Звичайно, я в міру можливостей намагаюся спостерігати за всіма перипетіями, що відбуваються навколо української суботньої школи «Дивосвіт» в Алькорконі, очолюваної Оксаною Горін. Спершу не думав висловлюватися з цього приводу, хоча різні невеселі та суперечливі думки дошкуляли, викликаючи сум’яття в душі. Але баста! Далі терпіти – не сила, оскільки справа зайшла надто далеко, набувши нечуваного препаскудного розголосу.
Так-так, адже до цього конфлікту прикуто достобіса очей і вух не лише в Іспанії, але й далеко поза її межами. Передусім в Україні завдяки висвітленню на сайті Всеукраїнського об’єднання «Свобода», телеканалу «ТВІ», часопису «Експрес» та інших. Як бачите, рівень – «захмарний». Проте мушу зауважити, що майже у всіх засобах масової інформації превалює однобока позиція: затаврувати русифікаторські прагнення директора чи не найбільшої в Європі суботньої школи для наших діток. І це не дивно, адже джерело, яке «розплескало» цю новину, – безальтернативне. Тобто точку зору, яке воно нав’язує, підхопили гуртом усі інші, не вдаючись до елементарного журналістського правила: перевірити інформацію. Одначе про які перевірки може іти мова, коли джерело – «надійне, авторитетне, поважне». Та чи так це насправді?..
Саме від цього моменту хотів би відштовхнутися, себто розпочати «танцювати». Словом, дуже рідко буваю на мадридській площі Алюче. Але торік у грудні, напередодні Різдвяних свят, вирішив переслати своїм рідним пакунок. І треба ж було такому трапитися, що здибав мого «кумпля» (приятеля) Давида Ляховича, до котрого віддавна палаю «особливими симпатіями». Буквально кількома хвилинами раніше до моїх рук потрапила газетка «The Ukraine Times», засновником і головним редактором якої є попередньо згаданий фацет (чолов'яга). Цей друкований орган роздавали на Алюче секретар асоціації вихідців зі Східної Європи «За майбутнє», а донедавна вчителька української школи «Дивосвіт» Оксана Копчак, удвох із ще однією колишньою вчителькою цього ж навчального закладу Ларисою Кравчук (про них мова попереду).
Ще до здибанки з вельмишановним паном Ляховичем вдалося швиденько прошмигнути очима по шпальтах і скумекати, що видання левову частку своєї площі присвятило розвінчуванню затятої русифікаторки, а заодно мало не диктаторки та ще й особи, що привласнює кошти, які виділяють батьки за навчання своїх чад, – Оксани Горін. Про це можна судити бодай із підзаголовків, які буквально «в’їдаються» у вічі, тільки-но поглянеш на сторінку: «Не допустити русифікації та свавілля директора», «Шкільні кошти в особисту «казну» директора школи», «У школі «Дивосвіт» панує культ особи». Підзаголовки, повім вам, з розряду тих, які часто-густо практикувалися в «застійні» радянські часи.
Урешті-решт, коли я зустрівся з Ляховичем, то поцікавився, чи він стовідсотково упевнений у зловживаннях Горін. На що отримав ствердну відповідь. Ми перекинулися ще кількома словами. Буду відвертий: зізнався панові редактору, що не горю аж надто великим бажанням потискати йому руку при вітанні, бо маю на те вагомі підстави. Але все ж ручкаюся, оскільки вважаю його колегою по цеху «борзописців» (трудівників пера і мікрофона).
Напевно, саме ця причина не дозволяла мені раніше виступити з критикою на адресу вельмиповажного панунця Давидка. Хоча рука так і свербіла. І лише після того, коли повністю прочитав грудневий номер «The Ukraine Times», а потім ще й ознайомився з публікаціями в інших українських ЗМІ, вирішив висловити і свою точку зору. А тут якраз і черговий (лютневий) номер його газетки нагодився. Власне, над аналізом цих двох номерів дозвольте порозмірковувати, шановне товариство.
ТАК ЗВАНА «ЄДИНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА НА ТЕРЕНАХ ІСПАНІЇ»
Саме так часто-густо про неї заявляє представник ВО «Свобода» в Іспанії Іван Вовк. До речі, в грудневому числі 2012 року – член редколегії цього видання, який відповідав за політичні питання, а в цьогорічному лютневому номері – вже редактор газети. Ростемо ж ми – гей!..
