За горнятком кави / ОКСАНА Й ОЛЕКСАНДР БАЦИ ПРО … «ВСЕ НА СВІТІ»

            Ще донедавна вона була директоркою суботньої української школи в Алкалі-де-Енарес неподалік від іспанської столиці, а він очолював асоціацію наших таки земляків у цьому ж містечку. А ще вони, як на мене, щаслива подружня пара. Знаю їх уже упродовж тривалого шматка часу. Навіть пару слів написав у віснику «Благовіст» мадридської греко-католицької парафії Благовіщенння в березні 2009 року, коли готував публікацію «Українська парохія Алкали-де-Енарес в особах». Тоді невеличку замітку про них озаглавив «Бац – відоме прізвище серед заробітчан». Мотивував тим, що їхній однофамілець – священик Ярослав Бац, який відійшов у вічність в серпні 2000 року, останні роки життя провів серед української заробітчанської братії Греції, надаючи їй душпастирську опіку.

            Так ось, чи не завжди мріяв викликати Оксану й Сашка на більш-менш відверту розмову для преси. Проте все якось руки не доходили: то в мене часу бракувало, то вони «відбивалися», як могли, від моїх настирливих пропозицій, навперебій заявляючи, що не є вкрай значущими об’єктами для інтерв’ю. Нарешті, коли запевнив їх, що наша розмова торкатиметься лише школи та ще й під таким «соусом», аби це пішло їй на користь, аж тоді вони з горем пополам погодилися.

            Одначе перш ніж розпочати бесіду, зауважу, що відбулася вона ще на початку року, а саме 11 березня. В силу різних об’єктивних і суб’єктивних причин вихід цього матеріалу, так би мовити, «на люди» пригальмувався. Проте, як кажуть в народі, краще пізно, ніж ніколи.

           Тепер уже і Оксана не директорує в школі, й Сашко не керує асоціацією. Передусім через їхню ж таки ініціативу. Це про щось також та й говорить. Адже інші за свої посади тримаються так, що їх ніякими силами «не викуриш». Замість них обрали, відповідно, Оксану Пришляк й Івана Вовка. Переконаний однак, що своєї актуальності й цікавості це інтерв’ю не втратило ні «на копійку». Зрештою, не мені про це судити, а вам, шановні читачі.

 

           

        Отож: місце зустрічі – помешкання Баців в Алкалі. Символічно, либонь, що живуть вони на вулиці Buendia, тобто Доброго дня. І такі ж привітні, щирі та гостинні, як і назва їхньої вулиці. За горнятком кави ми й поведемо розмову про…    

 

           …ПОЧАТКИ ШКОЛИ В АЛКАЛІ

           – Оксано, ти перша почала директорувати, отож з тебе і почнімо. А для цього потрібно відмотати час назад, а саме в 2006 рік, адже тоді усе й «закрутилося» зі школою.

           – Так, у серпні місяці. Ідея належала Олені Пархоменко. Якось після Служби Божої в церкві, коли люди збираються, щоб погомоніти, вона звернулася до вузького кола осіб: «Дивіться, який цікавий підручник з історії я привезла з України. Може, ми б якийсь гурток організували для дітей, щоби хоч трохи навчити їх тієї історії?» Я відразу побачила, що ідея дуже добра. Єдине зауваження напрошувалося: діти з тієї історії не візьмуть нічогісінько, якщо не будуть вміти читати по-нашому. Старші дітлахи, які приїхали в Іспанію, маючи за плечима кілька класів української школи, ще сяк-так дали б собі раду. А ось молодші, котрі пішли в іспаномовні садочки, навряд чи б змогли щось второпати. Тому й порадила знайти вчителя мови, аби той навчив дітей читати.

           Таку потребу відчувала не я одна серед тих, хто стояв тоді біля церкви. Власне, з того і почалося. Я запропонувала Олені розвинути цю ідею. Вона погодилась.

           – Тобто ішлося спершу все ж таки про гурток?

           – Правильно, і це було в серпні. А вже до вересня у нас з’явилася ідея з першим дзвоником, журналами. Все так, як має бути в справжній школі. І 10 вересня 2006 року на території церкви, де ідуть наші відправи, пролунав перший дзвоник. У тому приміщенні ми пробули до січня.

           – А чи були вже на той час аналоги в Мадриді та його околицях? Здається, що функціонувала школа при нашій парохії поблизу станції метро «Аргуелєс».

           – Так, на «Аргуелєсі» школу започаткували два роки раніше. У той час, коли ми посвячували нашу власну квартиру, я призналася отцеві Іванові Липці, що вималювалася ідея зі школою в Алкалі. Як на мій погляд, він не дуже прихильно віднісся до неї. Якось доволі скептично зауважив, що з того нічого не вийде, бо мало дітей. Бачив, очевидно, що на Службі присутні двоє-троє. Тому й сказав: «Яка там школа? Нехай їздять в Мадрид». Я ж намагалася переконати його у зворотньому, настоюючи, що дітей таки багато. Здається, переконала. Тому ми вдячні отцю Івану за надану можливість розпочати нашу освітянську роботу з дітьми в приміщенні церкви.

           Та все ж ми вирішили вдатися до опитування, розробивши з Оленою анкети. Але їх потрібно було розповсюдити серед наших людей. І в цьому нам дуже посприяла Оля – продавець з українського магазину «Козак». Це, направду, дуже хороша жіночка. Я б сказала, що ідейна. Отож вона вдавалася до коментарів, закликаючи всіх покупців, у кого були діти, заповнити ці анкети. Таким чином до вересня розібрали 60 анкет. Зізнаюся щиро, що для мене це стало приємною несподіванкою. Хоча на свято першого дзвоника прийшло 37 дітей.

           Ось так ми почали, нічого фактично не маючи і не відаючи з чого починати. Самі розробили сторінки в косу лінійку, розписали алфавіт і на перший урок прийшли з секундоміром. Вирішили спершу перевірити техніку читання в дітей.

           – А якого віку малеча зібралася?

           – Різного: від шести рочків до чотирнадцяти. Постало питання як зарадити з 12-13-річними, котрі навіть букв не знали. І ми розробили на перший рік програму початкової школи з першого по четвертий класи. А сформували їх відповідно до техніки читання та розуміння прочитаного тексту. Хоча у четвертому класі могли навчатися діти, яким сповнилося 12 років. Тобто на два-три роки старші від своїх однокласників.

           Скажу про своїх сина й доньку, які все це перейшли. Вони не раз плакали, а я біля них. Тяжко було дуже. Читали текст, але не розуміли його. Кожне слово приходилося пояснювати.

           У другому півріччі у нас утворився п’ятий клас для трошки старших дітей. А вже у 2007-08 навчальному році було дев’ять класів, що навчались за програмою неповної середньої школи. Наступного року в нас функціонувала вже повна середня школа. Ось так, як бачиш, поступово розвинулися.

 

           …СПОВІДЬ ПЕРЕД ВСЕВИШНІМ І ПЕРЕД СОБОЮ

           – До січня ви все-таки пробули при церкві, а потім вже перейшли в те приміщення, де є зараз. А чому все ж стався цей відхід?

           – Дехто думає, що ми відійшли від церкви. Я би інакше це пояснила. Дивися: коли ми починали у вересні, то було тепло. А дійшло до жовтня-листопада, стало досить холодно. Батьки приносили дерев’яні бруски і клали дітям під ноги, щоб вони не тримали їх на цементі. Часто школярі просто не витримували, тому батьки забирали їх, бо боялися що похворіють. Це – одна з причин.

           По-друге, в церкві діють свої певні норми, через які не можна переступати. Скажімо, хочеться свято для дітей провести, а це є все-таки церковне приміщення. Не все там дозволено. Танцювальний гурток не можна проводити, бо якось не випадає в храмі танцювати. При цьому не заперечую той дуже важливий момент, що церква формує та зближує людей. Це місце, де люди гуртуються. І тому, напевно, саме тут формуються школи. А потім деякі ідуть вже своєю дорогою.

           Бачу, що процес створення шкіл при церквах з подальшим їх відходом при знаходженні відповідних приміщень – абсолютно нормальний. Він відбувається, як мені вдалося прослідкувати, майже в усіх країнах, де емігрували українці.

           – Не сперечаючись з тобою, Оксано, все ж зауважу: це у нас, в Україні, склався стереотип, коли не поєднуються церква і танцювальний гурток. Натомість при багатьох іспанських парохіях діють цілі танцювальні школи. І це все нормально. Знову ж, Володимир Гуцуляк зі своїм дитячим танцювальним колективом деякий час займався в актовому залі храму Матері Божої Доброї Звістки на «Аргуелєсі». Очевидно, була на те добра воля отця Івана та іспанських священиків.

           Потім: чому, скажімо, душпастир не може виступити на концерті? Заспівати, якщо в нього чудовий голос, заграти на якомусь інструменті, продекламувати поезію. Тут також багато залежить від самих священнослужителів, від їхнього світобачення. Словом, існує багацько стереотипів, які ще треба подолати.

           Але підемо далі. Хто вас «пригрів», тобто як все-таки знайшли пристосоване приміщення?

           – Скажу ще таку річ. Коли ми, як ти кажеш, відходили від церкви, то я мучилася докорами сумління: «Боже, а може, роблю зле? Може, забираю дітей від церкви, а це є гріх?» Тим більше, що отець також давав то до зрозуміння.

           Навіть тоді, коли домовилися з Оленою Пархоменко зустрітися на площі Сервантеса і разом піти у міське відділення освіти, щоб просити приміщення для школи, прийшовши швидше, я сіла і почала молитися. При цьому нашіптувала: «Господи, якщо чинимо недобре, то зроби так, щоб нам того приміщення не дали. Сприйму це абсолютно нормально, і ми далі будемо при храмі. Якщо ж Ти бачиш, що це не є відхід від церкви, то поможи нам отримати його. Віддаю в Твої руки вирішення цієї дилеми. Що має бути, нехай буде».

