З єпископом Української Греко-католицької Церкви Діонісієм Ляховичем я познайомився в середині 1990-их років, тоді ще просто священиком. Будучи протоархімандритом (наставником) чину святого Василія Великого (ЧСВВ), він приїхав до Львова для участі в одному із заходів, організованому УГКЦ. А вдруге наші шляхи перетнулися в Мадриді, куди владика завітав уже в якості апостольського візитатора для українців греко-католиків Іспанії та Італії. Ось, власне, тут і поталанило мені взяти інтерв’ю, яке й пропонується до вашої уваги.
Проте, спершу…
Коротка біографічна довідка
Народився 2 липня 1946 року в Помбасі, штат святої Катерини, єпархія святого Івана Хрестителя в Куритибі (Бразилія). Середню освіту і початкову духовну підготовку отримав у духовній семінарії отців-василіян в Іваї. Продовжував підготовку до священства у вищих католицьких навчальних закладах Рима та Бразилії. Має ліценціат з теології і спеціалізацію в ділянці філософії щодо питань Бога. 30 березня 1970 року склав вічні обіти, тобто став монахом. 8 грудня 1972 року був висвячений на священика. Відтак виконував різноманітну душпастирську працю: упродовж восьми років був ректором семінарії та інституту філософії в Куритибі, викладав філософію і теологію в кількох навчальних закладах Бразилії.
У 1991 році приїхав в Україну для відродження філософсько-богословських студій василіянського чину. 1994 рік – ректор василіянського інституту в Золочеві, викладач у вищих духовних семінаріях України. З 1996 до 2004 року – протоархімандрит ЧСВВ з осідком у Римі. 26 лютого 2006 року в бразильському місті Прудентополіс відбулась його єпископська хіротонія (висвячення). Від квітня 2006 року до грудня 2008 року – куріальний єпископ Верховного Архиєпископа УГКЦ, керівник Патріаршої адміністрації, відповідальний за церковні громади в країнах, де немає структур УГКЦ, голова відділу душпастирства еміґрантів, голова сенату Українського католицького університету.
28 грудня 2008 року перший Президент незалежної України Леонід Кравчук у рамках міжнародного проекту «Україна й українці – цвіт нації, гордість країни» вручив єпископу Ляховичу нагрудний знак – орден «Патріот України».
7 січня 2009 року Святіший Отець Венедикт XVI іменував владику Діонісія апостольським візитатором для українців греко-католиків Італії й Іспанії.
А ось тепер настав час перейти безпосередньо до розмови.
– Владико, ви вперше в Іспанії?
– Так. Властиво, раніше лише транзитом минав мадридське летовище. Також проїжджав поїздом, подорожуючи з відомого прочанам усього світу французького Люрду до не менш знаної португальської Фатіми. Але то було вночі в 1972 році, коли був студентом. А також коротко побував у Барселоні, пливучи кораблем з Бразилії до Риму на навчання.
– Тема українських еміґрантів, напевно, дуже близька вам, оскільки ви народилися в Бразилії, жили серед української діаспори цієї країни. Що можете сказати про наших земляків, які віддавна скитаються по світах, змушені бути за межами Батьківщини?
– Питання еміґрантів мені дуже і дуже на серці. Коли в 2006 році став єпископом і приїхав до Києва, першим завданням, яке мені дав Блаженніший Любомир Гузар, це бути візитатором українських громад по цілому світі. Тобто там, де не було ще жодних структур. За винятком Іспанії, Італії та Ірландії. Отже, довелося багато подорожувати, відвідуючи наших людей. Розпочинав з прибалтійських країн – Литви, Латвії та Естонії. Побував у Казахстані, кілька разів у Румунії, Молдавії, Греції, Ізраїлі. Їздив по усіх осередках, намагаючись щось організувати. А то не є так легко. Бо треба, передусім, мати священиків. А знайти їх – складна справа. Словом, то є перша річ, бо вже на початках мого єпископського служіння займався еміґрантами.
