2004-ий рік виявися надзвичайно «урожайним» для мене на цікаві зустрічі з яскравими особистостями. Безперечно, сприяла цьому моя семимісячна праця в якості редактора іспанського відділу часопису «Міст», який видавався для українців США, Канади, Португалії, Італії та Іспанії.
Якось мій добрий знайомий Ігор Вовчак, який час від часу як вуличний музикант співав біля Королівського оперного театру в Мадриді, розповів, що буквально нещодавно до нього підійшов величної статури мужчина і, відрекомендувавшись українцем, заявив, що виступає в цьому театрі. Він тоді уважно послухав українські пісні у виконанні Ігоря, підспівав йому відому кожному «Соїть гора високая», а потім ще й наостанок перекинувся кількома словами. Почувши оксамитовий голос незнайомця, мій приятель збагнув, що той не далекий від істини про свої виступи на мадридській оперній сцені. Але ані імені, ані прізвища, ані контактних телефонів Ігор не запитував, викликавши в мене почуття жалю за тим, що «з гачка» зірвався такий цікавий об’єкт для інтерв’ю.
І все ж невідомий нікуди від мене не втік. Бо зателефонував старійшина української громади в Іспанії пан Теодор Барабаш і повідомив, що матиме зустріч з … Павлом Гунькою, який співає в опері Петра Чайковського «Пікова дама», постановка якої з успіхом зараз іде в Мадриді. В такому випадку кажуть: на ловця і звір біжить. Я попросив пана Теодора, аби він, при нагоді, замовив кілька слів про український тижневик «Міст».
І буквально наступного дня ми вже розмовляли зі співаком в затишній кафешці «El Cafe de la Opera» поблизу оперного театру на розі вулиць Арріета й Санто Домінго. Звичайно, спершу годилося розпитати про українське коріння Павла.
– Скажу правду, ніколи раніше не чув про вас. Хоча про відомих українських оперних співаків дещо знаю.
– Це й не дивно. Бо моє ім’я в Україні мало кому що говорить. Я ж народився в Англії.
– Але ж добре розмовляєте українською мовою.
– А як же інакше, коли українське коріння дається взнаки.
– То розкажіть про нього.
– Народився 7 квітня 1959 року в англійському місті Ковентрі. Батько родом з Тернопільської області. Є там таке село Мужилів біля Підгайців. Моя ж мати була англійкою. Вони обоє вже відійшли в потойбічний світ. Саме тато і навчив мене української мови. І те, що я почуваю себе також українцем, передалося від нього.
Ще змалечку почав цікавитися українським співом. Вперше заспівав у церкві, коли мав всього дев’ять років. І це почало подобатися чимраз дужче. Згодом мене взяв на науку до себе наш священик – отець Володимир Дзьоба. Під його керівництвом почав осягати деякі ази дяківської справи. І так було до того часу, доки не взявся керувати українським молодечим хором «Верховина». Зваж, що мені тоді йшов усього-на-всього п’ятнадцятий рік.
– Це ж треба було в такі літа відвагу й уміння мати.
– Чого там кривити душею: талант який-не-який, певно, все-таки був. Хоча я ще дуже мало знав про музику. Проте міг трішки співати, грати на піаніно. А ще на аматорському рівні диригував.
– Тобто професійної освіти не було?
– Ні. Закінчивши школу, пішов до Манчестера в університет вчити мови: французьку та іспанську. Два роки жив у Барселоні. Це для того, щоб краще пізнати іспанську літературу. Остання моя письмова робота була присвячена видатному іспанському поетові Федеріко Гарсія Лорці. Я тоді вчився в Барселонському університеті. Окрім цього, рік провів на півдні Франції в університеті міста Метц.
А в 1982 році повернувся додому, на туманний Альбіон. Бо не знав, що робити далі. Мій батько порадив піти до брата, який на той час був адвокатом. То ж і я почав вчитися цього ремесла. Згодом два роки мав адвокатську практику. Але в 1988 році, якраз на тисячоліття Хрещення України, я вирішив залишити цю професію.
