Наші попередники

ДО ВИТОКІВ ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНЦІВ В ІСПАНІЇ

…Відгриміли канонади Другої світової війни. Ця кровопролитна січа не принесла сподіваної волі Україні. Над нею вкотре нависло зловіще марево психологічного та фізичного терору зі сторони «совіцьких визволителів», а разом з ним нових переслідувань, арештів, заслання до таборів примусової праці в Сибір. Щоби не потрапити в обійми «червоного спрута», тисячі наших краян подалися на захід шукати безпечнішого пристанища. Поміж ними були також і вояки української дивізії «Галичина». Беручи участь у воєнних діях на боці Німеччини, спочатку на рідних землях, а потім в Австрії, чимало дивізійників опинилося в таборі військовополонених поблизу італійського міста Ріміні, що на той час перебувало в англійській зоні окупації.

Серед дивізійної братії були колишні студенти, які, власне, і вирішили зорганізуватися. На установчих зборах, що відбулися 7 серпня 1945 року, вони ухвалили проект статуту і вибрали управу студентської громади. Чи не відразу виникла думка про можливість продовження студій у вищих навчальних закладах Європи. Справа не була безнадійною, адже нею заопікувався високопреосвященний архієпископ Іван Бучко, котрий мав добрі стосунки з деякими впливовими ієрархами Католицької Церкви. Саме завдяки його старанням українська делегація змогла взяти участь в засіданнях чергового конгресу Міжнародної організації католицьких студентів та інтелектуалів «Пакс Романа», який відбувся з 20 червня по 6 липня 1946 року в іспанських містах Саламанка та Ескоріаль. Рішення цього поважного зібрання стало своєрідною сенсацією, якої майже не сподівалися. Словом, іспанський уряд призначив 150 стипендій для східноєвропейських студентів і в тому числі 25 українцям.

23 грудня 1946 року перша група, в якій налічувалося 18 осіб, відплила з італійського порту Генуя, взявши курс до іспанських берегів. Доцільно назвати їх, аби, як кажуть, поіменно знати своїх героїв. Ото ж серед піонерів фігурують: Теодор Барабаш, Роман Бучок, Всеволод Варжанський, Михайло Гичка, Мар’ян Давидко, Олег Забара, Ростислав Левицький, Ярослав Петрущак, Ярослав Рудавський, Володимир Блавацький, Роман Ваврів, Антін Винницький, Степан Гладун, Юрій Дроздовський, Ізидор Заплатинський, Дмитро Маслій, Нестор Романик, Любомир Угрин. Уже через два дні подорожуючі зійшли на берег у Барселоні, а кінцевим пунктом призначення стала столиця. Отож прибулих сміливо можна зараховувати до українських першопрохідців на теренах древньої Іберії. Хоча була ще одна особа, яка з’явилася тут роком швидше. Мова йде про Юрія Карманіна, котрий приєднався до студентської групи відразу ж після її приїзду до Іспанії. Більше того, став першим головою новоствореної організації – «Української студентської громади».

За таким же маршрутом, що й попередники, у лютому 1947 року до Іспанії прибули ще семеро чоловік: Юрій Акулов, Роман Войцєх, Лев Мартюк, Семен Федюк, Олександр Білик, Юрій Кекіш, Анатолій Скоробогатий. Олександр Білик пізніше згадував: «Прощаючись перед виїздом, архієпископ Бучко сказав нам із батьківською любов’ю: «Ви, мої дорогі, їдете на студії до країни, про яку майже нічого не знаєте, ані вона не знає багато про нас. Одинокою вашою зброєю, а ви, як вояки, вмієте нею орудувати, повинні стати ваші добрі поступи в науці. Другий середник – це пропагування краси нашого чудового обряду і незрівняного чару українських пісень. Тому зараз по приїзді до Іспанії ви зорганізуйте свій хор, вивчіть нашу літургію і народні пісні, а це вам промостить шлях у цій шляхетній країні та скаже усім «хто ви і якого народу діти…»

Незабаром вказівка владики була успішно виконана, і завдяки ініціативі духовного опікуна отця Сантьяго Морільйо хор почав відправляти Службу Божу в різних храмах Мадрида. Невдовзі наших студентів почали запрошувати в інші міста. Безперечно, прибуття до Іспанії цих молодих людей започаткувало нову сторінку в історії української еміграції. Хоч і в обмеженій формі, але поступово почали налагоджуватися контакти між двома народами.