           Прийшла Олена, і ми просто прокоментували завідуючому відділенням освіти нашу проблему. Вислухавши, він сказав писати заяву, яку через п’ять хвилин завізував. Це відбувалося в середу, а вже в суботу іспанці організували опалення для наших дітей і сказали, що можемо перебиратися.

           – Так то воно так, але ти не повіла, куди вас перемістили.

           – В одну із шкіл, яка розташована неподалік від церкви, де українці мають Богослужіння. Додам, що школу опалюють з понеділка по п’ятницю. А нам треба було на суботу. І що ти думаєш? Вони не лише в стислий термін вирішили цю проблему, а ще й переробили систему сигналізації. Думаю, що ми, напевно, перші, хто фактично безпроблемно і безкоштовно отримав шкільне приміщення.

           Крім цього зігріває думка, що Бог бачив: ми не відходимо від Нього. Більше того, намагаємося наближувати дітей якомога більше. Зауваж: у нас, мабуть, одна з небагатьох шкіл, де з першого по четвертий клас ведуться уроки релігії, а з п’ятого до одинадцятого такий предмет, як християнська етика. Провадять ту справу люди професійні, які закінчили катехитичні курси, а саме Євгенія Цісінська та Людмила Герич, диплом котрої підписувала сестра-монахиня Луїза Цюпа.

           – Заступник голови Катехитичної комісії УГКЦ, ректор Катехитично-педагогічного інституту Українського католицького університету, що у Львові, доктор богослов’я, яка нещодавно навідувалася до Іспанії.

           – Кожен навчальний день у нас починається зі спільної молитви. Намагаємося все подавати на пристойному рівні, але, як і всюди, результати різні. Деколи нам закидають, що ми, мовляв, не навчили. Але все-таки дитина левову частку часу перебуває в сім’ї, а в школі всього п’ять годин. Вважаю: ходить дитина до церкви, чи ні, залежить і від батьків. Хоча і нашої провини не відкидаю. Завіряю, що такі намагання вчителями ведуться. В цілому, те, що нашим напрямком є наблизити дітей до християнської віри, – це факт безсумнівний.

           – Я бував у вашій школі, бачив пристосоване й зручне приміщення, а не підвальне як у храмі. Школярі мають простір для відпочинку під час перерв, бо ж не сидіти їм камінцем повсякчасно.

           – Ось-ось. Біля церкви є «хардінчики», де ростуть кущики троянд. То ми на перервах виставляли чотирьох осіб, які пильнували, щоб діти, не дай Бог, не зламали квіточку. А дитина є дитина. Вона висиділа 45 хвилин, то ж мусить потім десь енергію подіти. А тепер маємо шкільне подвір’я, на яке всіх випускаємо. Що там казати – зручно.

 

           …ЧАС, КОЛИ МОЖНА ЗБИРАТИ КАМІННЯ

           – Які підсумки ти б змогла підбити за ці роки? Чи є позитивні зрушення?

           – Головне, що зроблено, то це об’єднано колектив. Діти почувають себе українцями. Безперечно, кожна дитина, то окрема особистість. Але вони зібрані в одному колективі й бачать, що займаються спільною справою. Власне, це і дає їм відчуття приналежності до своєї нації.

           – Дещо пафосні слова, яких я, відверто кажучи, побоююся. Волію щось конкретне для цього робити, аніж вести пустопорожні балачки. В цьому ракурсі пригадуються наші політики, котрі, одягнувши вишиванки, з високих трибун закликають до патріотизму. Але в повсякденному житті про нього моментально забувають, коли справа торкається приватних інтересів.

           І тим не менше, розумію, що ти маєш рацію. А в позашкільний час ваші школярики збираються, скажемо так, в українських компаніях?

           – Ясна річ. Хоча, може, таких і не багато. Але треба зважати ще й на таку ситуацію. 46 відсотків учнів доїжджають до Алкали з близьких містечок. А ті, що є тут, до прикладу, літом збираються по 10-15 чоловік на басейнах. Хлопці грають у футбол. Школа їх об’єднала, деякі дружать поміж собою.

           – Куди поступили ваші випускники? Поінформований, що кілька мостолеських стали студентами українських вузів.

            – Як тобі сказати? Більшість дітей своє майбутнє будує все-таки в Іспанії. Але є такі, хто завдяки школі повернувся в Україну, щоб продовжувати навчання там. Ось хоча б такий конкретний випадок. Донька моєї подруги та колишньої однокласниці з Комарна Галини Капанайко закінчила п’ятий клас і приїхала в Іспанію до мами. Як тільки Галя дізналася, що я директорую в алкалівській школі, заявила: «Довіряю тобі Марічку». Дівчинка провчилася у нас два роки, а після дев’ятого класу поїхала в Україну на канікули. І навідріз відмовилась повертатися сюди. Ось таке серйозне рішення прийняла дитина. А зараз, закінчивши нашу рідну Комарнівську школу, вступила у Львівський університет імені Франка на іспанську філологію.

            – Це цікаво. Значить, роки в Іспанії не минули даремно. Очевидно, що й іспанську мову їй вдалося добре тут опанувати.

           – Напевно. Все-таки багато дало те, що певний період  дівчинка провчилася в іспанській школі. Відповідно, мала непогану базу. Хоча Галя все одно наймала ще й репетиторів, з якими Марійка додатково займалася. Бо за два роки перебування в Україні дещо вже призабулося.

           А ось щодо твого запитання про наших безпосередніх випускників, які потім поступили в українські вузи, то таких нема. Поки що нема.

           – Оксано, а чи приїжджають в даний момент діти з України, які поповнюють вашу школу?

           – Зараз набагато менше, аніж раніше. З роботою стало набагато важче, тому батьки все рідше привозять дітей. Проте в одинадцятому класі зараз у нас є дві дівчинки, які недавно поповнили шкільну лаву. Одна з них з України, а друга з Росії.

           – Ого, а вона володіє українською мовою?

           – Так, і то дуже добре. Марія Гурска закінчила російську школу, потім рік провчилася в технікумі. Приїхала сюди і прийшла до нас вчитися. Там батько – молодець.

           – Гаразд. А в іспанські вузи ваші випускники потрапляють?

           – Захаркевич Ростислав вступив в університет в Алкалі на спеціальність «administracion y direccion de empresas» (управління та керівництво підприємствами – примітка Л. К.), як і наш Роман у цей же вуз на спеціальність «ingenieria-informatica» (інженерна інформатика – примітка Л. К.). Крім них ще Андрій Глущук з Комарна. Юля Прокоп завдяки своєму старанню та українському атестату зараз вивчає в одному з вишів туристичну справу.

           – Чи є суттєва різниця в знаннях тих дітей, які приїжджають з України і вашими, так би мовити, «доморощеними»?

           – Така різниця була відчутною в перші два роки після створення школи. Коли приходила якась нова дитина, що приїхала з України, то вона зразу задавала високий рівень. Наші були слабенькі в плані української мови. Отож клас відразу підтягувався, чому ми так тішилися. Тепер уже тієї тенденції нема. Не знаю: чи то падає рівень в Україні й приїжджають слабші за знаннями діти, чи то наші значно додали.

 

           …ПОВСЯКДЕННИЙ РИТМ

           – Навчання у вас триває лише в суботу. Як вдається буквально за один день наздоганяти необхідну програму? В Україні на це іде тиждень повноцінного навчання.

           – Значить, перші-четверті класи не мають суттєвих проблем, бо ми встигаємо викладати те, що потрібно згідно з програмою. У цих класах є п’ять основних предметів: читання, письмо, природознавство, математика й англійська мова. Англійську діти «беруть» в іспанських школах, а всі інші предмети викладаємо ми. Менші школярики встигають доганяти ще й  за рахунок того, що за ними слідкують батьки. Вони ще мають достатньо знань і моживостей, щоб помогти своїм дітям на перших порах.

           До слова, в четвертому класі маю зараз сімох хлопчиків. То вони так гарно пишуть. Почерк, немов дівчачий. Навіть не можу повірити. Бо як візьмеш зошит учня іспанської школи, то там нашкрябано, як курка лапою.

           – А якими ручками пишуть?

           – Кульковими. А ось в іспанських школах олівцем.

           – Цікава деталь. Бо донька мого приятеля Ореста Колтуцького Василинка в другому класі львівської школи пише чорнильною ручкою. Власне, наскільки мені відклалося в пам’яті, що гарний почерк виробляється саме пером, тобто чорнильною ручкою.

           Олександр (долучаючись до розмови): – То було колись.

           – Можливо, адже тепер інші технології. Файно, з молодшими все ясно. А ось яка ситуація в старших класах?

           Оксана: – Для старшокласників ми викладаємо українознавчі предмети плюс математику. Це, в основному, те, що не може дати іспанська школа. Хоча вона також, безперечно, дає якусь суму знань. Тобто ми беремо на себе українську мову та літературу, історію та географію України. Але для того, щоб отримати атестат, дитина має показати ще й  знання з біології, зарубіжної літератури, всесвітньої історії і так далі. Тут наша мотивація така, що ці знання вони отримують в іспанській школі. Єдина різниця полягає в тому, що вивчаються вони іспанською мовою.

           Тому в нас є домовленість з Міжнародною українською школою (МУШ), що діти, починаючи з п’ятого класу, в наступний переходять умовно. Вони здають українознавчі предмети і математику. А решту предметів ми не розглядаємо. Коли дитина завершує дев’ятий клас, вона повинна показати знання з біології, хімії, фізики. Це для того, щоб їй видали свідоцтво про базову освіту. Тут ми враховуємо їхні знання в іспанській школі.

           Щоб полегшити старшокласникам навчання, в дев’ятому класі проводимо консультації . Ось і зараз у нас ідуть консультації з фізики й хімії, на яких вчитель подає матеріал відповідно до програми української школи. Тобто стараємося вирівняти знання учнів, щоб під час написання тестів вони не розгубилися, коли, скажімо, буде іти мова про закон Ома.