Згода. Нині іншого українського друкованого видання на просторах країни Дон Кіхота нема. Принаймні, мені не відомо. А ось про його «українськість» можна посперечатися. Почнімо з назви газети. Чому в Іспанії український часопис названо по-англійськи «The Ukraine Times»? Дивина та й годі. Невже наших милозвучних і яскравих слів бракує? Вважаю, що суть справи лежить зовсім в іншій площині. А саме в надмірних «апетитах» пана засновника. Це ж ясно, як Божий день, що його воістину наполеонівські амбіції «простягли щупальці» до знаної у світі газети «Нью-Йорк таймс». Не більше й не менше. Порівняйте графічне зображення назв і вам усе стане зрозуміло. Хоча, на мій погляд, незважаючи на такі фраєрські замашки, Ляховичу до американського часопису, як мені до неба рачки. Зрештою, свою думку нікому не нав’язую.
Можу достеменно стверджувати, коли ця назва зародилася у кебеті «світила» української журналістики на іспанських теренах. Перший номер «Українського часу», а саме так називалася газета спочатку, побачив світ у грудні 2006 року. Щоправда, вже тоді поряд притулилися назви іншими «спорідненими» мовами – «The Ukraine Times» і «La hora de Ucrania». А вже в червні 2007 року (№4) головною стала назва «The Ukraine Times», під якою можна було прочитати ще й «Український». Що малося на увазі? Важко второпати без «ста грамів». Очевидно, після цього слова мало іти слово «час». Та його, неначе корова язиком злизала.
У ті часи у верхньому правому кутку красувався ще й дуже промовистий лозунг: «Справедливість є, за неї варто боротися!» Тепер ви його не побачите. А варто б помістити, оскільки своєї актуальності він не втратив ні на йоту і нині. Тим паче у відношенні до самих видавців газети. Про що ми ще погомонимо.
Найсвіжіша інформація для роздумів
У Луцьку штрафуватимуть за неукраїнські вивіски
П'ятниця, 01 березня 2013, 20:04
У Луцьку штрафуватимуть за вивіски, оформлені не українською мовою.
Про це йдеться у повідомленні Управління розвитку підприємництва та реклами міської ради.
"З метою сприяння всебічному розвитку і функціонуванню державної української мови у місті Луцьку… суб'єкти господарювання повинні забезпечити наявність вивісок українською мовою на підпорядкованих об'єктах…", – сказано в документі…
"У разі розміщення на вивісці зображення знаку для товарів і послуг іншою мовою, суб'єкту господарювання необхідно надати в управління розвитку підприємництва та реклами міської ради підтверджуючі документи (копію свідоцтва на знак для товарів і послуг або копію патенту на промисловий зразок)", – йдеться у документі…
«УКРАЇНСЬКА ПРАВДА»
Підемо далі. Якщо глянути на газету за грудень 2012 року (№2-16), то на четвертій сторінці можна знайти оголошення, яке рекламує послуги фірми «PeopleKievltd». Частину тексту подано українською мовою. А ось трішки нижче можна зауважити (вчитайтесь уважно): Украина – Олег (телефон), Ирина, Эдик, Алексей, Вера; Испания – Эдик, Олег, Алексей; Португалия. Якою мовою написано?.. Невже в єдиній українській газеті в Іспанії не знайшлося особи, яка б переклала цих нещасних кілька російських словечок? І як це пов’язати з гучними заявами на кшталт тієї, яку читаємо наприкінці цієї ж сторінки в редакційному зверненні «Рука не здригнеться»? «…Тверезо мислячі, національно-свідомі українці, не зрадять націю, не зрадять рідну материнську мову та не стануть черговими московськими холуями, тут в Іспанії. Прошу кожного, зробити свідомий вибір та підтримати українську мову, а не запроданців-брехунів й директорів-злодіїв…»
Направду, не знає права рука, що робить ліва. Зрештою, ще одну деталь ніяк не збагну. Комусь, виявляється, зась запроваджувати російськомовні класи з метою залучення російськомовних діток до українства, а дехто може спокійнісінько поміщати рекламу російською мовою? Перепрошую, то не дехто, а таки «єдина українська газета в Іспанії». Шановні, що ж це діється? Ґвалт!..
ЗАСНОВНИК, РЕДАКТОР, РЕДКОЛЕГІЯ, НАКЛАД
Є одне місце в газеті, яке не привертає до себе поглядів широкого кола читачів. Проте фахівці можуть почерпнути для себе дещо цікаве. Борони Боже, навіть натякати, що є асом журналістики. Куди мені грішному? Та все ж.
