Звичайно, можна було б «закатати» шикарний фоторепортаж про напрочуд «солідно організоване та проведене» свято, яке отримало своє логічне продовження з України, де його відзначали напередодні, проспівати хвалебні оди на адресу організаторів, процитувати витримки з віршів, що прозвучали, повторити патріотичні гасла, що пролунали, заклики до єдності, які чутно щоразу на кожному мітингу, маніфестації і т.д. Але не буду цього робити, оскільки допекло, «дістало», «задовбало», «замахало» і т.п. Це, якщо хочете, – крик душі, плач серця про наше заробітчанське сьогодення в столиці Іспанії. Тож наперед вибачайте за надмір емоцій, які, очевидно, хлюпатимуть через край. Але нехай буде – як буде…
Про захід під назвою «День вишиванки» почув тижнем раніше на зібранні творчого об’єднання «Наше Слово», членом якого став нещодавно. Прозвучало запитання чи варто підтримати такий захід. Присутні на зборах вирішили взяти участь у ньому і навіть виступити зі своїми віршами.
А потім до недільного дня, 22 травня, – інформаційна пустка. Ніхто не додумався повідомити про це завчасу в храмі Доброї Звістки на Аргуелєсі після Богослуження, як це прийнято робити. Не знав про це також отець Костянтин Трачук з української парохії біля метро Колумбія, про що з жалем бідкався по телефону. Словом, ніде нічого не проскакувало, аж пізно ввечері в суботу на сторінці «Української громади за права, честь і гідність українців» в інтернеті, до якої маю безпосереднє відношення, що виражається у підготовці інформаційних матеріалів, оголошення таки з’явилося. Не веду мову про соціальні мережі, до яких не маю доступу. Думаю, що не я один. Там анонс про свято «висів» раніше.
Але і до того, який «закачали» швидше, виникли питання. Для прикладу, не було оголошено хто проводить цей захід. Скажете, яке це має значення. А ні, шановні. Має і то величезне. Бо не всі, очевидно, поінформовані, що представники одного угрупування (асоціації, школи, об’єднання, парохії, центри) не прийдуть на заходи, організовані представниками іншої групи. Знаєте: такий собі двосторонній бойкот. Ніби це не доброчесні співвітчизники, а закляті вороги.
Словом, якою кволою і пасивною була інформаційна кампанія, такою виявилася і загальна явка на захід. Якщо організатор, а ним був голова «Української громади Іспанії за права, честь і гідність українців» Юрій Чопик понадіявся на свідомість заробітчанської братії, то він явно прорахувався. На 12-у годину, як він сам констатував пізніше, прийшло не більше людей, аніж пальців на одній руці. Лише через 15 хвилин число наших збільшилося. А до 45 хвилин від початку можна було налічити не більше ніж 30-40 осіб. Зрештою погляньте на кілька світлин і вам усе стане ясно без зайвих доповнень.
Як ви вважаєте: для такого заходу це достатньо?..
У мене як члена очолюваної Юрком асоціації виникає ще ряд закономірних запитань. Я так і не второпав хто організовував День вишиванки: наша асоціація в цілому чи особисто її голова. Поцікавився в члена управи Михайла Належитого, чи він знав про організацію заходу. Його відповідь мене дещо ошелешила: довідався дуже пізно і то з інших джерел, а не від керівництва громади. Наступне питання: невже не можна було перед усім цим зібрати бодай членів управи і розподілити між ними «ролі» – хто за що відповідає.
Проте, вже пізно після бою руками розмахувати. Хоча так і напрошується ще одне каверзне запитаннячко: а для кого і для чого весь цей тин потрібно було городити, себто свято проводити? Невже для «галочки» чи для доповіді вищестоящому начальству як, скажімо, очільникам Світового конгресу українців?..
А уявіть собі площу Іспанії в такому ракурсі: учні, вчителі та батьки українських шкіл, вірні українських парохій, члени асоціацій (бодай одного табору), представники посольства, парохіяльні хори, ансамблі, солісти. Всі, ясна річ, у вишиванках, до того ж співають, декламують вірші, танцюють. А якщо б ще й столи виставити, на яких продемонструвати вишивані роботи наших майстринь (а їх чимало), сувенірну продукцію і таке інше. Як на ваш погляд така картинка? Вражає?..