           Є випадки, коли діти заявляють, що повертатимуться в Україну назовсім. Тоді ми рекомендуємо батькам, аби дитина здала контрольні роботи з усіх предметів за відповідний клас. Щоб видати їй повноцінний табель.

           Як спостерігаю на практиці, такі більші школи як у Мостолесі, чи деякі в Португалії,  викладають практично всі предмети. Я б також мріяла про таке. На жаль, наша школа не є така велика, в ній лише 95 учнів. До того ж ми на самофінансуванні. Але якщо б число збільшилося до 120, то ми б ввели такі основні предмети, як хімія й фізика. За умови, звичайно, що діти витримають.

           Дев’ятикласники цього року складатимуть п’ять екзаменів, тому запроваджено сім уроків. З останнього вони втікають, бо не витримують. Це – шостий навчальний день і сім уроків висидіти важкувато. Такої практики, де викладають всі предмети, дотримується багато шкіл. Цікаво б глянути як діти витримують. Думаю, що навчання ми б розпочинали зранку. Адже наразі навчаємося після обіду. Тоді робити обідню перерву, щоб потім діти знову приходили. Але це – велика втома.

           – А за яким же все-таки графіком навчаються ваші школярі?

           – За 15 хвилин на другу – лінійка, а вже о другій – урок. Навчання триває до 19-ї години 20 хвилин. Проте деякі наші дітлахи залишаються ще на заняття з музики. Декотрі зранку відвідують репетиції танцювального гуртка.

           – Це, так би мовити, в позаурочний час?

           – Так.

 

           …УЧНІВСЬКИЙ ПАТРІОТИЗМ І РІВЕНЬ ЗНАНЬ

           – Який рівень наших дітей у відношенні до учнів іспанських шкіл?

           Оксана: – Знаєш, коли в нас було менше учнів і, відповідно, спарені уроки, то постало питання про роз’єднані класи. Думалося, що це само собою зрозуміло. Але деякі батьки стали в штики, закинувши мені, що це не привілейована школа, де всі мають бути в окремих класах. Тоді я сказала: «Невже вам не очевидно: якщо дитина сидить зі своїм вчителем в окремому класі, то вона отримає набагато більше знань? Зрештою, наша школа таки привілейована, як і діти в ній. Тому що тягнути дві освіти – заслуговує на увагу».

           Як би ті діти не хотіли йти до школи, як би не впиралися, не плакали, треба віддати їм належне. Ясно, що і тим батькам, які мають терпіння їх переконувати, приводити, заставляти і так дальше. Ми говоримо дуже багато про високий патріотизм. А я би назвала патріотизмом оцю їхню щоденну дитячу працю. Розумієш? Вважаю, що наші діти дуже розумні. 80 відсотків з них добре вчаться і в іспанських школах.

           – Наскільки мені відомо, вони мають досить «високу планку», а значить вимальовується всиновок про те, що рівень нашої освіти є вищий, аніж іспанської. А може, мислю застарілими мірками?

           – Власне.

           – Хоча, будьте люб’язні, поясніть мені незбагненну для мене річ. Нас багато чому вчили. Але, врешті-решт, чи все це потрібне в практичному житті? Гадаю, світ не завалиться, якщо не знатимемо столицю Бірми чи Непалу. Ось же іспанські школярі не знають нічого, або майже нічого про нашу країну. Чи потрібно було забивати голову законами Кеплера, різними інфузоріями туфельками чи євгленами зеленими? Звідси випливає наступне. Якщо іспанська освіта не дає таких ґрунтовних знань, як наша, то чому рівень їхнього життя набагато вищий, аніж у нас? Ясна річ, про таке можна дискутувати. Можливо, моя думка є хибною.

           – Дивись. Я прослідкувала за системою іспанської освіти не тільки як вчитель, а й з точки зору своїх дітей. Марічка фактично дійшла до випускного класу, а Роман уже закінчив школу. Можу сказати як реагувала. У початковій школі вони бавляться.

           – Дуже мудро, як на мене. Адже навіщо дітей так рано позбавляти дитинства?

           – Може, й так, але з точки зору навчання в дитини не закладаються навики до нього. Це – основний їхній пробіл. У мене деколи навіть виникає підозра, що це зроблено спеціально. Ну, не треба, щоб стільки іспанців ішло в університети. Розумієш? І вони свідомо гальмують той процес. Можливо, я помиляюся.

           – Тобто їм не потрібно багато розумних людей?

           – Не потрібно. Хоча не думаю, що іспанці дурніші за нас.

           – Навряд чи. До рівня життя, який вони мають, нам ще далеченько.

           – Так то воно так, але що в них відбувається? Перших шість літ діти від шести до дванядцяти років, як уже зауважила, забавлються. Такого поняття, щоб прийти додому і виконати домашнє завдання, – нема. У наступні чотири роки навчання починають потрошечки «прикручувати гайки». Діти, які ніколи в житті не звикли до такого і не люблять того, відразу автоматично відсіюються. Витримують ті, чиї батьки все-таки щось вдома заставляли і навчили їх вчитися. Такі йдуть дальше. Якщо порівняти рівень нашої та їхньої освіти на тому етапі, то в нас він, безперечно, вищий.

           Олександр: – Є ще такий нюанс. Скажімо, наша обов’язкова базова освіта складається з дев’яти років навчання, а їхня – з десяти. Відповідно, приїжджає наша дитина, наприклад, з сьомого класу, то вона і тут попадає в сьомий. Але так, як тутешні діти мають вчитися на рік довше, то цей сьомий клас за рівнем знань є трохи нижчим. І тому в таких предметах як фізика, хімія чи математика наші семикласники почувають себе краще.

           Якщо розглядати базову освіту, тобто наш дев’ятий клас і їхній десятий, то програми більше-менше вирівнюються: десь краще у них, а десь у нас. Якщо брати конкретні предмети, скажімо, хімію, геометрію, фізику, то в нас вони сильніші. Значно глибша в нас і зарубіжна література.

           – І все-таки. Хіба нам в Україні потрібно настільки завантажувати голову зайвими знаннями, аби в кінцевому результаті жити гірше, ніж іспанці?

           Оксана: – Думаю, що ми живемо гірше не від того, що нам багато в голову запхали.

           – Може, й так.

           – Не це є причиною. Там, напевно, лежать зовсім інші процеси. Але, якщо взяти до уваги, що до життя готується особистість освічена, то думаю, що зайвий багаж знань не зашкодить. Він не горить, не тоне і так далі. І коли ти спілкуєшся з освіченою людиною, яка багато знає, то це приємна річ. Вона може дати розумну пораду. Якщо колись така особа займе відповідальний  пост, то дурних рішень приймати не буде. Далі йде питання про владу, але це вже зовсім інше.

           А ось коли глянути на «bachillerato» (середня освіта – примітка Л. К.), то певний сенс у твоїх словах є. Саме в цей час відбувається вибір спеціалізації за  науковим, гуманітараним і мистецьким напрямками.

 

           …ВАЖЛИВІСТЬ СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ

           – Спеціалізація, як на мене, це – добра справа. Але ж не всі відразу знають, до чого прагнуть і яку лінію вибирати.

           Олександр: – У цьому – великий мінус.

           Оксана: – У нас подібна проблема не так давно виникла з Марічкою, яка не могла ніяк визначитися, куди поступати. Тому я порадила їй: якщо ти конкретно не знаєш, то йди в медицину, бо там, принаймні, є робота. Вона, ніби тоді була не проти і вибрала таки медичний напрямок. А тепер жаліє. Каже, що ми їй недобре нарадили.

           Хоча, будучи тепер на тому «бачілєрато», вона має можливість перейти на гуманітарний напрямок, або на будь-який інший, на який забажає. Натомість, якщо би вона спершу вибрала гуманітарні науки, а потім передумала, то перейти на медицину вже б не змогла. У цьому і полягає той мінус, коли діти ще не визначилися.

           – Проте все одно іспанські школярі, таким чином, більше сконцентровані на конкретних напрямках, а не так, як у нас: до закінчення школи змушені розпорошуватися на «штудіюванні» буквально всіх предметів.

           – Наш Роман у свій час вибрав «сіеnсіаs» (точні науки – примітка Л. К.), а якщо точніше, то технологію та інженерні спеціальності. То ще до закінчення школи вони дійшли, порівнючи з нашим одинадцятим класом, до рівня другого курсу університету.

           Олександр: – Може, не другого, але математичного ліцею точно. Скажімо, деякі теми з математики я вивчав на третьому курсі Львівського університету.

           – Пропоную в такі глибокі дебрі не залазити.

           Оксана: – Не такі то вже страшні дебрі. Але ще два слова до теми спеціалізації. Тих, хто піде, для прикладу, в мистецькому напрямі, відповідно і «муштрують». Вони вже не мають математики, нічим зайвим не гризуться. Може, то і правильно. Це на підтвердження твоєї думки про закони Кеплера й інфузорію туфельку.

           – Ось такий підхід мені більше імпонує.

           – Це, знаєш, для кого добре? Для тих дітей, які вже змалечку розуміють, куди хочуть йти.

           – Навіть, якщо й не чітко усвідомлюють це відразу, то, допетравши згодом, що не в свої сани сіли, мають можливість змінити їх.

           – Не все.

           – Допускаю, що не завжди. Але вибір є.

           Олександр: – Щось подібне було з Роксоляною Патер. Вона вибрала гуманітарний напрям, а потім вирішила перейти на медицину. Але не може це зробити так просто, тому що не вчила ні хімії, ні біології.

           – Сашко, маєш рацію, але ось перед тобою – живий приклад. Я після школи вступив на фізичний факультет Львівського університету. Через три місяці кинув, бо зрозумів, що це не моє. Вже пізніше, після армії, чітко визначившись із журналістикою, по другому колу успішно «штурмував» франковий вуз.