Наприкінці останньої сторінки «The Ukraine Times», у так званому «підвалі», зауважуємо наступне. У двох останніх номерах засновник один і той же – Давид Ляхович. Як і видавець – редакційна колегія. А ось серед її членів спостерігаємо калейдоскопічну, як ні в жодному іншому світовому часописі, ротацію. Якщо в торішньому грудневому випуску питаннями культури завідувала Олена Калиниченко, то в цьогорічному дана тематика перейшла під крило Мирослави Голубович. Плюс їй ще додали питання освіти. Вище вже мовилося, що не хто-небудь, а сам представник ВО «Свобода» в Іспанії Іван Вовк став редактором, хоча в попередньому номері відповідав за політичні питання. В останньому випуску з’явився ще один член редколегії – літературний редактор Лариса Кравчук. І слава Всевишньому! Бо те, що творилося раніше (маю на увазі силу-силенну помилок, про які також мова піде дещо пізніше), ні в які рамки не влазить.
Випусковим редактором в обох номерах фігурує Богдан Безкоровайний. Але, наскільки мені відомо, його слід у країні кориди та фламенко давнісінько вивітрився. Важкувато втямити, яким чином здійснює свої функції цей представник редколегії. Дуже сумніваюся в таких його «надприродних» здібностях, які притаманні Анатолію Кашпіровському чи Аланові Чумаку. Дехто одначе може заперечити: нині, у вік скайпів, фейсбуків і т. п. – це не є жодною перепоною. Даруйте. Все-таки у тому ж «підвалі» можна прочитати, що друк газети здійснюється на власному обладнанні. Відповідно, напрошується висновок, що воно встановлене в Іспанії. Це, до речі, засвідчував і сам добродій Ляхович під час нашої зустрічі на площі Алюче. Проте, яку б «локшину» про можливість співпраці на віддалі він не вішав мені на вуха, я все ж не «врубуюся», як ця посадова особа може прослідкувати за нюансами друкарського процесу. Адже там усе треба припильнувати на місці включно до останнього номера, щоб комар носа не підточив…
На «закуску» я залишив ще одну персону, котра, як вказано у «підвалі», є членом редакційної колегії. В обох останніх номерах релігійні питання курував Дмитро Савчук. Але виявляється, що цивільної особи під таким іменем і прізвищем взагалі не існує! Запитаєте: що це я за детектив такий розігрую? Все просто, як рейки на колії. Насправді є священик Української Греко-католицької Церкви – отець Дмитро Савчук. Якщо «вінценосний» пан засновник та іже з ним стверджуватимуть, що вони мають на увазі зовсім іншу особу, то в газеті занотовано телефон не будь-кого, а таки отця Дмитра.
Було б гріхом не скористатися ним, аби уточнити деякі деталі. Що я, власне, і зробив. У коротенькій розмові з душпастирем на світ Божий вигулькнули ще деякі цікаві-прецікаві речі. З’ясувалося: отець Савчук, який є парохом для українських вірних у Севільї, Уельві, Хересі та Альгесірасі ні сном, ні духом не відає, що входить до редакційної колегії «The Ukraine times». Раніше, правди нікуди діти, був, але ось уже тривалий час як заявив Давидові Ляховичу про свій відхід від редакційних справ. Що ж тоді виходить? Наш «виламишанований» (вибачте: вельмишановний) пан Давидко чхати хотів на подібні заяви. Розумію: мати в редколегії священнослужителя – справа престижна. Але хто дав право панові головному редактору суспендувати (позбавляти священства) діючого священика УГКЦ? Людоньки добрі – це ж неподобство вищого ґатунку! Та ще й без згоди отця залишати його у складі редколегії, прикриваючи, таким чином, неблаговидні діла. А що вони такими є – сумніву не виникає.
І ще один нюанс. Чи зауважили ви, шановні читачі, яким є наклад часопису? Побачивши кількість виданих газет у грудні, подумав, що це – прикра машинальна помилка. Але останній номер змусив переглянути таку думку. В ньому також, як і в попередньому, вказано наклад у … десять (!!!) примірників. Але, зважаючи на те, скільки номерів роздано на площі Алюче та біля храму Матері Божої Доброї Звістки на Аргуелєсі, інакше як окозамилюванням таке і не назвеш. А може тут чимось іншим попахує? Наприклад, бажанням приховати справжню кількість газет від оподаткування. А це вже – фінансова афера. Хоча, можливо, я помиляюся.