– Довго ж ви шукали своє місце під сонцем. І що врешті решт обрали?
– Якось, забрівши до консерваторії в Манчестері, почув думку відомих професорів про те, що володію надзвичайним голосом. Власне, тоді мені порадили не марнувати даремно часу, а серйозно вчитися співу. Тоді й подався на півторарічні студії до консерваторії. Про що тепер зовсім не шкодую.
– Як відбувся ваш вихід на світову орбіту?
– Можливо, вперше мене запримітили в Римі, де в тому ж таки пам’ятному 1988 році я співав у Базиліці святого Петра перед Папою Римським. Після цього був виступ у Лондоні в добре знаному Альберт-холі.
А в 1991 році підписав перший контракт на виступи в Швейцарії. Відтоді, фактично, розпочалася моя кар’єра професійного оперного співака. Саме в Швейцарії, де ми з дружиною пробули три з половиною роки, пізнав оперне мистецтво, зрозумів, які ролі підходять мені. І тоді почав отримувати контракти у цілому світі. Маю свій репертуар, а зараз ось співаю в Мадриді російською мовою партію Томського в «Піковій дамі».
– Ця вистава іде в Іспанії по-російськи?
– Так. І цю мову довелося опановувати. Коли вперше почав співати, то відчувався український акцент. Тому намагався позбутись цього. Кажуть, що тепер добре спілкуюся російською. А взагалі, між іншим, володію сімома мовами.
Зрештою, дуже часто співаю в російських операх. Партію Рагоні в «Борисі Годунові», Шаховитого в «Хованщині» Мусоргського. А крім цього, в репертуарі є різні речі: італійські, німецькі. Нещодавно в канадському Торонто співав Фауста. Багато тамтешніх українців приходили подивитися на мене. Ось таке тепер у мене гастрольне життя. Мешкаю там, де провадить мене мій голос. Тому дуже щасливий, що поряд зі мною завжди дружина. Між іншим, хоч вона і народжена в Англії, але її батьки походять з України. І коли ми винаймаємо квартиру, то вона вміє створити справжній родинний затишок. Отож почуваю себе як вдома і не скучаю за ним. Ми маємо хату в Англії, але то є, так би сказати, літня дача. Бо шість місяців ми перебуваємо за межами туманного Альбіону.
– Тут, в Мадриді, ви співаєте пліч-о-пліч з Пласідо Домінго, Оленою Образцовою. Як почуваєте себе поряд з цими зірками оперної сцени?
– З ними дуже цікаво працювати. І якогось комплексу меншовартості перед ними нема. Проте і крім них є дуже багато здібних співаків. Для прикладу, мені імпонує англійський тенор Інс Торі, який виконує ту ж саму партію Германа, що й Домінго. Але інтерпретує її по-своєму – цікаво і нестандартно. Співпраця з такими виконавцями не минає даремно. Бо від них береш для себе чимало повчального і корисного.
– А чи відомо їм, що у ваших жилах тече українська кров?
– Дехто знає. До слова, в кожній театральній програмці зазначено, що я є сином українця й англійки. Часто-густо після спектаклів люди цікавляться цим фактом.
– Павле, а яким є ваше творче кредо?
– Зазначу, що обрав цю професію не заради того, аби зробити собі ім’я, а щоби співати якнайкраще. Ставлю також за мету з’єднати спів із текстом. Мені подобається не тільки співати, але й грати роль. Тобто поєднати співочі та акторські здібності. Мене цікавлять характери, що розвиваються.
Я дуже часто вибираю ролі в не дуже відомих операх. Ось недавно співав у Женеві оперу Землінського «Флорентинська трагедія» за творами Оскара Вайльда. Восени знову ж таки в Женеві братиму участь в опері чеського композитора Яна Чеха «З мертвого дому». А через два роки заплановано цілком нову оперу, яка називається «Галілей». Музику зараз пише у Відні композитор Жарел. А я буду виконувати партію самого Галілея. Сподіваюся, що це буде дуже цікава річ.