           Оксана: – Справа в тому, що твій атестат дозволяв це зробити, а іспанський – ні. Він не позволяє кардинально поміняти напрямок. Тому на даний час наш атестат універсальний. За рахунок того, що в ньому є оцінки як з фізики, хімії, математики, так і з історії, літератури, географії, біології.

 

           …УКРАЇНСЬКІ ДИПЛОМИ

           – Це обнадійливий момент для наших школярів. На відміну від наших дипломів про закінчення вузу. Адже тут на них не надто зважають. Потрібно їх легалізовувати, що веде до перездачі чи доздачі численних іспитів.

           Оксана: – Ні, ми з Сашком не перездавали нічого. Нам легалізували наші дипломи абсолютно безперешкодно.

           Олександр: – І то буквально за три місяці.

           – То ви, шановні, мусили хабара всунути чималенького. Адже я не чув, щоб іншим таке вдалося. Якщо так, тоді це – унікальний трафунок. Про хабар, ясна річ, жартую.

           – Легалізувати диплом можливо і без перездачі. Тобто документи приймаються, розглядаються і тоді виноситься відповідне рішення.

           Оксана: – Ми здійснили три спроби. Перший раз нам сказали: «Україна з Іспанією не має нічого спільного». І повернули документи назад. Ішов 2002 чи 2003 рік. Згодом зробили чергову спробу. «Причіпилися» до печаток. Словом, ні-ні-ні.

           Олександр: – Якісь злощасні дві печатки. Ми ще раз їздили в міністерство освіти, щоб поставити їх. Привезли, а нас огорошують: таких людей нам не треба.

           Оксана: – А третій раз десь два роки тому подали. І вже через три місяці прийшла позитивна відповідь. Ми аж роти відкрили. Так що нам пощастило. Проте поки що ми їх ніде не використали. Ну як? Більше використовуємо нашу педагогічну практику для роботи в українській школі.

 

           …ШКІЛЬНІ ЗАХОДИ

           – Навчання – навчанням, але варто і про дозвілля подумати. Які заходи практикуєте для дітей?

           Оксана: – У чому нині вбачаю проблему? На початку панували ейфорія й ентузіазм. Перший концерт до свята Шевченка тривав чотири з половиною години. Всі рвалися на сцену. Сварилися і билися, бо один наперед другого хотіли читати Шевченка. Тепер ситуація інша. Коли робота монотонно протікає з суботи в суботу, коли треба допізна зошити перевіряти, хочеш чи не хочеш, журнали заповнювати, то ейфорія спадає. Тому треба шукати шляхи як той ентузіазм «підкормлювати». І не тільки у вчителів, не тільки у батьків, але і в учнів. Адже не секрет, що в них пропадає інтерес до навчання. І це є чи не основною проблемою в школі цього навчального року. Тобто мусимо шукати такі методи, щоб у дітей зріс інтерес до освіти. Навіть не стільки до освіти, як до здобування знань. Бо особливо в старшокласників відчутна тенденція до здобування атестата будь-яким способом. А не йде мова, аби чогось навчитися.

           – Іншими словами, «гризти» науку, затрачаючи мінімум зусиль.

           – Не звинувачую нікого в тому, що, маючи можливість отримати атестат, вони перестали вчитися. Думаю, що якби не існувало МУШ, не було тих атестатів, то в українській суботній школі навчалися б діти віком максимум до 13 років. Трохи старші не йшли б. А так за рахунок цього молодь в суботу йде до школи, бо розуміє важливість атестата. І то вже непогано. Замість ходити по барах, чи Бог зна де, вони є в школі. А попри те ми ще щось стараємося з ними провести.

           Питають інколи, чи не жалію, що зв’язалася з МУШ? Ні, тому що завдяки їй є більші можливості здобути документ про середню освіту. По-друге, ми «прив’язуємо» до школи юнаків і дівчат віком до 18 років. Принаймні ті, що хочуть, мають де себе подіти.

           Як би там не було, а моя Марія каже: «Я закінчу школу, але танцювальний гурток не залишу». Значить, заняття українськими танцями в гуртку, який діє при нашій школі, її тримають. І для здоров’я корисно, адже дівчинка розвивається.

           – Це дуже добре. Я також дотримуюся думки, що танці – вкрай необхідна річ. Мені б хотілося, щоб і ми на пенсії відвідували танцювальні гуртки та дискотеки, як це, до прикладу, роблять іспанці.

           – У нас є дівчинка, яка закінчила школу, але продовжує ходити на танцювальний. Хлопці інакші. Вони вважають, що повинні грати тільки у футбол.

           Словом, намагаючись щось робити в напрямку стимулювання бажання вчитися, вирішили нагороджувати наших школяриків цікавими екскурсіями та поїздками. Саме таким чином вийшли на можливість співпраці між школами. Розпочали експеримент з Барселони, домовившись провести обмін учнями. Вони приїжджали до нас, коли 18 лютого в Мадриді відбувався український фестиваль. Тоді ми приймали 30 осіб. А 24 березня веземо наших дітей туди. Поїде наш танцювальний колектив і вокальний ансамбль «Калинонька». А на місця, що залишаться, претендуватимуть кращі учні школи.

           – Які свята відзначаєте в шкільному товаристві?

           – Всі традиційні. Тобто перший дзвоник, свято Миколая, Різдвяний вертеп, дні Шевченка, День матері. Торік до вертепу залучили вчителів, деяких батьків, двох старших учнів. Шкода, що ми його тільки у церкві поставили, не відвідавши квартири наших земляків.

           – Ти якось розказувала про спільний вихід дітей і батьків на природу.

           – Пару років тому вирішили нетрадиційно провести День матері, вийшовши на берег річки сім’ями. Цікаво було. Між іншим, конкурс між батьками й учнями на те, хто більше знає пісень про маму, виграли з великою перевагою діти. Потім стрибали в мішках. Оксана Романівна «запорола» носом.

           Цього року мене приємно вразила ще одна річ. Перед днем Валентина прийшов старшокласник і заявив, що хоче організувати вечір відпочинку для вчителів. Це було щось нове в моїй педагогічній практиці як в Україні, так і в Іспанії. Словом, він попросив, щоб педагоги назвали пісні, які б вони хотіли почути на цьому вечорі. Правда, не всі з’явилися, бо багато вчителів доїжджає звіддаля. Але алкалинські прийшли, трошки потанцювали, трошки відпочили, трошки повеселилися. Звичайно, може, треба було дітям більше допомогти, тоді краще б вийшло.

 

           …ВЧИТЕЛЬСЬКИЙ КОЛЕКТИВ

           – Що можете цікавенького розказати про ваших педагогів?

           Оксана: – Найперше зауважу, що кожен вчитель – то наша гордість. Хто-будь по-своєму настільки неординарний, що вартує окремого інтерв’ю. Буквально кожен має ізюминку, про яку ніхто, може, й не уявляє. Зверху, ніби знають, бачили: ну, вчителі як вчителі. Але ж ні. То з кого почнем?

           – З Олександра Миколайовича Баца – передусім вчителя математики, а не твого коханого чоловіка.

           Оксана (сміється): – Хороший спеціаліст. Це – раз. По-друге, діти за ним тягнуться.

           – Чим він їх «бере»?

           Олександр: – «Шугає».

           Оксана: – Можливо, за рахунок того, що виважений, поміркований. Мені пригадується цікавий випадок ще з України, пов’язаний з Ірою Стецишин, який, певною мірою, характеризує його. Але нехай про це розповість сам Сашко.

           Олександр: – Коли я ще працював у школі в Березці біля Комарна, то там була гарна учениця. Її мама – вчителька історії в сусідній школі. Ну, і «настроювала» дитину на історію.

           Треба сказати, що Іра вчилася гарно з усіх предметів, тобто мала четвірки та п’ятірки. У той час була можливість вступати на фізичний факультет за рахунок районних олімпіад. Якщо учні займали на них призові місця, то йшли за співбесідою. Таким чином два роки перед тим потрапила в університет одна з моїх учениць, здобувши переше місце на районній олімпіаді. Я бачив, що те саме могло б бути з Ірою, якщо її трохи більше підготувати.

           Поговорив з мамою, яка сказала, що не бачить доньку в тому руслі. «Тільки історія, фізики твоєї мені не треба», – заявила вона. Перед початком навчального року завжди питаю старшокласників: «Діти, хто з вас планує куди поступати?» Якщо вони здаватимуть іспити чи то з фізики, чи з математики, то їм даються додаткові завдання, вимагається трошки більше. Відповідно, Іру я вже не чіпав. Які вимоги були до всіх, такі більш-менш і до неї. А взимку проводилися районні олімпіади. Можеш собі уявити, що вона поїхала і без додаткової підготовки зайняла третє місце. Як виявилося, це давало їй можливість проходити за співбесідою.

           Коли підійшов кінець навчального року, зустрічаюся з мамою Ірини, яка десь півроку зі мною не розмовляла, вважаючи, що не в тому напрямку проваджу її доньку. Так ось, вона підходить і каже, що Іра таки хоче йти на фізику, а не на історію. Врешті-решт, вона і вступила на фізичний.

           – Іринина мати мала б радіти такому трафунку та накрити «розкішну поляну» для вас. Жартую, ясна річ.

           Оксана: – Ми не ображалися. Хоча трохи дивно з того було.

           – Люди різні, й нічого тут не поробиш. Дехто схильний право вибору залишати дітям, дехто нав’язує свою волю. Але менше з тим, рухаємося далі. Пані директрисо, Олександр Миколайович – відповідальна особа?

            – Дуже. Пам’ятаю ще з Комарна. Четверта година ночі, а він встає, бо треба конспекти писати. Питаю: «Нащо вони тобі, коли математику на зубок знаєш?» А він: «Ти знаєш, директорка така строга». Майже те саме повторюється і тепер. Цікавлюся: «Сашко, чому в четвертій встаєш? Я ж не строга, нічого тобі не скажу». Відповідає: «То ж діти, мушу зошити перевірити».