Незважаючи на те, що іспанський уряд дав згоду прийняти українських студентів і забезпечити їхній побут і навчання, урядові кола не могли цим займатися практично. Потрібна була організація для нагляду за адміністративними справами, а також за налагодженням контактів з урядовими та іншими структурами. Така структура невдовзі почала діяти під назвою «Oбра католікa дe aсістенcia універсітарia» (Католицька організація університетської допомоги). Ініціатором і душею цього формування був Хоакін Руїс Хіменес (згодом міністр освіти в уряді Франціско Франко). Головною ціллю ОКАУ було не лише придбання і утримання житлових приміщень, матеріальна допомога студіюючим, але, передусім, ідеологічне виховання молодих людей на засадах християнської моралі.

Оскільки студенти були розкидані по різних приміщеннях, ОКАУ почала будувати новий будинок, призначений виключно для резиденції східноєвропейських студентів. Урочисте відкриття цього гуртожитку, або «колегії», що на столичній вулиці Доносо Кортес №63, відбулося 2 травня 1947 року. Вибір дати був не випадковий. На цей день припадає національне свято Іспанії та річниця всенародного повстання в 1808 році в Мадриді проти французької окупації Наполеона Бонапарта. Після церемонії відкриття і посвяти будинок було віддано під опіку святого апостола Якова (в іспанців – Сантьяго). Чому саме його? У важкі для країни Сервантеса часи, під час 700-літньої окупації її маврами, іспанські патріоти збиралися в горах і лісах далеко на півночі, щоб поблизу гробу апостола в місті Сантьяго-де-Компостела (провінція Галіція) під його покровом організувати боротьбу за визволення країни. Тому давня історія й традиції Іспанії стали прекрасними символами для вихідців з поневолених країн Східної Європи. Щоб засвідчити відданість ідеалам свободи й незалежності, ще на самому початку всі мешканці гуртожитку провели спільну прощу до гробу свого патрона.

У 1968 році, коли забракло кандидатів на студії до Іспанії, які могли входити в категорію студентів-утікачів, «Обра католіка» припинила свою діяльність.

Окрім ОКАУ в Мадриді на початку 1947 року почала діяти також філія Товариства українських студентів-католиків «Обнова», в якій налічувалося 24 члени. Ідеологічні засади були чи не найголовнішими в діяльності цього товариства. Духовна підготовка, правдиві християнські чесноти та світогляд, виховання членів на провідних осіб своєї спільноти – ось основні напрямні «Обнови».

На окрему згадку заслуговують відвідини і побут серед студентів визначних ієрархів Української Греко-Католицької Церкви: архієпископа Івана Бучка, який побував в Іспанії двічі – в 1950 і 1951 роках, а також митрополита Максима Германюка з Канади, який навідався сюди в 1957 році. Не обминув своєю увагою українську громаду і блаженної пам’яті патріарх Йосиф Сліпий. У 1970 році він відбув візитаційну подорож по країні фламенко і кориди.

У часи своєї активної діяльності «Українська студентська громада в Іспанії» (1947-1960 роки) з допомогою Організації Українських Націоналістів організувала на Національному Радіо Іспанії українське мовлення, яке передавалося і на Україну. У квітні 1951 року було створено українську редакцію цього Радіо, яку очолив Дмитро Штикало, що приїхав з Франції. Перша українська радіопередача пролунала 20 квітня 1951 року. Спочатку передачі виходили в ефір тричі на тиждень тривалістю 15 хвилин. Згодом мовлення перевели на щоденну основу по 45 хвилин. В 1952-1963 роках українську редакцію очолював Дмитро Бучинський, а в 1963-1973 роках – Володимир Пастущук. У 1961 році з огляду на світову політичну ситуацію іспанський уряд значною мірою скоротив іншомовні редакції, проте українську залишено, хоча обсяг її мовлення значно зменшився. Так тривало до 1973 року, коли через зміни в політичному курсі Іспанії українське мовлення таки припинили.