З цього приводу зішлюся на цитату з останнього номера «The Ukraine times», яку наводить «Д.Ляхович, головний редактор» у своїй статті «Шакали у шкурах «помаранчевих» ягнят»: «…Як бачимо, «Камсамольци-дабравольци» ніяк не можуть позбутися старих совкових звичок – окозамилювання і приписок…» Вважаю: щоб таке комусь «шити», треба самому бути кришталево чесним і порядним. Чи не так, наш «біленький і пухнастенький», пане засновнику? Проте виходить, що скалочку в чужому оці ви прекрасно бачите, а колоду у власному не помічаєте.
Це точно так, як у притчі. Подружжя переїхало жити в нове помешкання. Вранці, ледь прокинувшись, дружина визирнула у віконце і побачила сусідку, яка розвішувала для просушування випрану білизну.
– Глянь, яка брудна ця білизна, – сказала вона до свого чоловіка.
Але той читав газету і не звернув жодної уваги.
– Напевно, в неї погане мило, або ж вона зовсім не вміє прати. Треба її навчити.
І так повсякчас, коли сусідка развішувала білизну, дружина дивувалась, яка вона брудна. Проте одного чудового ранку, глянувши у вікно, вона вигукнула:
– О! Нині білизна чиста! Напевно, навчилась прати!
– Та ні, – сказав чоловік, – просто я сьогодні встав раніше і вимив вікно…
Так і в нашому житті! Все залежить від вікна, через котре ми споглядаємо на дійсність. І перш ніж критикувати когось, варто переконатися, що наші власні серця і наміри чисті!
ПРО ПОМИЛКИ, ЯКИМИ ХОЧ ГРЕБЛЮ ГАТИ
Чи заперечить хтось наступну тезу: якщо ми називаємо себе єдиною українською газетою в Іспанії, то орфографічні, пунктуаційні та інші помилки у ній повинні бути зведені до мінімуму? Ясна річ, навіть у найпрестижніших і найтиражніших виданнях, де задіяний цілий штат літературних редакторів і коректорів, без помилок не обходиться. Бо всі ми – люди, а людям властиво помилятися. Одначе…
Візьмім передостанній номер «The Ukraine times», датований груднем 2012 року. Вже у першому інтерв’ю, яке бере Іван Вовк у секретаря асоціації вихідців зі Східної Європи «За майбутнє» Оксани Копчак, неозброєним оком побачимо тьму-тьменну «дитячих» помилок. Зосередимо увагу на деяких – найбільш кричущих.
В «Українському правописі», схваленому Національною академією наук України, Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерством культури України і видрукуваному в столичному видавництві « Наукова думка» 2012 року, на сторінці 182 читаємо: «Коли пряма мова починається з абзацу, то перед початком її ставиться тире, а в кінці, як звичайно, крапка, знак питання, знак оклику або три крапки – залежно від характеру речення…» На жаль, це правило «лицарі гострого пера та влучного слова» із «The Ukraine times» ігнорують. Висловлюючись простіше: воно їм «по цимбалах». Бо інакше перед запитанням інтерв’юєра (того, хто веде розмову) та відповіддю інтерв’юйованого (того, хто відповідає на запитання) стояло б тире.
А який розділовий знак вжито у першому підзаголовку? Хто пояснить, що це за «абракадабра»: «?ДИРЕКТОР ЗМУШЕНИЙ СИДІТИ У ШКОЛІ, ПОКИ ТАМ Є ДІТИ?» Звісно, що питальний знак ставиться перед запитанням в іспанській мові, та й то перевернутим «з ніг на голову».
Перший рядок першого абзацу в другій колонці: «На сьогоднішній день наша асоціація нараховує до 100 осіб». Запитання: хто так мовить – вчитель української мови та літератури О. Копчак чи інтерв’юєр І. Вовк? Не будемо виясняти. Обоє повинні закарбувати на чолі, що правильно було б вживати: майже 100 осіб.
Перший рядок у другій колонці після першого підзаголовка. В газеті: «…двоє білорусів, двоє молдаванів, а також двоє іспанці…» Куди поділася літера «в», панове писаки? Невже моль схрумала?..
Трохи нижче: Міжнародна Українська Школа. Неправильно – двійка. Два наступні слова після «Міжнародна» треба писати з малої букви.