На превеликий жаль, не доглупали, не спромоглися, вкотре не об’єднали зусилля, про що з яких тільки постаментів не «виспівуємо», не лементуємо, мало не б’ючи себе в груди, запевняючи, що є велетенськими поборниками єднання. То що ж виходить: на словах – одне, а прийдеться до діла, то…
З цього приводу пригадується нещодавня пропозиція одного з вельмишановних наших громадських лідерів, який звернувся до мене з пропозицією написати статтю до його друкованого видання і проаналізувати стан відносин поміж українськими асоціаціями. Відмовився, мотивуючи слабеньким знанням ситуації. Хоча і того, що знаю, вистачило б, мабуть, на чималеньку статейку. Але про які відносини писати: про розбрат, недовіру, вставляння палиць в колеса? Особисто мені така картина нагадує обстановку на сході України, де триває війна. Згущаю фарби? Можливо, що так. Але психологічна боротьба поміж нашими асоціаціями точиться не на жарт. Говорячи «між асоціаціями», маю на увазі передусім їхніх лідерів, котрі весь свій особистий негатив виплескують на своїх підопічних. Цікаво знати, а як відреагував би вже згаданий мною один з керівників, коли б я написав у статті для його видання, що дровець у неприятельські відносини підкидає не хто інший, а саме він?..
Або ось такий ще приклад. Якось навідалися до мене на місце основної роботи двоє «впливових» у нашій громаді мужчин. Зауважте, що без запрошення. Не конкретизуючи, назву їх «Х» (ікс) та «У» (ігрек). Перший полюбляє вживати такі словечка, як «піар», «піарщиці». Другий є вельмиповажним літературним критиком, хоча відповідної освіти не має. Зрештою, і перший у цій таки царині вважає себе великим «спецом». Словом, розмова почалася в близькому кафе. Дехто замовив кавусю з коньячком, а я обмежився кавою з молоком, – за кермом, тобто в робочий час, алкогольних напоїв не вживаю. Обговорювали чимало тем, поки не дійшли до наших національних героїв. І тут дідько підмовив мене згадати Романа Шухевича в інтерпретації Богдана Гордасевича, посилаючись на упорядковану ним збірку статей «З минулого в сучасне. Роман Шухевич» (Львів, видавництво «Тріада Плюс», 2011 рік). У цій розвідці з допомогою різноманітних друкованих джерел показано вождя ОУН-УПА в двох площинах: проросійсько-кадебістській та українській патріотичній. Один з нюансів полягає в тому, що серед українських істориків і літераторів є і такий погляд, що Роман Шухевич мав також і свої, можливо, і незначні, помилки. Звісно, потрібно робити похибку на тодішні складні обставини, коли часто-густо не зналося, хто має рацію, а хто ні. Тривала бо кривава січа не на життя, а на смерть.
До чого це веду? До того, що мої шановні гості «Х» і «У» договорилися до того, що звинуватили і упорядника книги, і мене в антиукраїнських настроях, невизнанні всенаціональних авторитетів і так далі. Не знаю, чи то на них так випита доза спиртного вплинула, чи щось інше, але за такі речі, які вони мені інкримінували, мене б, швидше за все, варто було українського громадянства позбавити. Хоч я тихесенько, в своє оправдання, можу заявити, що мої слова, як і висновки Богдана Гордасевича, не так трактовано. А ще в свій захист хотілося б процитувати автора, якому від «Х» і «У» добряче перепало на горіхи. Ось що він пише: «Чи можемо ми дозволити собі зараз щиру дискусію про ОУН-УПА? Здавалось, після здобуття незалежності з’ясування історичної правди буде пріоритетом українського суспільства. Однак тон та аргументи цілої низки публікацій та державна політика пам’яті свідчать, що адекватне опрацювання цього періоду поки нам не під силу… Суспільство досі роздерто між двома фактично антагоністичними версіями подій: демонізацією українського націоналізму та повстанського руху з одного, і його наївною ідеалізацією з іншого боку…
Як би не відмежовувалися прихильники націоналізму від радянського минулого, їхнє тлумачення націоналістичного підпілля та держави є наскрізь радянським, бо симетрично відтворює усі кліше. Попри всі начебто щирі спроби більш диференційованого висвітлення УПА у підсумку «нових» матеріалів мусить бути однозначна, виключно позитивна оцінка, і, щонайхимерніше, – неминуча героїзація «своїх», включно з використанням до болю знайомої радянської лексики і меморіальної стилістики…
Суперечливість УПА криється у тому, що повстанський рух під впливом важких травм і репресій, яких зазнала українська спільнота, і був виявом розпачливого опору мешканців цієї країни. Водночас цей опір щодалі, то більше набирав форм колективного самогубства, ексцесу, залишаючи по собі такий важкий спадок, як етнічні чистки, ліквідацію опонентів, застосування терору до «ворогів» і до своїх. Справді, в умовах партизанської війни, війни взагалі, етичні пороги стираються, тому судити про такий час украй складно. Однак такі події мають перед- і післяісторію…
Безперечно, розкладові повстанського руху сприяло й інтенсивне «розпрацювання» НКВД і значні втрати українського підпілля. Утім, сприяла внутрішнім чисткам передусім безкомпромісна ідеологія ОУН, яка неминуче привела її до внутрішньої боротьби за владу. Конфлікт між Бандерою та Мельником був лише початком цього протистояння, яке на Волині вилилося у справжню війну між відділами отамана Бульби-Боровця та ОУН-УПА, а в Галичині привело до ліквідації низки діячів-мельниківців, наприклад, Ярослава Барановського, що викликало хвилю обурення в українських колах та осуд з боку самого митрополита Шептицького. Суміщення посад, домінування в УГВР були не тільки наслідком діяльності в надзвичайних обставинах, але й іманентною тенденцією авторитарно зорієнтованого руху…
Щоб отримати картину партизанської війни у Західній Україні, не треба ходити далеко, вивчаючи програмні чи офіційні документи ОУН та УПА. Варто поцікавитися в родині або серед знайомих, як їхні батьки, чи батьки їхніх батьків, особливо в сільській місцевості пережили цей період. Така спроба автора цих рядків закінчилася тим, що поряд з очікуваною симпатією і співчуттям до повстанського руху виринули водночас інші історії. Про бажання вижити і розуміння безглуздя подальшої війни. Про страх вдень і страх вночі, перед чужими і – перед своїми… Про тих, кого забрали до лісу і хто звідти вже не повернувся, про безжальність до цивільних, які не мали іншого вибору, і були вбиті. І потребу про все це колись розповісти. Чи ми матимемо мужність почати з себе і з розмови про це?..