           – Олександре Миколайовичу, ви, подаючи дітям математику, дозволяєте собі «ліричні відступи» в ході уроку?

           – Математика – наука дуже суха. Якщо підносити її офіційно, то діти, особливо ті, які не мають особливого дару до математики, будуть ставитися до неї неприхильно. На довгі відступи не розпорошуюся, бо час обмежений. Протягом 45 хвилин мені шкода кожної секунди. Але зробити якісь невеличкі коментарі, відступи, цікаві задачі подати так, щоб дитина на уроці трохи ожила, то це – обов’язково.

           Оксана: – У десятому класі діти самі готують «ліричні відступи», тільки встигай їх стримувати. Навіть мають цілі «заготовки». Питають: «А ви знаєте таке-то?» І пішло-поїхало. Доводиться зупиняти: «Доволі-доволі, приступаємо нарешті до математики». А в молодших класах дійсно треба щось придумувати.

           – Оксано Романівно, а ось на що здатний Олександр Миколайович поза основним вчительським навантаженням.

           – Гарно співає.

           – Нічого собі! Чому ж тоді в концертних програмах, які відбувалися в Алкалі, він ніде не звучав?

           – Це не зовсім так. На святі Шевченка дуже гарно виконав пісню. Але в нас випало два роки жалоби, то він і не співав.

           – Так є, що про людину по крупинках довідуєшся упродовж усього життя, одначе навіть до останніх її днів всього не знаєш.

           – А ще він дуже гарно читає вірші.

           Олександр: – Та ну?

           Оксана: – І у вертепі чудово зіграв одного з трьох царів.

           – Хто наступний?

           – Вчитель історії Іван Вовк. Поет, патріот. Людина, яка щиро закохана в Україну. Він дійсно по-справжньому вболіває за неї. Може, то є глибоко особисті речі, про які не маю права розказувати, але… У когось з наших вчителів був день народження, принесли канапки і його пригощали. А він почав тихенько відмовлятися. Хтось питає: «Ти себе погано почуваєш?» «Та ні, – відповідає. – Я сьогодні пощу з нагоди загибелі наших юнаків у бою під Крутами». Хіба тут щось ще додаш?..

           А який прекрасний вечір зробив цього року Іван за мотивами написаної ним же поеми «Крутянська балада». Її наші діти чудово інсценізували. Ну, молодці. Це – ще один гарний цьогорічний захід. Тобто Іванові це йде з глибини душі. І якщо є такий патріот, і ще й передає той патріотизм дітям, то це – знахідка для школи. Тому що одна справа, коли можна вивчити історію і сухо її подавати, а друга, коли людина робить це з душею. І коли вона розказує про якийсь історичний момент, а їй стоять сльози в очах від співпереживання, то дітей це зворушує. Словом, є такі моменти, про які в книжці не написано. Це повністю залежить від особи. Отож дякуємо Господу, що маємо такого вчителя і дай йому, Боже, здоров’я.

           Олександр: – Іван Федорович проявив себе не тільки як автор поеми, а також як режисер-постановник. А Тарас Шевченко, якого Іван зіграв минулого року? Такого Шевченка ще не було. Чи один з трьох царів у вертепі? Тоді він своїм громовим голосом змусив всю церкву виструнчитися.

           – Доплюсуймо, що Іван Вовк є ще й представником Всеукраїнського об’єднання «Свобода» на теренах Іспанії. А в юнацькі роки займався спортом, про що засвідчує його міцна статура. Та підемо далі.

           Оксана: – Далі наші «мовники», тобто вчителі української мови та літератури. Оксана Пришляк – шкільний зауч. Також патріотка – не вдавана, а щира. До того ж вболіває за школу. Бідолашна – руки покручені, ґулі повилазили від миття, від різних «амоняків», але вперто заявляє: «Я, хоч і рачки, але в школу прилізу. Бо це те єдине, чим живу, чим кормлю свою душу». І Оксана не тільки прилізає, вона бігає по школі, переживаючи за дітей. Їм же старається передати той український дух, який має в собі. Крім цього вона наділена даром декламувати вірші.

           Що би я ще сказала про колектив, так це те, що люди в нас щирі. Якщо пожартували, то пожартували. Якщо розплакалися, то по-щирому. І публіки не кличемо, а самі для себе.

           – Про що голова «Української громади Іспанії за права, честь та гідність українців» Юрко Чопик торочить: «Всі позамикалися у своїх школах і нікуди носа не висовують».

           – Ми не те, що закрилися. Можуть приходити всі, хто хоче. Маю на увазі, що не кличемо журналістів, щоб потім про це написали в газетах. Не робимо то для галочки, щоб прозвітувати про черговий захід. Розумієш? Якщо проводимо, то відчуваємо потребу.

           – А чи батьки приходять на ваші заходи?

           – Якщо відверто, то мало. Коли дитина виступає, то й батьки є.

           – Бо хочуть побачити чи почути своє чадо.

           – Так. Батьки щораз більш пасивні. Хто ще «горить», то це – вчителі та діти, котрих залучаємо. Але це, напевно, тому, що стає стабільнішою робота школи. Нема якихось зривів, тому всі спокійні. Проте я знаю, що в момент, коли треба було б мобілізуватися, чимало б прийшло на допомогу. Просто не виникає такої нагальної потреби.

           – Про кого тепер піде мова?

           – Є в нас молоденька вчителька української мови й літератури Мазурак Оля. Я називаю її своєю дитиною. Закінчила навчання і приїхала сюди. Отож свою педагогічну практику проходить у нашій школі. Дуже старанна і душевна. Найцікавіше, що оту душевність передає дітям. Класи, де вона викладає, відрізняються якоюсь особливою добротою.

           – Видно, що ти буваєш на уроках, адже як директор мусиш перевіряти своїх вчителів.

           – Я того не роблю. Бачу все за результатами атестації, коли перевіряю журнали. Часом забіжу на урок на п’ять хвилин і того достатньо. А щоб ходити і аналізувати – не беруся, тому що не відчуваю себе настільки фахівцем.

           – Але в Україні це є одним з обов’язкових елементів, щоби директор відвідував уроки.

           – Ну, який з мене директор? Повинна бути спеціалістом вищої категорії, досконало знати методику не лише математики, але й інших предметів. Тоді можу прийти на урок, проаналізувати та дати поради і так далі. Але мені дуже цікаво все не тільки з точки зору директора, але й людини.

           Так ось, якраз в Олиних класах видно результат. Коли МУШ приходить і крім тестів дає завдання написати творчу роботу, наприклад, на тему «Якби ти був чарівником?», то твори, які пишуть її діти, завжди найцікавіші. А ще Оля дуже виконавча й акуратна з «паперами». Тисячу раз запропонує свою допомогу, перш ніж іти додому.

           – Оксано, а звітність і писанина далі вас «дістають»?

           – Так, але воно і потрібно.

           – А може все-таки треба позбуватися тієї канцелярщини?

           – То на перший погляд канцелярщина. Але якщо візьмеш звітність за минулий рік, то маєш з чим порівняти. Бачиш чи росте рівень, чи падає. Може, якомусь вчителеві варто звернути на щось більшу увагу. Техніку читання перевіряєш, записав у журналі. Через три місяці знову записуєш. Маєш з чим порівнювати. То все – праця.

           Олександр: – То є своєрідний стимул до подальшого удосконалення. І таке мусить бути. Як не виставиш оцінку…

           Оксана: – Якщо будеш тільки подавати матеріал, а ніколи не спитаєш з учнів, то вони перестануть вчитися. Це є також одним із елементів вчительської роботи, без якого не обійтися.

           – Кого ще не згадували з «мовників»?

           – Ще один вчитель української мови та літератури – Марія Дмитрівна Мирга. Ти її, напевно, знаєш.

           – Як особу, що пише вірші, та в недалекому минулому учасницю вокального гурту «Українські передзвони» знаю. Як вчителя – ні.

           – Вона недавно перенесла операцію на коліні. Їй важко ходити, але вона штурмує той третій поверх, як боєць. До того ж Марія Дмитрівна щоразу добирається з Мадрида, де й мешкає. Переживає буквально за кожну дитину і як щось не так, то дзвонить до батьків. А ще вона така, що не пропустить жодного шкільного заходу, які проводяться в неділю.

           Далі ідуть чотири «початківці».

           – Тобто вчителі початкових класів?

           – Так. Дуже цікаві так само. Одна молоденька, що починала свою педагогічну діяльність у нас в школі. Приїхала відразу після вузу сюди. І вже п’ятий рік з нами. Марія Фіголь – дуже гарна вчителька, молодець.

           Ще є Іванішина Жанна, яка доїжджає з Мостолеса. Після роботи – відразу в Алкалу. Перезулася, перевдяглася і на уроки. Її дуже люблять діти, а також вона вміло підтримує контакт з батьками. Клас, батьки і вона – це одна сім’я.

           Ольга Павлівна Деркач – вчителька зі стажем, що моментально відчувається. Я мала можливість побути на її уроці. Коли зайшла, то відразу звернула увагу на добре поставлений голос. Відповідно, всі очі слідкують за нею. Відчутна методика бодай навіть у тому, як вона стоїть перед класом. Спрацьовує педагогічний досвід.

           Навчає першачків і Наталя Борщак – дуже відповідальна особа. Її люблять батьки,  тому коли вона випускала четвертий клас, то така реклама пішла, що у першому класі набралося, як ніколи, багато дітлахів – аж десятеро. Правда, вона, бідна, з того класу не виходить. Іде додому виснажена, вимучена, тому що працює весь час. Нема в неї ні перерв, ні відпочинку. То вона з дітьми якісь сонечка вирізає, то стимулює якимись хмаринками. Цукорочки для них приносить. Навіть не має часу прочитати оголошення, які адміністрація часом вивішує. Щось спитає і в свою працю заглиблюється. Дуже відповідальна. Доїжджає з Пінто, звідки привозить її чоловік. Треба і йому віддати належне. Якось вона висловилася: «Мій чоловік підрахував, скільки бензину «спалив» за ті роки, що я працюю в школі. То ми б два рази в Україну з’їздили…»

           Наталя має дві освіти. Вона, крім того, що вчитель початкових класів, то ще й  психолог. А також дуже захоплюється образотворчим мистецтвом. Один рік вела гурток малювання, вчила дітей розмальовувати писанки. Маючи зараз перший клас, просто не в силі фізично вести той гурток.