З початком 1960-их років студентська громада почала прискорено зменшуватися. Чимало її членів подалися в США, Канаду, Великобританію та інші країни. Але та незначна горсточка людей, що залишилася, пам’ятаючи про своє походження, пильно дбала і про свій обряд. За допомогою архієпископа Мирослава Марусина з Риму в Іспанії було започатковано «Католицьку місію для українців», або окрему парохію, яку очолив попередній капелан студентського гуртожитку святого Якова отець Сеґундо Беніто.

Поряд з українськими студентами в Мадриді перебувало також кілька українських родин, які прибули сюди в 1948-1951 роках. Ці українці не мали власної організації, але тісно співпрацювали з «Українською студентською громадою». Серед яскравих постатей того часу слід згадати відомого українського ботаніка та біолога професора Олександра Архімовича, який прибув до столиці на запрошення іспанського уряду в 1948 році, і упродовж п’яти років проводив дослідження на півночі Іспанії.

У 1950 році з Франції сюди ж переїхав Дмитро Бучинський, який разом з дружиною Іванною працював в українській редакції Національного Радіо Іспанії. Він крім цього займався літературною діяльністю, зокрема переклав іспанською мовою «Слово о полку Ігоревім». Його творчий доробок становить понад тисячу робіт. Доктор Бучинський (як його звично кликали)  також був організатором виставок української діаспорної книги і преси в Національній Бібліотеці Іспанії, експонати яких передавалися потім у її фонди.

В 1950 році до Мадрида з Бельгії прибув інженер Андрій Кішка. З 1951 р. він виконував функції представника уряду УНР в екзилі та УНРади в Іспанії. 1956 року заснував Товариство українсько-іспанської дружби. Наприкінці 1950-их років із поступовим занепадом студентської громади та, як наслідок, зменшення перспектив розгортання ширшої діяльності, виїхав до Канади.

Серед тих, хто в 1950-х роках мешкав в Іспанії варто згадати співробітника української редакції Національного Радіо Іспанії Богдана Цимбалістого, який пізніше перебрався до США. На окрему увагу заслуговує інженер-геолог Богдан Трешневський, котрий прибув до країни Дон Кіхота як співробітник однієї північноамериканської фірми, що проводила геологічні дослідження. Також деякий час проживав у Мадриді український кінопродюсер Євген Деслав, який в 1943-1953 роках зняв кілька фільмів про іспанський побут. Побував тут і  репортер Петро Демчук, що писав для швейцарської газети «Die Taat» і трагічно загинув у 1950 році.

Період з 1962 по 1990 роки для української діаспори в Іспанії був позначений згортанням діяльності «Української студентської громади» та смертю 1963 року Дмитра Бучинського, через якого, власне, підтримувалися контакти з багатьма організаціями діаспори, ієрархами церков, науковими установами. Крім цього професійна діяльність членів студентської громади зумовила їх розпорошеність по країні, а шлюби з іспанками сприяли швидкій асиміляції, особливо їхніх дітей. Водночас у цей період більшість українців, яких налічувалося майже 15 осіб, досягли солідних успіхів у своїй професійній кар’єрі. Отримавши іспанське громадянство, вони змогли влаштуватися на державну роботу, зайняти високі посади. До таких можна віднести інженера гірничої галузі Теодора Барабаша, фізика-атомщика Олега Забару, інженера-агронома Михайла Гичку, працівника міністерства лісового господарства Нестора Романика, інженера телекомунікацій Всеволода Варжанського, працівника «Радіо Свобода» Володимира Борачка та інших.

Коли Україна здобула незалежність, наші співвітчизники в Іспанії долучилися до налагодження і розвитку як відносин з молодою суверенною державою, так і зі світом в цілому. Щоби ефективно здійснювати конкретні проекти, контактувати з офіційними чинниками, виникла необхідність у створенні юридичної одиниці. Таким чином у 1994 році було зареєстровано «Українську асоціацію в Іспанії», яку очолив Теодор Барабаш. Саме ця організація і дала дорогу в життя нині діючій «Українській громаді Іспанії за права, честь і гідність українців». Дуже приємно, що, незважаючи на свій майже 90-літній вік, пан Теодор Барабаш залишається Почесним головою нашого об’єднання.