– А чи цікавитеся ще чимось крім оперного мистецтва?
– Два роки тому я прийшов до думки, що було б занудно співати тільки в опері ще зо двадцять літ. Захотілося віддати данину шани своїм українським витокам. Але оскільки мені цікава передусім музика то й вирішив зробити проект саме у цій галузі. Перш за все вивчив усі романси Кирила Стеценка. І хочу записати їх на компакт-диску. Бо ніхто ще їх таким чином не задокументував.
А далі візьмуся за спадщину Миколи Лисенка. Недавно в Торонто мав спільний з хором «Веснівка» концерт, складений з його творів. А підігравав мені один з найкращих акомпаніаторів Канади. Тож він запитав, чому ніде не чути таких гарних пісень, а вони повинні б звучати разом з Чайковським, Рахманіновим. Отож я буду намагатися виводити ці пісні на світову сцену.
Далі. Два з половиною роки тому я зорганізував в Англії дуже поважний хор, який називається «Булава». Я лише керую ним, а вони мають своїх диригентів, адміністраторів. У ньому 28 вибраних голосів.
– Це чоловічий колектив?
– Так. Але вже приходять і жінки. Серед його учасників є лікарі, адвокати, бізнесмени, професори університету. Існує така англійська приказка: якщо хочете щось зробити, замовте особу завантажену, а не того, хто нічого не робить. Хлопці, фактично, не мають вільного часу, але фанатично люблять українську пісню. І вони займаються з величезним бажанням.
Зараз ми готуємо нашу другу програму. А перша називалась «Козаки». І я створив її в співпраці з акторами Шекспірівського театру зі Стемфорда, неподалік від якого мешкаю. Два актори відтворювали сцени з «Тараса Бульби» Гоголя. А хористи виконували уривки із однойменної опери Лисенка. Мені ж випало співати партію Остапа.
Друга програма буде базуватися на поемі Байрона «Мазепа». Я відредагував її, заангажувавши сценічного директора з опери, а також світлотехніка і професійних піаністів. Отож вони будуть ставити напівтеатральне-напівконцертне дійство. Будемо співати також українські пісні. А на роль Мазепи запросили з України відомого актора Богдана Ступку. І хоча робота над програмою ще не завершена, але вже маємо запрошення до Канади. (6 вересня 2008 року хор «Булава» дав один концерт у Мадриді, який мені з об’єктивних причин не вдалося побачити – примітка автора).
Виношую також ідею створення композиції «Олекса Довбуш і Робін Гуд». Хочу поєднати цих двох осіб. Бо їхні історії майже однакові. Маю на меті показати західному світові, що українці є дуже подібні до них, незважаючи на багато відмінних рис. Вважаю, що тоді ми станемо більш наближеними до Європи, куди Україні, безперечно, треба прямувати.
Є ще й інший проект, яким зайняті мої думки. Запросили мене створити оперний театр у Канаді. Там є дуже великі та багаті люди. Понад сто тисяч українців у самому Торонто. Почнемо наступного року і будемо раз на рік ставити поважну річ. Перш за все опери, а також готувати симфонічні концерти.
– Вашим чудовим басом-баритоном насолоджуються в різних куточках світу. А ось чи виступали на українській оперній сцені?
– Ні. Запрошення в Україну ще не надходило. Проте така мрія жевріє. Я повинен заспівати в Києві. Хоча ситуація в даний момент не є така «здорова», але прийде час, і я обов’язково там виступатиму.
А ось з відомими українськими співаками Степаном П’ятничком, Ларисою Шевченко, Віктором Луцюком, Оленою Прокіною бачимося частенько. Це – дуже цікаві й талановиті виконавці, яких у світі вже знають.
– А з приватними поїздками відвідували Україну?
– Тричі. Гостював у родини в Києві, Львові, Тернополі. Батьківський край надзвичайно сподобався мені. І дуже тішуся, що все поступово стає на ноги.