           – А Люда Герич що викладає? Бо я вважав, що вона початкові класи веде.

           – Християнську етику й українську мову в п’ятому класі. А за фахом вона вчитель зарубіжної літератури Має дуже хороші організаторські здібності. Дуже запальна й енергійна жінка. Якщо я можу зробити, наприклад, три справи за хвилину, то в неї «оберти» за той самий час сягають дванадцяти справ. Без перебільшення можна сказати, що то людина, яка має дуже високий коефіцієнт корисної дії.

           – А ще вона співає, грає на гітарі.

           – Ще й хор у нашій церкві деколи провадить. Крім того ж і цікава, і компанійська. Без Люди в компанії скучно. Тобто вона є своєрідним заводилою, душею компанії.

           – Цікава ще одна деталь. Вона – уродженка села Стрілки Старосамбірського

району Львівської області, а одружена з Геричем із села Дуліби, що поряд з моїм рідним Ходоровом на Жидачівщині.

           – Але вона на Старосамбірщині так і живе, а чоловік пішов у зяті. Додам, що Люда має дуже гарний підхід до дітей. А ще така історія, яку люблю розповідати. Ще коли був тут її чоловік на заробітках, а ми школу тільки починали. Збирається Люда на репетицію в неділю. А чоловік каже: «Та тобі завтра зранку на роботу. Полеж, відіспися». Вона ж на те: «Ні-ні, мушу йти, бо маємо щось проводити в школі». Він: «Йой, ти, певно, така одна дурна на цілу Алкалу». Люда: «Ні, там ще Баци є». Ось такий епізод, в якому велика доля правди.

           Олександр: – Про те, що Люда закінчила курси з етики, Оксана вже казала. Але вона була ще й директором школи в рідних Стрілках деякий період.

           Оксана: – Потім в нас є ще Женя, вірніше Євгенія Михайлівна Цісінська. За фахом – не педагог, але закінчила курси катехизму. Тепер у нас викладає релігію та християнську етику. Що тобі сказати? Дуже спокійна, врівноважена. Якщо, наприклад, у нас виникає напружений момент в якомусь класі, коли неабиякі пристрасті розгоряються, то ми просимо вгамувати їх Женю. Коли приходить, то ми всі до неї: «Ну, що там?» «Все нормально, – каже. – Мені подобається». Тобто зі старшими класами непросто. Ми їм намагаємося подати одне, а в іспанській школі вони отримують іншу інформацію. Ще й компанія дає своє.

           Дивися: колись в Україні була тенденція, що ми собі не дозволяли багато речей сказати вчителю чи батькам. Тенденція тут, в Іспанії, – страшна розхлябаність. Учні вчителеві, як хочуть, можуть нахамити. Це накладає свій відбиток і на нашу школу. Таке питання я піднімала і перед сестрою Луїзою Цюпою. Кажу: порадьте нам, як бути в ситуації, коли старшокласники задають «колючі» питання. Вони не будуть завуальовано говорити. Якщо їм щось не сподобалося, то не приховуватимуть. Натомість ми могли собі лише в душі подумати: «А, може, промовчу? А, може, це образить?» Я кажу вчителям: «Сприймайте то за позитив. Добре, що вони говорять, аніж мали б затаїти». Тепер ми реально бачимо, що є насправді, тому маємо шукати способи, щоб якось то розв’язати.

           І ось у таких випадках у нас є стримуючий елемент – Євгенія Михайлівна. Вона йде, вона зрозуміє, вона порадить. Вона зробить так, що навіть старшокласник, котрий «кипів», відразу ж притихає.

           Цьогого року ми дитячий вертеп по хатах водили, колядували. Ми з Сашком і Женя. То діти так «розійшлися», що хотіли їхати в Мадрид.

           Хто там ще?

           Олександр: – Біолог. Погорецька Ольга Петрівна.

           Оксана: – Недавно влилася у наш колектив. Два роки тому. Так, як з біології є екзамен у дев’ятому класі, то мусимо дітей підготувати. Молоденька вчителька, яка прийшла фактично без педагогічної практики, але дуже старається, відповідальна у своїй роботі.

           – Зощуки.

           – Це подружжя в нашій школі майже від самого початку. І зробило у неї величезний вклад. Микола, який вчить географію, у недалекому минулому працював на керівних посадах в українській освітній ланці. Але зараз він веде у нас ще й бухгалтерську справу. Скажу, що за це ніхто дуже не хоче братися, а йому вдалося навести порядок. Бо спочатку в нас виникали проблеми на тому ґрунті, навіть до конфліктів доходило. Адже якщо в школі збираються кошти, то повинен бути чіткий контроль. А це – справа копітка, треба всі папірчики позбирати і так дальше.

           – В принципі, я запримітив деяку скрупульозність у Миколи Михайловича, напросившись якось до нього на урок. Чому вибрав географію? Тому, що найдужче любив її в школі. Тоді, здається, учні дев’ятого класу розглядали адміністративний устрій України. Отож він їх «ганяв» вздовж і впоперек по карті, випитуючи про обласні центри. І якщо, скажімо, з Київщиною, Львівщиною чи Харківщиною не виникало особливих проблем, то центр, скажімо, Волині чи Закарпаття назвати було складніше, адже він не співпадав з назвою області.

           – Ще такий момент. Коли він тільки приїхав в Іспанію, то дуже боляче пережив розлуку з маленькою донечкою Настею та жінкою Любою. Почав писати дитячі вірші, адресовані дочці. Через два роки Микола привіз їх обох до Іспанії. І ті вірші одного разу Люба поклала на музику, створивши цікаву музичну казочку, яку гарно поставили наші діти. Це дійсно річ, яку варто побачити і почути. Моя мама в Комарному часто з великим задоволенням дивиться диск, який відзняв Сашко. «Неслухняне ведмежатко» – так називалася та постановка.

           А ще Люба «розспівала» шкільних дітей. Принаймні ті учні, які хоч трошки мають слух, можуть займатися вокалом. Думаю, що це також немаловажно. На останньому випускному директор Міжнародної української школи Людмила Іванова наголосила: «Я побачила п’ять шкіл в мадридському регіоні, але в Алкалі, мабуть, найбільш співуча й танцююча школа». Що правда, то правда: концертну програму можемо дати на три години.

           Цієї суботи (10 березня – примітка Л. К.) відбувся конкурс на кращу декламацію віршів Шевченка. Ми провели відбір тих, які прозвучать наступної неділі на святі Кобзаря. І поміж них вставимо пісні. Звертаюся до Люби: «Потрібно п’ять-шість пісень, щоб не затягнулося». Вона з подивом: «Всього-навсього шість? Ти що? В нас їх 15». Я далі своєї: «То добре, що 15, але відбери шість кращих». Люба: «Неможливо, бо всі кращі». Тобто, як бачиш, праці закладено чимало.

           – В концертах, які мені пощастило провести у вас, вона брала найактивнішу участь. Це ж і тріо вона створила.

           – Так. Вона, Герич Люда і ще приходить мама нашої учениці Роксоляни Романюк – Оксана. Так що вони з цим тріо часто виступають. Агітую заспівати Любу сольно, але поки не піддається.

           – Її учениці, наскільки знаю, вже були лауреатами деяких конкурсів.

           – Та ж Роксоляна Романюк, яку Люба Зощук буквально виплекала. Вона двічі ставала лауреатом конкурсу «Діти з далеких країв». Ця дитина, по-моєму, вчиться грати на фортепіано. Мабуть, думає пов’язати своє майбутнє з музикою. А ще лауреатом була Зоряна Лотоцька. Теж дівчинка має гарний голос, але додатково займається з Тетяною Малигою, яку я для себе відкрила на останньому фестивалі, що пройшов 18 лютого.

           – До того ж Люба керує вашим вокальним ансамблем «Калинонька».

           – Так, дівчатками. Бо хлопці у нас вперто ганяють у футбол. Цього року кардинально помінявся склад ансамблю. І Люба трохи ображена, вважаючи, що в цьому провина… танців. Тобто діти пішли в танцювальний гурток і залишили «Калиноньку». Але кожен вправі вибирати те, що йому більше подобається.

           – Хто ж то такий капосний «перейшов дорогу» Любі? Чи не Ситников? Як його величати?

           – Олександр Сергійович.

           – Ого, так як і Пушкіна!

           – Дуже задоволені батьки, що Саша прийшов у школу. Дуже задоволена і я, в першу чергу як мама. Тому що завжди мріяла, щоб при школі був танцювальний колектив. Тільки Бог бачить, скільки часу хореографів шукала. Бігала і за Нелею Гальчинською, і за Володимиром Гоцуляком, і Братків Наталею. Навіть Люда Герич пробувала. Ніяк мені не щастило. Аж поки випадково не зговорилася з Мар’яною Антошків і не дізналася, що в їхній суботній школі біля станції метро «Дієго де Лєон» є танці. Попросила в неї телефон Сашка Ситникова. Він приїхав і на відміну від інших не висунув жодних вимог. Тобто я відразу побачила, що людина просто хоче зробити справу. А це мені дуже заімпонувало. Ми й домовилися дуже просто: не втручатися в роботу одне одного. Єдине, що просила: так, як ми відповідаємо за дітей, знімаємо зал, костюми ітимуть за шкільний рахунок, то щоб у колектив попадали передусім наші школярі. Цієї домовленості ми намагаємося дотримуватися. Більше того, як можемо допомагаємо взаємно один одному.

           Саша свою роботу розвинув дуже добре. Діти вже третій рік танцюють і за цей час досягли певного рівня.