Крім цього, коли був архімандритом у Римі, на заробітки до Італії почали прибувати перші заробітчани. Ми організували першу громаду в Італії при монастирі. Саме там почали відправлятися й перші літургії. Також я відправив першу літургію в Португалії в 2001 році в Алкаміні, неподалік від Фатіми, після чого розпочалася організація наших людей. Там мені було найбільш приємно працювати, оскільки та сама португальська мова, яку вивчав змалечку, і багато наших людей, більш-менш сформоване їхнє життя.
Але повертаючись до запитання, зауважу, що є правнуком українських еміґрантів, з тієї хвилі, яка поїхала до Бразилії. До того ж, моя мама належить до відомого роду Чайковських. Саме письменник Андрій Чайковський писав про еміґрантів у Бразилії. Він дуже достовірно переказав про всі ті обставини, які там відбувалися. Вважаю, що також належу до родини Чайковських, як і ще один наш владика Гліб Лончина. Тому розумію еміґрантів, адже жив у тих самих умовах, де ми завжди почуваємося, ніби меншина. Змушені боротися з комплексом меншовартості. Мусимо шукати ті цінності, які маємо і які можемо представити громадянам країни, де перебуваємо.
Коли ж у 1991 році відкрилися кордони і мене попросили, аби поїхав на місію в Україну, радо це сприйняв. І ще перед референдумом про незалежність побував у Крехові, Жовкві, Івано-Франківську, Золочеві, Львові.
– Владико, ви буваєте в багатьох місцях, спілкуєтеся із заробітчанами. Які першочергові проблеми бачите? Особливо в теперішній складний момент, коли триває криза.
– Відверто кажучи, не сподівався, що криза матиме такий вплив на економіку по цілому світі. Особливо це стосується України, де вона чи не найбільше відбилася. Й Іспанію, ясна річ, не обминула. Але це – проблема економічна, яку обов’язково здолають. Адже є дуже багато людей розумних у цілому світі, які розуміють, що треба вийти з цього доволі складного становища.
Мене ж найбільше турбує і думаю, що це є найгіршим моментом на еміґрації, що роз’єднуються родини. Особливо в Італії, куди жінки виїхали на заробітки, позалишавши своїх чоловіків і дітей. Це саме відчувається і тут, і в Португалії, де багато мужчин працювало на будівництві. На перших Богослуженнях там було дві-три жінки, а решта – мужчини. Але за допомогою держави і Церкви в Португалії, коли розпочалася політика щодо об’єднання родин, цю проблему майже вдалося вирішити. І сьогодні менше-більше співвідношення вирівнялося. Навіть вже є діти, відкриті школи. Так що тут відчутний поступ вперед.
Почалася політика об’єднання і в Італії. Торік на конференції єпископів цієї країни я звернув увагу на проблему так званих віртуальних сиріт, які залишилися в Україні з бабцями і дідусями. Саме я вперше вжив цей термін – «віртуальні сироти». І це зацікавило італійських журналістів. Один з них, Авеніре, зробив зі мною інтерв’ю, під час якого запитав про майбутнє нашої трудової еміґрації. Тоді я сказав, що більшість людей повернеться в Україну, коли там покращиться ситуація. А він тоді мені заявляє, що я несправедливий щодо них, італійців. Вони ж втратять дуже справних робітників і опікунів родин. І хоч зараз криза не дозволяє чоловікам приїздити до Італії, та думаю, що цей процес з часом відновиться. Тому й далі робитимемо наголос на об’єднанні родин.
– На заробітках перебувають люди середнього найпродуктивнішого віку. Чи відчуваєте серед них духовний занепад у даний момент?
– Думаю, що духовна криза – це, як двосічний меч. З однієї сторони людина відчуває тугу за батьківщиною, її переслідують почуття самоти й тривоги. Та з іншого боку ці процеси можуть посприяти відродженню духовних цінностей. І ось цей момент відчувається. Бо церква на чужині є чи не єдиним осередком, де людина відчуває себе, ніби вдома. Тут можна наповнитися позитивною духовною енергією. Коли відправляю літургію, то бачу, що люди, направду, відчувають себе по-домашньому. Церква як мати, котра пригортає до себе. І тому є чудова нагода для багатьох віднайти себе, віднайти віру. Від багатьох людей довелося чути, що вони знайшли віру на чужині. Отже духовна криза як негативне явище, котре може одночасно мати і свої позитивні нюанси.