До глибини серця радів перемозі на конкурсі Євробачення української співачки Руслани. Знаєте, це приємно. Бо за кордоном вже починають бачити Україну як осібну державу. І поволі все налагодиться. Може, за яких п’ятдесят років. Ті молоді люди, які народилися у вільній Україні, які не знали про Сталіна, про комунізм, почнуть розбудову. З іншими думками будуть жити. На це треба часу.
– Павле, ви два роки мешкали в Іспанії. Які враження залишилися?
– Іспанія змінилася. 15 років тому тут відбувся мій перший сольний виступ. Я співав в опері Берліоза, яку показували на телебаченні. А перед цим, як уже згадував, жив два роки в Барселоні. То було чотири роки після смерті Франко. І на іспанців «звалилася» демократія. Вони ж, бідолашні, не знали, що з нею робити. Тоді кожного дня відбувалися страйки. Люди не працювали, бо їм вільно було протестувати. Панував великий хаос.
Але за двадцять років настали грандіозні зміни. Іспанія органічно влилася в Європу. А Барселона? Це місто докорінно змінили Олімпійські ігри 1986 року. Коли бачу її, то бракує слів, щоб висловити захоплення. А тепер ще й Мадрид змагається за те, щоб провести Олімпіаду в 2012 році. І якби його вибрали, то це б дало ще більший поштовх.
– Може, й Україні невдовзі також «світить» влитися в Європейське співтовариство, як це зробили нещодавно інші?
– А чом би й ні? Пора і нам вже входити в Європу. І добре, що ми чогось досягаємо поволі. В спорті, наприклад. Ось недавно чемпіонат Європи з водних видів виграли тут, в Мадриді.
– Зараз багато людей повиїжджали з України на заробітки. І тут, біля оперного театру, ви зустріли нашого земляка Ігоря Вовчака, який грає на баяні та співає. Які враження від цього?
– Дуже мені цікаво було побачити того хлопця. Я ішов на репетицію до театру і почув, що хтось грає на баяні. Знаєте: і то мене притягнуло. Бо подумав, що то може бути наш українець. Адже такий збіг обставин буває рідко. Підійшов, а він починає співати «Стоїть гора високая». І я долучаюся до нього, допомагаючи. Він глянув на мене, і, напевно, від здивування замовк. Бо не міг повірити, що хтось може таке зробити. Але потім продовжив спів, який і я підхопив. І то дуже приємно було для обидвох. Цікаво, що чимало перехожих аж роти від захоплення пороззявляли, бо відчули високий рівень виконання.
А щодо заробітків. Якби опинився у подібній ситуації, яка зараз в Україні, також би виїхав на захід в пошуках роботи. Бо ж добре знаю, як ви живете. І таке буде тривати ще довго, заки вийдете на такий рівень життя, як на заході. То для чого чекати? Звичайно, не можна позаздрити тим, хто нелегально приїхав сюди. Інша річ, легше тим, хто зумів отримати всі потрібні документи і працює для своєї родини. Але побачите, що кордони поступово відчинятимуться. І тоді нашим людям буде легше працювати.
Маю родичів, які працюють на заробітках в Австрії. Заробляють, їздять час від часу додому, можуть собі дати раду. Також я допомагав декому зі своїх рідних в Україні. Трактор їм купив, щоб легше було працювати в полі. І дуже тішуся, що західні країни не ставляться надто суворо до наших людей. Думаю, що Україна з часом досягне високого рівня. Тільки треба сказати тим людям, що зараз живуть, що вони не застануть кращих часів. Хоча з цим дуже важко миритися.
Вважаю, що самі українці ще не розуміють, яка суть вкладена в слово «держава». Мало хто усвідомлює, що спочатку необхідно вкладати в неї, а вже потім брати. Справно платити податки, щоби міцно стати на ноги. Я ж бачу зворотнє. Хоча, в деякій мірі, розумію чому такий стан речей. Це – моя думка. Але то невдовзі зміниться.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.
Мадрид, червень 2004 року.
Оновлено: Мадрид, серпень 2011 року.