           – Додам, що він має за плечима Львівське культурно-освітнє училище, а також чимало літ в народному ансамблі танцю «Мрія». Там трудилися відомі хореографи, які його навчали. Тобто з першого погляду відчувається школа.

           Оксана: – Він назвав колектив «Кричевчанка». З цього приводу дуже часто закидають: що це, мовляв, за назва? Мені вона також, чесно, не дуже подобалася. Якось ми заговорили про Сашкових вчителів, то він найперше назвав Кричевецького. Саме в його честь і названо ансамбль. Ну, що ж, хай так буде.

           От і нині. Марія як пішла на репетицію на одинадцяту ранку, то повернулася аж біля третьої. Каже наш «малий»: «Як вона стільки танцює? Я б за п’ять хвилин «здох». І дійсно, дивлюся на танці не лише як на мистецтво, естетику, але й з точки зору здоров’я. У моєї Марічки була проблема: вона висока і постійно сутулилася. Нам радили на класичні танці її запхати, щоб випрямити спину. Та це нічого не дало. А Саша займається третій рік, і в дитини вирівнялася осанка. Тому я задоволена. Це саме відзначають інші матері, які кажуть: «Слава Богу, дівчатка зовсім інакші. Вони випрямилися, поставу відчули».

           Олександр: – Більше того, стали фанатами танців.

           – Значить, Ситников зумів прищепити їм любов й інтерес до танцю. А це дорого коштує.

           Олександр: – «Мала» говорить: «Якщо буду мати дочку, то вона з трьох років піде на танці».

           – А мені, Оксано, подобається твоя позиція щодо невтручання в чужі справи.

           – У тих справах, в яких не тямлю, віддаю перевагу особам обізнаним. От була у нас в 2008 році серйозна суперечка за школу. Це той момент, коли ми хотіли роз’єднувати класи. Тоді, відстоюючи свою позицію, навіть сама собі дивувалася, що на таку відвагу здатна. Мене, правда, підтримували люди. Але я знала, про що говорю. А зі мною сперечалися ті, хто навіть не має педагогічної освіти. Тобто я розуміла, що маю право голосу. А, наприклад, прийти на урок до Ольги Павлівни і дати якусь пораду, чи Саші Ситникову сказати, щоб він так чи інакше проводив репетицію, – це нерозумно.

           – Танцювальний гурток – це добра справа. А ще чим можете похвалитися?

           – Дошкільною групою, яку веде вихователь Переможнянського дитячого садка Любов Забавська. Це та, що вибавила моїх дітей.

           – Переможне, звісно, біля Комарна? От-от, скажу вам, що зібрали ви тут свою комарнівську «мафію». Сподіваюся, що розумієте жарти. Одначе, розтовкмачте детальніше, що таке дошкільна група.

           – Це дітки, які проходять підготовку до школи. Вона вчить їх читати, писати, рахувати.

           Олександр: – Говорити теж вчить.

           Оксана: – Вона ще й логопед за фахом. Вважає, що тільки в співі ставиться язичок для правильної вимови, тому першими заняттями в дошкільнят є музика. У дошкільній групі Люба вчить діток говорити. Нещодавно «організувала» через своїх знайомих логопедичні букварики для дошкільнят. Щаслива, бо з ними значно легше навчити дітей правильно вимовляти букви. Чому? Тому що вони народжені тут і коли йдуть в іспанські школи, то язичок їм ставлять чуть-чуть інакше. Пізніше, навчаючись писати по-нашому, допускають багато помилок, бо налаштовані на іспанський лад. Тобто дуже добре, що Люба є ще й логопедом. Вона і батькам звертає увагу, хто з малюків і з якою буквою має проблему. Може порадити, які вправи зробити, щоби поправити вимову. Наш Роман завдяки їй почав букву «р» вимовляти.

 

           …МАГАЗИН «КОЗАК» ТА ЙОГО ПЕРСОНАЛ

           – Знаю, що ви давненько знайшли «спільну мову» з Віктором Наумовим.

           Оксана: – Як ти кажеш, ця «спільна мова» є щороку на свято Миколая. Виливається вона в офірування цукерків, печива, інших солодощів для подарунків. Дай їм, Боже, здоров’я. Немаловажно, що триває наша співпраця з «Козаком» без жодних запитань і умов з їхнього боку. Якою б не була ситуація, ми приходимо і просимо: «Вітя, поможи, бо криза». А він так врівноважено: «Криза кризою, а діти свято повинні мати». І це не дивлячись на те, що у нас з року в рік кількість учнів росте. От молодець! Я йому дуже вдячна. Між іншим, Вітя ніяк не хоче, щоб ми афішували його допомогу.

           – Він і мені допомагав неодноразово. Це при тому, що й футбольну команду «Карпати» підтримує.

           – Оля, яка працює в нього в магазині, теж відгукується, коли щось потрібно. Вона, як «portavoz» (офіційний представник – примітка Л. К.) в Алкалі, тому що в «Козак» багато людей приходить. Коли вивішуємо якесь оголошення, то просимо її, щоб звернула увагу покупців. Вона відразу повідомляє: «Читайте оголошення».

           Олександр: – Люди, як правило, не дивляться на такі речі, тому її допомога багато значить.

 

           …СТОСУНКИ З ГОСПОДАРЯМИ-ІСПАНЦЯМИ

           – Чи виникають проблеми з фактичними власниками школи? Чи платите їм бодай щось за оренду?

           Оксана: – Абсолютно нічого.

           Олександр: – Хіба можна нарікати на таких людей?

           – Може, за світло чи опалення? Бодай символічно.

           Оксана: – Нічогісінько. Але проблеми якого роду виникають? Думаю, що вони є в усіх українських школах, які «знімають» іспанські приміщення. Це ж – діти, а не неживі предмети. Щось десь та й пошкодять. Усі їхні наочні прилади є на видноті, зокрема, іграшки. Прошу вчителів, аби пильнували, але то неможливо, щоб дитина не порухала. Тому періодично мені дзвонить директор і «вичитує» за якусь чергову шкоду. Я то все гарно вислуховую, а потім приходжу на лінійку і, відповідно, теж даю «наганяй».

           Приміщення школи мушу просити щороку. Нема такого, щоб попросила раз і його дали назавжди. Як ми щось не то наробимо, то нам його просто не дадуть. Отож коли приходжу у відділ освіти, то вибачаюся, обіцяю, що постараємося не нашкодити. Навіть якщо діти якогось класу зробили збитки, то заставляю їх написати листа і попросити вибачення. Вони, бідні, сидять і пишуть, малюють серця. Бо мусимо якось «загладити» ситуацію. Якщо ножиці пропали, то відкуповуємо. І то не одну пару, а три.

           Приходжу не раз до директора, а він заявляє: «Не дам на другий рік школу». Починаю вмовляти: «Фройлан, якщо я скажу, що такого більше не буде, то збрешу. Але постараюся, щоб було якомога менше». Він дещо м’якше: «Розумієш? Мене вже мої вчителі «догризають». Кажу: «Розумію, але що маю вдіяти?»

           Якось він особливо злився і сварився. Врешті повідомляє: «Тебе викликають вчителі на педраду». Думаю: «Боже, ж ти мій. Що маю їм сказати, як пояснити?..» Пішла і наробила 40 фотографій: як наші учні на уроках сидять, як на подвір’ї бавляться, як бігають чи займаються в танцювальному гуртку. З ними прийшла на педраду. Як іспанці на мене налетіли: і що не на своє місце якусь річ поклали, і щось на парті написали. Я то все послухала та й кажу: «Ви праві, не заперечую. Ми прийшли у ваш дім. Ви відкрили нам двері й впустили. Не знаю чи ми, українці, були б такі гостинні в своїй країні. Я це визнаю і вдячна вам за таке. Прошу пробачити, якщо ми щось не так зробили. Про все, що трапляється, повідомляйте нас у письмовій формі. Намагатимемося все полагодити, якщо поламалося. Чи відкупити те, що пропало. Але зрозумійте і нас. Ми є далеко в світі, стараємося зберегти свою культуру. Не так то все легко». І роздала їм ті фотографії. Вони як глянули, то відразу заплескали, випустивши мене з педради. Потім півроку ніхто не дзвонив.

 

           …ОБ’ЄДНАННЯ  УКРАЇНЦІВ

           – Оксано, а яким чином співпрацює школа з асоціацією українців Алкали, яку очолює твій Сашко?

           – Як такого, розмежування між нами не існує. Тобто, коли створювали школу, розуміли, що юридично самі по собі існувати не зможемо. Чи попросити, наприклад, зал для якогось заходу, чи будь-що інше, коли прийдеш і скажеш: «Я – дядя Ваня», то ніхто з тобою розмовляти не буде. Тобто треба бути юридичною особою, наділеною певними повноваженнями.

           – Коротше кажучи, «мати дах».

           – Так. І його може надати асоціація. З такою метою ми, батьки та вчителі, вирішили її створити. Власне, вона, ніби квочка, прикрила школу. Як її директор скажу, що в нас нема ніяких проблем з асоціацією.

           – Дивно було б, якби вони виникали, коли головує у ній твій чоловік.

           – Оскільки у мене нема розбіжностей із Сашком як чоловіком, то відсутні вони і як з керівником асоціації. У нас були проблеми років чотири тому. Тоді погляди на роль і функції асоціації почали відрізнятися від тих, які виникали на етапі створення. Почалося «перетягування ковдри» в різні боки. Основну ж мету: бути «прикриттям» для школи, відводили на другий план. Якщо створюється асоціація з іншою метою – питань нема. Але в цієї першочерговою була саме така функція.

           У тій ситуації ми побачили, що уникнемо розмежування між школою і громадою, якщо її очолить Сашко. Лише за такої умови настане взаєморозуміння, бо ми дивимося в одному напрямку. Він, правда, ніяк не хотів і впирався.