 

Між іншим / ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ, ЩО…

            …одні й ті ж племена в давні часи перебували як на землях Іспанії, так і України?

– Іспанські історики та дослідники старовини, базуючись на творах своїх грецьких і римських попередників, таких як Геродот, Тацит, Пліній, Страбон, дійшли висновку, що був час, коли частину древньої Іберії завоювали кочові племена вандалів, що таборилися на сході Європи (теперішня Німеччина). У співтоваристві зі ще одним німецьким племенем – свебів, а також із ще більш східними степовими аланами вони досягли в 409 році іспанських територій.

Натомість видатний український історик і державний діяч Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Руси» дослівно пише: «Якийсь час аланське ім’я панувало на просторі від Дунаю до Межиріччя (за Аральським морем). Але недовго. В ІІ-ІІІ століттях по Христі з західної частини чорноморських степів витискає іранську людність германська міграція. А зі сходу в ІІІ столітті напирає гунська орда і під напором її та інших орд, що слідом посунули нашими степами на захід, розбилася аланська група племен… Одна частина їх прилучається до мандрівки вандалів і свебів…»

У багатьох наукових та деяких популярних виданнях можна натрапити на інформацію про побут вандалів на сучасних західноукраїнських землях і їхню втечу перед натиском гунів, а згодом перехід до Франції й Іспанії. До речі, деякі іспанські автори згадують також і скіфів.

 

…має під собою ґрунт твердження про перебування в країні Дон Кіхота запорозьких козаків?

–  Одним з найбільш вірогідних доказів цього є джерела, які стосуються Тридцятилітньої війни в Європі (1618-1648), в якій активну участь брали козацькі загони, воюючи на боці «Католицької Ліги» й Іспанії проти союзу протестантських сил. Зокрема в праці Ю. Гаєцького й О. Барана «Козаки в Тридцятилітній війні», виданій в Римі 1969 року англійською мовою, говориться, що в кампанії 1619-1624 років за Рейном брали участь як іспанські з’єднання під проводом генералів Спіноли та Кордоби, так і козацькі частини, якими командували здебільшого польські старшини.

З інших джерел, включаючи «Енциклопедію українознавства» В. Кубійовича, відомо про участь козаків на чолі з Богданом Хмельницьким в облозі французької фортеці Дюнкерк у 1645 році. Тут також воювали французькі та іспанські збройні формування.

Знову ж таки в «Календарі-альманасі» за 1963 рік надруковано статтю про те, що після битви під уже згадуваним  Дюнкерком частина козаків подалася служити у Францію, а інша – в Іспанію.

 

…арабський письменник-мандрівник Аль Масуді, який жив у першій половині Х століття, описував торговельні зв’язки «русів» з «країною Андалус»?

– Відомий на теренах Іспанії журналіст Дмитро Бучинський в одній із статей, видрукуваній 1954 року в ювілейній книзі Українського Народного Союзу (органація, яка діє в США), згадує арабського письменника Аль Масуді. Той, розповідаючи про слов’ян, наводить назву «руси» й описує їхні торговельні контакти з «країною Андалус» (нинішня провінція Андалузія в Іспанії).

В іншому місці цієї ж статті доктор Бучинський пише про сотника французької армії Івана Стрільбицького (очевидно нащадка козака з Дюнкерка), котрий серед недобитків армії Наполеона примандрував з-під Москви аж за Піренеї, де одружився в Барселоні з іспанкою за походженням Доротеєю Мастай. Потім повернувся до рідної Галичини (був вихідцем з Ходорівщини на Львівщині) й поселився біля Коломиї, де його син-одинак став священиком, а Доротея виховала п’ятеро внуків.

 

За матеріалами книги: Володимир Яримович, Олександр Білик, Микола Волинський. Нарис історії української громади та українських поселень в Іспанії (1946-1996). – Філадельфія-Мадрид, 1997.