– А зараз задам дещо провокаційне запитання. З висоти вашого віку, чи можете сказати, що молодь зараз гірша?
– Я, хоч і належу до старшого покоління, але від самих початків свого священства працював з молоддю. Коли був викладачем філософії в інститутах і університетах завжди провадив з нею діалог. Дуже радо відповідав на запитання молодих, переймався їхніми турботами. І ніколи не намагався моралізувати.
Признаюся, що, незважаючи на літа, почуваю себе молодим на дусі. Навіть у футбол зіграв би, але вже не можу. Стараюся бути якнайближче до молоді, хоч відчуваю, що вона трошки побоюється мене як людини старшої. Тепер, як би не хотів цього, та віддаль між нами відчувається. Як на мою думку, то молодість визначається не так станом тіла, як станом душі. Якщо хочете, то молодість – ще й відкритість до спілкування. Тому і відчуваю себе молодим, і дуже люблю спілкуватися з молодими.
Щодо запитання чи гірша зараз молодь. Мені здається, що вона у всі часи є майже однаковою. Має такі самі виклики, такі самі проблеми, які тривожать її. Я навіть думаю, що сучасна молодь є краща, бо має більше можливостей для спілкування, пізнання навколишнього світу ніж колись. Ми раніше були закритими, не мали можливостей для комунікації, спілкування. Сьогодні є така нагода, яку дають мас-медіа. Звичайно, ці засоби спілкування можуть, ясна річ, і зруйнувати молодь. Але думаю, що є всі можливості для того, щоб нинішня молодь була кращою.
– Чи немає у вас переживання, що з відходом старшої плеяди єпископів, священиів, людей, які зазнали поневірянь у часи катакомбної церкви за радянських часів, не буде кому передати в руки справу?
– Старше покоління, що вистояло у важкі підпільні роки – це мужі віри, витривалості, вірності своєму обряду, традиціям. Тому вони для нас є великими світочами і для молоді зокрема. Але для кожного етапу маємо дар Божий. Думаю, що сьогодні з’являються молоді єпископи, яким не боязко передавати естафету, і вони будуть дуже добре провадити Церкву. Я оптиміст у цьому питанні.
– Додам, що, як на мене, завжди існує конфлікт між батьками й дітьми, старшими й молодшими. Але час так направляє, вірніше рука Божа, що все згладжується, прямує до кращого. І хоч кажуть: молоде – зелене, але воно, здебільшого, дає добрі пагони.
А тепер поверну розмову в дещо інше русло. Неозброєним оком видно, що вік наших вірних, які відвідують Богослуження в Іспанії доволі молодий. Вони, відповідно, менш заанґажовані, аніж люди похилого віку. Владико, як на вашу думку, переломлюються кардинальні питання, що стоять перед Церквою? Ось, скажімо, зміна дати святкування Різдва Христового. Для старшого покоління – це, як червоне полотнище для бика. А ось тут, в Іспанії, з цим питанням було б, як на мене, набагато легше.
– Вважаю, що треба ще дати трохи часу, щоб все стало на свої місця. Бо якщо ми видамо якийсь наказ, що міняємо свята, то буде бунт, поділ між нашими людьми. А цього не можна допускати. Справа календаря є, в кінці кінців, не дуже важливою. Адже вона не належить до сутності християнського життя, теології або еклезіології. Певно, що вона спричиняє певні емоції. Але якщо люди будуть готові до цього, то чому не перейти?..
