О. Горін– примітка автора) останнього назвала «шматою»…) Як Іван Вовк, так і прес-служба осередку «Свободи», очевидно, «смакують» цю деталь. Бо якби це було по-іншому, вони б попросту її проігнорували. А так вчергове вкололи і Юрія Чопика, і навели тінь на Оксану Горінь. Хитромудро: одним пострілом – двох вовків, себто зайців. Але, знову таки, повторюся: тут прихована напівправда, на яку так страждають співробітники цього видання. Річ у тім, що Оксана Горін, після того, як нетолерантно висловилася на адресу Ю. Чопика, 14 січня цього року на тому ж таки сайті помістила наступне зверення: «Я, Горін Оксана Богданівна, приношу публічне вибачення за особисту образу з мого боку відносно Чопика Ю.С. Цей випадок носив суто особистий характер і не має нічого спільного з громадською діяльністю». А ось цього моменту поважне панство з ВО «Свобода» вкрай не хоче помічати, як і говорити про це. Дивна вибірковість, шановні.
КРАПКА НАД «І»
Знаєте, як важко дається мені цей матеріал? Це тому, що в ньому майже весь негатив. У свою чергу це іде від того, що «чорнухи», трагедій, плачів у нашому житті – перебір. А на сонячні, позитивні емоції – дефіцит. З цього приводу Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) в інтерв’ю газеті «День» від 11 січня цього року сказав наступне: «Мене, як християнина, турбує, що брутальний тиск чи груба сила стає прийнятним засобом для вирішення державних, суспільних і політичних проблем в Україні…».
Тому, що поробиш? Іноді треба, засукавши рукави, вичищати авгієві стайні.
Комусь може видатися також, що дозволяю собі судити когось. Ні-ні, в жодному разі не беру на себе ані роль третейського, ані якогось іншого судді. Як і не намагаюсь приміряти на себе маску надто позитивної особи. Розумію, що, зачіпивши декого за живе, можу викликати намагання попорпатися в моїй спідній білизні. Так от, скажу відверто, що свого часу був членом компартії. Без цього не зміг би поступити на факультет журналістики Львівського держуніверситету імені І. Франка. Зрештою, про це детальніше зможу розповісти в наступному дописі, а саме в інтерв’ю з моїм далеким родичем, Шевченківським лауреатом поетом Ігорем Калинцем.
Дехто скаже, що кидаю напризволяще свою сім’ю, ставши на шлях розлучення з дружиною. Відповідно, повинен нести відповідальність за цей гріх перед Господом. Як не важко говорити, але і така проблема існує. Проте, воістину: нехай той, хто безгрішний, пожбурить у мене каменем…
Звичайно, і недоброзичливців у мене вистачає. Але намагаюся їх не помічати, щоби не опускатися до їх рівня. Якщо стану таким, як і вони, буде дуже важко. Зрозуміло, якщо виникають протиріччя, намагаюся їх згладжувати. Вчуся в інших. Багато людей уміють чудово розмовляти з будь-якою особою – так, щоб вона не ображалася. Образити легко. А ви спробуйте посміхнутися, піти на компроміс…
Наміряючись писати цей матеріал, ставив за мету проаналізувати ситуацію з усіх боків. Не вдаватися до критиканства і образ. Робити все виважено. Наскільки це вдалося – судити не беруся. Хотів декого, як кажуть в народі, вивести на чисту воду. Хоча не збираюся промовчати про те, що навіть у Давидові Ляховичу є позитивні риси. Це – однозначно. Можливо, приховані, але є. Знаю, що він допоміг не одному в полагодженні документів. Одна жіночка запевняла, що брата її розшукав. І то безкоштовно. Тому хочу звернутися до нього. Якщо він поважає себе, любить нашу країну, то нехай на деякий час відійде від громадських справ і не каламутить чисту воду. Якщо ж переосмислить свою поведінку та позицію, то нехай повертається.
І все ж у цій ситуації, що склалася, не можу не нагадати про один з коментарів, який поміщено після першої частини мого матеріалу від 2 березня. А він, на жаль, дуже тривожний. Думаю, що його надіслав одновірець Давида. Цитую: «Джеррі Бергман • hace una hora http://postup.brama.com/000711…
Так, Давид Ляхович дійсно Свідок Єгови, писав гарні статті, але важке дитинство дає про себе знати. Незважаючи на зауваження старших продовжує займатись мирським.. Підписуюсь під чужим іменем в зв’язку з погрозами Давида та небажанні переносити ці дискусії на зібрання».
Не буду більше моралізувати, а завершу мудрістю зі Святого Письма: «Поступай з іншими так, як хочеш, щоб поступали з тобою». Це до усіх без винятку стосується.
І насамкінець. Чимало горшків побито. Проте не все так трагічно. Життя продовжується, і воно – прекрасне. Тому напередодні Великого посту хочу ініціювати зустріч усіх, хто бере активну участь у громадському та релігійному житті української заробітчанської братії іспанської столиці та її околиць. Маємо на меті провести її 24-го березня, запросивши керівників асоціацій і громадських об’єднань, священиків і активістів. Мусимо сісти за стіл і обмінятися думками. Спробувати бодай схематично накреслити якісь напрямні для подальшого життя. Але не повинні забути у цей перший тиждень Великого посту пробачити один одному все те недобре, що накопичилося. Інакше поступу вперед не буде.
Є такий афоризм: розумні люди завжди знайдуть вихід зі скрутного становища, а мудрі просто туди не потраплять. Давайте поки що не претендувати на роль мудрих, а от розумними пора стати…
І на цьому – крапка.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.