…в дискусії про Бандеру, коли я доводив, що як він міг бути вірним прислужником гітлерівцям, коли його посадили до концтабору, а двох його братів німці закатували, мені у відповідь стверджують, що у Бандери в Заксенхаузені були курортні умови утримання… Щоправда, куди більше допікають свої ортодокси, які своїм ультрапатріотизмом більше шкодять справі розбудови Української Держави за всіх ортодоксів з клану українофобів промосковської ідеї «великой и неделимой». Для мене відповідати на наглість і тупість опонента ще більшою дозою проклять, звинувачень і образ, тобто шукати перемогу в дискусії через підйом на вищий ступінь наглості і тупості, – не є цікавим процесом. А найприкріше: такі дискусії з аргументацією «сам дурень» є повністю порожніми, бо кожен залишається при своїй думці, без збагачення думкою опонента…»»
І на останок дозволю собі скерувати моїх добродіїв-опонентів до сайту «Ходорів сьогодні» (Ходорів на Львівщині – моє рідне місто), де ще два роки тому з’явилася написана мною розвідка «Слідами провідників ОУН-УПА в Ходорові» в двох частинах (координати в інтернеті для бажаючих поцікавитися: http://khodoriv.info/news/slidamy-providnykiv-oun-upa-v-hodorovi-chastyna-persha/; http://khodoriv.info/kalynets/was-born-connected-with-city/slidamy-providnykiv-oun-upa-v-hodorovi-chastyna-druha/). Може, там вони «накопають» більше компромату на мене як на колаборанта, енкаведиста, пропутінця і так далі у тому ж ключі.
Які висновки напрошуються? Як правило, ми не вміємо один одного слухати, або просто не хочемо вислуховувати до кінця (а як щодо слів Вольтера, який говорив, що готовий покласти життя своє, аби дати іншому до кінця висловити свою точку зору, навіть якщо вона не сходиться з його?). Вважаємо інших запроданцями чи задрипанцями, якщо вони не поділяють наші погляди, не підтримують наші дії. Готові підняти руку на інакомислячого, «затюкати» його, зневажити. І в такому руслі можна б продовжувати далі…
Одначе не все так зле в нашому мадридському «королівстві». Маю на увазі той таки День вишиванки. Перефразовуючи відомий вислів про мед і дьоготь, зауважимо: «Знайшлася все ж ложка меду в бочці дьогтю». Прийшли ж люди в яскравих строях, від яких очей було не відірвати.
Зустріли з розпростертими обіймами мужніх героїв, які ще недавно перебували в зоні бойових дій на сході й котрі приїхали в країну кориди для лікування, реабілітації та відпочинку. Зібрали для них, як пожертву, понад 400 євро.
Виступили представники нашого посольства, члени асоціації «Conucrania», які, власне, звалили на свої плечі основний вантаж опіки над мужніми захисниками Вітчизни.
Прочитали вірші про вишиванку членкині творчого об’єднання «Наше Слово» Марія Мирга, Надія Карплюк-Залєсова, Леся Утриско, Галина Коризма. А потім з’явилася ще й гітара і в спільному виконанні присутніх пролунали відомі до болю «Рідна мати моя», «Чорнобривці», «Виростеш ти, сину», «Червона рута» та інші пісні.
Але, знову ж таки, знайшовся той, хто і тут схотів усе спаскудити, стиха кинувши на адресу організатора заходу таку фразу: «Дивіться як «бали» собі заробляє». Важко судити про якісь там «бали», але хотілося б запропонувати критиканам і шукачам «шкварків» самим засукати рукави і братися до «чорнової» невдячної роботи. Одними лишень гаслами з до невпізнання виряченими очима «болото» не висушити.
Урешті-решт, хто безгрішний, нехай пожбурить у мене каменем!..
Любомир КАЛИНЕЦЬ.