– Бачите, я попровадив нашу розмову так, щоб торкнутися деяких питань, що хвилюють наших заробітчан в Іспанії. Зрештою, напевно, не лише тут. Тепер про наступне. Як на мою думку, в Україні в силу різних обставин Церква стала не дуже «живою» структурою. Маю на увазі те, що активного парафіяльного життя, як правило, не було. В цьому, може, винувата радянська система, яка наклала свій негативний відбиток. Коли в 1993 році я потрапив по церковній лінії до США, то побачив яке активне життя вирує в українських парохіях. При храмах існують цілі центри, де відбуваються концерти, зустрічі, функціонують різноманітні гуртки, де можна навіть скуштувати українські страви і напої. Вражений був, коли нас частували варениками. І ще й пропонували вино, що сприймалося як цілком нормальна річ. І не було ніяких п’янок чи гульбищ. Тобто Церква, виступаючи організатором таких заходів, надає особливого забарвлення, яке не дозволяє людям чинити якісь незрозумілі речі. Ми, в Мадриді, також намагалися зробити декілька заходів такого плану, непритаманними для України. Ось тут і почалися воркання: а це не наше, це запозичене в римо-католиків. А де ж то видано, щоб у церкві забавлятися, влаштовувати танцюльки чи посиденьки? Що ви думаєте з цього приводу?
– Я можу розповісти про мій досвід з Бразилії. Там кожна громада має свій танцювальний гурток. Є школи, зали для катехизації, які розміщені переважно в підвальних приміщеннях. І там зустрічається молодь, батьки приводять дітей. Влаштовуються різні імпрези. Завдяки цьому Церква підтримується фінансово, бо є можливість зібрати кошти. Це людей єднає, гуртує. Можливо, в Україні ще до такого не дійшло, але обов’язково дійде. Ось і при будівництві Патріаршого Собору в Києві вже продумано різні приміщення під імпрези та на інші потреби.
– Вище ви згадали про футбол, натякнувши, що якби не літа, то ще б поганяли з м’ячем. Маєте якусь особливу прив’язаність до цієї гри?
– Так. Будучи ректором семінарії, брав участь у змаганнях з футболу. До цих пір маю потовчені ноги, адже важко залишитись неушкодженим, якщо серйозно займаєшся якимось видом спорту.
– Віддавна любите футбол?
– Віддавна. Де тільки була можливість, завжди грав у нього. Чи то в малій семінарії, чи в інших навчальних закладах. Футбол – командна гра. Вважаю, що вона вчить згуртованості, позбавляє самолюбства. Тому має виховний характер. Крім цього, зараз пішла пошесть на захоплення комп’ютерами. А це – сидячий спосіб життя. Я ж надаю перевагу прогулянкам на природі, люблю побігати по лісі. Недаремно ж кажуть: в здоровому тілі – здоровий дух. І тому це потрібно як для молоді, так і для старших людей.
– Серед священиків є чимало колишніх спортсменів. Зокрема, можу назвати отця Ігоря Царя, який професійно займався боксом. У недалекому минулому гравець одеського «Чорноморця» та інших команд вищої ліги Андрій Кирлик став священиком. Веду до того, що старшим людям не варто сприймати в штики оці нові віяння, яких раніше не було. Священики – такі ж люди як і решта. Вони хочуть побігати з м’ячем, виступити на сцені в якості артистів. І не треба їх за це картати. До речі серед клиру є чимало талантів – співаків, музикантів, поетів, композиторів і т. д. Отже, Церква рухається вперед, і Божа рука то провадить.
– Є рація в цьому. Хоча ніхто ніколи не говорив, що лише душпастирськими обов’язками повинен перейматися священик. Треба мати й розривку для душі й тіла. Футбол чи інший вид спорту – це відживлення для тіла, що також необхідно. Крім цього, отці на якийсь момент відходять від серйозності свого становища, мають можливість розслабитися. Людина не може завжди бути серйозною і поважною. Мусить бути час для веселощів та інших подібних речей.
– Щиро вдячний вам за розмову. Бажаю Господнього благословення на подальшу працю з нами, заробітчанами.
До слова…
На Синоді єпископів УГКЦ у вересні 2010 року владика Діонісій (Ляхович) закликав священиків не бути «заробітчанами серед заробітчан».