Ще нижче у другій колонці бачимо: «Як виглядає навчальний процес в тих російськомовних класах?» і «…пані Горін приховує її від вчителів». Між двома приголосними потрібно вживати голосну. Тому: «процес у тих», «від учителів». Існує ж таке поняття, як милозвучність. Його розглядають у спеціальному курсі «Стилістика та редагування», яке вивчається майбутніми журналістами. Неписане правило цього предмета теж говорить, що числівники від одного до десяти в газетних текстах позначаються не цифрою, а словом.
Переходимо на другу сторінку і зосереджуємо увагу на інтерв’ю «Рідна мова в рідній школі». Якщо в попередньому матеріалі назву школи «Дивосвіт» правомірно взято в лапки, то в цьому тричі забули це зробити.
Правопис, про який ішлося вище, стверджує: «Окремо пишуться прислівникові сполуки, що складаються з прийменника та іменника, але в яких іменник звичайно зберігає своє конкретне лексичне значення й граматичну форму, особливо коли між прийменником і керованим ним іменником можливе означення до цього іменника (прикметник, займенник, числівник)». Згідно з цим правилом «на жаль» потрібно писати окремо, а не так, як у співробітників єдиного українського часопису в Іспанії. Якщо ви цього не знаєте чи призабули, шановні колеги по перу, то бодай скористайтеся орфографічним словником. А ще можна перевірити себе таким чином: якщо між «на» і «жаль» проникає слово «превеликий» (виходить «на превеликий жаль»), значить, пишемо окремо. Це ж елементарні речі, які вчать у школі. Як і те, що вставні слова і словосполучення виділяються з обох боків комами. Оскільки «на жаль» є вставним словосполученням, то і до нього відноситься дане правило.
На четвертій сторінці впадає у вічі інформація консульства під назвою «Безвізові держави для громадян України». Тут надибуємо на кілька «перлів». Наприкінці першої колонки читаємо: «Казахстан, протягом п’яти діб після прибуття потрібно зареєструватися, інакше високий штраф (в аеропорті регістрів по прибуттю)». Без коментарів. І так все ясно.
У другій колонці – черговий «ляп». Шановні, грамотії, що це за країни незнані – Монтенегро та Ніуе? Перша відома в Іспанії, але – ніяк не в Україні. Врешті-решт, опустімо погляд трохи нижче і побачимо: Сербія і Чорногорія. Це – інша «пара кальошів». Запитання: де готували дану інформацію? Якщо в консульстві, то там повинні прискіпливіше підходити до підготовки подібних документів. Але ж і з «журналюг» ніхто не знімав обов’язку перевіряти тексти. Є в журналістській лексиці такі терміни, як «вичитувати» та «правити». Тобто виправляти помилки, вносити правки (поправки). Чи таке відомо добродієві Ляховичу та його компанії? Сумнівно, одначе.
Нарешті звернення «Рука не здригнеться». Підпис «Редакція» свідчить, що мова повинна вестися від першої особи множини, тобто «ми». Натомість тут чітко простежується перша особи однини: «…Впевнений, що тверезо мислячі, національно-свідомі українці, не зрадять націю…», «…Прошу кожного, зробити свідомий вибір та підтримати українську мову…» (кома у першому підкресленні зайва, а в другому варто вжити сполучник «і», оскільки між двома приголосними літерами пишеться голосна).
Мабуть, завершимо цей перелік, якому кінця-краю не видно. Проте цікаво довідатися, яким чином відреагувала б на таку хмару помилок депутат Верховної Ради, член Політради ВО «Свобода», відомий мовознавець Ірина Фаріон. Чому саме вона? Та тому, що пан Давид, як подейкують, є радником чи помічником котрогось із «свободівських» депутатів, а пан Іван Вовк представляє ВО «Свобода» на іспанських теренах.
Між іншим, у даній ситуації я б порадив Ляховичу і Кº скористатися можливістю і завітати до нової української суботньої школи імені Героїв Крут, якій він напрочуд швидко допоміг знайти приміщення в Алькорконі. І не просто завітати, а побувати на уроках української мови. Не біда, що школярики можуть кликати дядечком. Головне: знання покращити.
Щоправада, мушу засвідчити той беззаперечний факт, що з появою в останньому номері літературного редактора Лариси Кравчук, «грубі» помилки зникли. Слава Тобі Господи! А то, знаєте, і за «єдину українську газету в Іспанії», і за «Свободу» дуже прикро.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.