«Сьогодні наші вірні порозбігались по різних країнах і багато з них не мають пастиря. Часто вони можуть мати «служителів культу», але пастирів не мають. Може, як ті апостоли, дехто турбується «як купити хліба», як заробити копійку, бути заробітчанином серед заробітчан, замість того, щоб «дати їм хліба», змилосердитися над цим народом, допомогти йому, зібрати його, заохотити і підтримати, ділитися з ним собою і своїм, дати їм хліб життя: хліб дочасний і вічний», – наголосив у проповіді під час Літургії у перший день роботи Синоду владика Діонісій. Ці слова проповідник сказав стосовно питання міграції, яке було головною темою позаминулорічного Синоду.
Владика Діонісій цитував слова пророка Єзекиїла, через якого Господь говорив: «Горе пастирям Ізраїля, що пасуть самих себе. Чи ж не вівці пастирям пасти? Ви пили молоко, одягались у вовну, різали, що вбуло гладке, овець же не пасли. Слабих овець не підсилювали, недужих не гоїли, ранених не перев’язували, розбіглих не завертали, загублених не шукали… Блукають мої вівці по всіх горах високих; по всій країні розсипались мої вівці, ніхто за них не питає (Єз. 34, 2-6)».
Апостольський візитатор наголосив, що Ісус Христос ставить себе як зразок доброго пастиря: «Добрий пастир життя своє за овець покладе. Він знає своїх овець і вівці його знають. Він шукає за загубленою овечкою». Завершуючи у проповіді тему міграції владика Діонісій наголосив: «Заносимо молитву до небес, щоб наша Церква мала багато добрих пастирів на взірець Христа».
До речі…
Чи відомо вам, що серед духовенства є?..
Богослов-поліглот
Національної премії імені Тараса Шевченка за 2007 рік удостоєний ієромонах Студійського уставу УГКЦ отець-доктор Рафаїл Турконяк. Цю високу нагороду він здобув за переклад Острозької Біблії сучасною українською мовою.
Цікава деталь: отець Рафаїл чудово володіє англійською, німецькою, італійською, іспанською мовами. В його арсеналі також знання мов, які нині практично зникли з повсякденного вжитку: латинської, староєврейської, арамейської, санскриту. Ними оперує лише вузьке коло фахівців.
Священик, що вишиває
Покійний доктор теології та історії отець Дмитро Блажейовський почав вишивати в шістдесят років. І за більш аніж тридцять літ розробив понад 350 взірців вишивок. Чимало з них зберігаються в музеї вишиваних ікон у Львові. Душпастир вишивав одяг і для вищого духовенства. Наприклад, фелони Глави УГКЦ Блаженнішого кардинала Любомира Гузара прикрашені його орнаментами. А ще його роботи є у Ватикані, Люрді, Римі. Отець-доктор видав дванадцять збірок зі взірцями ікон під назвою «Українські релігійні вишивки».
Кілька літ тому за свою сподвижницьку працю священик, який жив у Римі, удостоївся відразу трьох нагород: грамоти ЮНЕСКО, українського ордена «За заслуги». Крім цього йому присвоєно звання заслуженого майстра творчості України.
Почесний громадянин Львова, який грає в баскетбол
Почесним львів’янином ректора Українського католицького університету отця Бориса Ґудзяка визнано позаторік. Він, до того ж, є доктором славістики і візантистики, провідним науковцем у галузі церковної історії, засновником Інституту історії Церкви. З-під його пера вийшло 30 друкованих праць, серед яких найбільшою є «Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії».
У вільний час отця-ректора можна побачити і на баскетбольному майданчику. Зокрема, він виступав за команду «Львівські леви» в благодійному матчі з «Зірками Києва», який відбувся в березні позаминулого року.
Слуга Божий з консерваторською освітою
Компакт-диск під назвою «Страсті Христові» випустив священик Михайло Хім’як. Свого часу отець закінчив вокальне відділення консерваторії, але згодом вирішив присвятити себе служінню Всевишньому. Та все ж не закинув свій співочий талант. Досвід, накопичений на цьому поприщі, вирішив використати в душпастирській справі. Отець Хім’як уже записав і випустив кілька аудіокасет і компакт-дисків з релігійними піснями. Він переконаний, що таким чином Боже слово краще сприймається вірними.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.
Квітень 2009 р. Оновлено: 3 травня 2012 р.