           – Оксано, ти маєш «золотого» чоловіка, адже він таку пожертву приніс заради тебе. Проте стоп. Ми розпочали розмову про асоціацію, а я забув запитати, яка її офіційна назва.

           Олександр: – Громадська організація «Українці Алкали».

           – А відколи розпочали свою діяльність?

           – Документи на реєстрацію подали в жовтні 2006 року і вже під його завершення нам дали «добро». Спочатку громада складалася з шести чоловік. Першими членами стали Олена та Олександр Пархоменки, ми з Оксаною, Юрій Легкий та іспанець Хірардо Убаго.

           – А він звідки взявся?

           – Це людина, яка допомагала порадами у створенні громади. До речі, цей іспанець не бачить. Працюючи на фірмі, Оксана приходила до нього щодня на годину, щоб прибрати хату. Йому, як сліпому, належалося соціальне обслуговування. Дивно те, наскільки він відчував Оксанин настрій. Коли вона приходила не в гуморі, то не було такого випадку, щоб він не запитав: «Що сталося?» А саме тоді й створювалася громада, і ми не знали з чого почати, куди звернутися. Хірардо у свій час був серед організаторів чотирьох різних іспанських асоціацій. Працював багато років інженером в Аргентині. До хвороби був активним громадським діячем. Тому його досвід дуже нам пригодився.

           Відразу після того як отримали офіційну реєстрацію прийшли до церкви і сказали: «У нас є громада, яка складається з таких осіб. Хто хоче, нехай вступає». Сьомим членом громади став Богдан Патер. Далі вчителі під’єдналися, батьки. Поступово, як та сніжка, почали наростати. Зараз нас є 180.

            – Ого, солідно.

           – 180, може, по паперах. А реально хто працює?  Практично громада зараз перетворилася в батьківський комітет. Які «головні болі» виникали з року в рік? При проведенні звітно-виборних зборів поставало питання кворуму. Згідно із першими приписами статуту повинна бути присутня половина членів. Вони, якщо на перші збори ще прийшли, то потім вже не дуже хочуть. Поміняли статут, довівши кворум до однієї третьої. Все одно не назбирувалося.

           Тоді ми зробили один хід щодо членських внесків. А саме: якщо маєш дітей в школі, то звільняєшся від їх сплати. Не маєш, а таких дуже мало, то можеш не сплачувати, але тоді позбавляєшся права голосу. Якщо член громади не має дітей в школі, але хоче брати участь в голосуванні, то зобов’язаний сплатити членські внески  у розмірі п’яти євро на три місяці. В результаті, коли надходить час зборів, незалежно від того чи прийшло 50 чоловік, чи 80, всі можуть брати участь в обговоренні, але голосують лише ті, хто має право голосу. Тобто голосують фактично батьки, які якраз і зацікавлені найбільше. Щоб не було такого, коли прийшло 20 чоловік, котрі ніякої участі в житті громади не беруть, а підіймають руку і заявляють, що хочуть так і так. Тобто громада фактично служить для інтересів дітей, інтересів школи. Відтоді, а саме від березня 2009 року, нема ні «цунамі», ні «землетрусів». Потихеньку розвиваємося, рухаючись вперед, як поїзд по рейках.

           – Чи берете участь у міських заходах?

           – Аякже. Взагалі-то в Алкалі була традиція проводити так звану «Семану інтеркультураль» або тиждень міжнаціонального культурного обміну. Поки міська влада мала гроші. А торік і цього року вже не проводили, бо все вперлося в кошти.

           Наша громада брала участь у тих заходах, які тривають три дні. Увечері в п’ятницю – загальний парад. Кожна делегація урочисто проходить через центр Алкали. Так ось останнього разу ми одягнули наших дітей, вчителів, батьків у чудові національні костюми, привезені з Мурсії. Відчувалося, що вийшла справді українська громада. Якщо в колоні румунів, яких в Алкалі проживає 25 тисяч, йшло всього шість осіб, то наших крокувало майже 90.

           – А скільки, між іншим, наших мешкає в місті, де народився Сервантес?

           – Прописано понад півтори тисячі. 

           – Гаразд. А що ще крім параду цікавенького відбувається?

           – На центральній площі Сервантеса виставляють палатки – п’ять на п’ять метрів. І в них кожна громада може продемонструвати щось своє традиційне: продукти харчування, сувеніри, картини. Якщо, наприклад, хтось наближається до нашого шатра, то бачить прекрасні українські пейзажі, вишивки та різьблені вироби, солодощі. Тут таки звучить українська музика. А коли ввечері підходять наші земляки-заробітчани, то за палаткою організовуємо українські танці. Також готуємо наші страви, щоби бажаючі змогли  скуштувати. І не тільки наші. Ці палатки стоять з п’ятниці по неділю включно. Крім цього субота або неділя відводиться для концертів, які збирають, як правило, багато глядачів. Для кожної громади визначено певний час, коли вона може виступити. Якщо перший рік у нас було всього 20 хвилин, то наступного нам дали вже пів години. А ось в листопаді 2009 року ми попросили годину для виступу і не вклалися.

           Ну, що ще? Коли говорять про українців Алкали, то кажуть: «Це та громада, яка має свою школу». Тобто їхні асоціації більше пов’язані з українською школою. Якщо організовується при мерії круглий стіл на тему «Материнська мова: як її зберегти», то кличуть в першу чергу тих, хто працює з дітьми: поляків, які теж мають школу, нас. А ще болгари відкрили торік.

           Треба сказати, що на наші заходи, особливо приурочені до свята Шевченка, Дня матері чи святого Миколая обов’язково запрошуємо представників міської влади. Як правило, приходять з департаменту, який працює з емігрантами. Кілька разів у нас були мер міста та його заступники. Не для власної хвальби буде сказано, але всі відзначають, що наші свята у порівнянні з іншими відбуваються на високому рівні.

           Припали до душі нашим людям і українські вечорниці, без яких вже багато з наших не уявляє свого відпочинку.

           Оксана: – Спочатку ти задав тон. А останнього разу вже наші племінники Марховські організували. Ще  ми брали участь у фестивалі громади Арагону.

           Олександр: – В січні проводили фестиваль вихідці з цієї провінції, які мешкають в Алкалі та поблизу. Вони мають тут свій будиночок, бар, розвивають танці. Побачивши виступ нашого танцювального колективу, запросили на свій фестиваль. То ми виступили у спільному іспано-українському концерті.

           Оксана: – Додам, що через місяць від них надійшла подяка, бо дуже гарні відгуки пішли. Справа в тому, що в них танцювали старші люди. І робили це поважно й повільно. А від нас на сцену, неначе вихор, вилетіли діти, що дуже оживило програму.

 

           …ШТРИХИ З БІОГРАФІЇ

           – Що це ми: все про школу, асоціацію. Адже мені дуже кортить довідатися і ваші біографічні дані. Почнімо з того, коли і де народилися.

           Оксана: – 16 травня 1970 року в місті Комарно Городоцького району Львівської області.

           Олександр: – 20 лютого 1968 року. Місто Добромиль Старосамбірського району тієї ж області.

           – Де вчилися? Який фах отримали?

           Оксана: – Спершу Комарнівська середня школа. Потім математичний факультет Львівського університету. За фахом – вчитель математики.

           Олександр: – Те ж саме. Той же факультет того ж університету. Тільки я вступив на два роки раніше. Але так, як був поганим студентом, то мене «вигнали» на два роки в армію.

           Оксана: – Ай-ай. Поганим таки. Не розказуй байки. Наш славнозвісний викладач Хлєбніков тішився, коли ти знову повернувся на студентську лаву.

           – Дозвольте поцікавитися, а чому вибрали саме математику, вирішили стати вчителями?

            Оксана: – Добре пам’ятаю як в першому класі, виконуючи невеличке творче завдання, запропоноване вчителькою, ще дитячим кострубатим почерком і, ясна річ, з помилками нашкрябала: «Я хчу бути вчительком». Потім це бажання то пригасало, то ставало яскравішим. Але реалії життя все ж переважили: треба було вибирати такий вуз і профіль, куди б можна було поступити. Не секрет, що дехто «викладав» порядну суму грошей, аби стати студентом. В моїх родичів такої можливості не було. Зваживши свої сили, обрала математику в Львівському універі. Звичайно, величезну роль відіграв авторитет нашого шкільного математика Йосипа Дмитровича Литвина, який привив мені любов до цієї науки.   

           Олександр: – А я любив цей предмет ще з самого дитинства. Мені якось легко вдавалося рахувати, додавати, множити. Відчував у цьому якесь особливе задоволення.

           – А чи не передалися вам батьківські гени?

            Оксана: – Навряд чи. Мій тато закінчив Львівський зооветиринарний інститут, причому два факультети – зоотехнічний і ветиринарний. Мав чудовий голос і схильність до проведення культурних заходів. Поставив у своєму рідному селі Баворів на Тернопільщині оперу «Запорожець за Дунаєм», в якій виконав головну партію. Але думку про те, щоб я була вчителькою, відкидав. Не говорю вже про мужчину. Тато жартома стверджував, що чоловік-вчитель не забезпечить сім’ю, тому йому краще бути трактористом. Останні десять років перед смертю він працював директором комбікормового заводу в селі Бучали біля Комарна. Помер 1977-го у віці 39 років. Мама (уродженка села Ступки на Тернопільщині) – кругла сирота з десяти років. Ще в 16 літ почала працювати помічником бухгалтера, а у 18 стала бухгалтером колгоспу в Баворові. Останні 18 років перед виходом на пенсію працювала економістом на хлібозаводі в Комарно.

           Олександр: – А мені, напевно, батькові гени частково передалися. Взагалі кажучи, він ріс у бідній родині, тому не міг нормально вчитися в школі. В холодну пору року мінявся з братом черевиками, бо мали одну пару на двох. Відповідно, через день відвідували уроки. Сім’я, крім того, була з переселенців. Те, що нажили їхні батьки в Польщі, фактично все пропало. І в Україні їх поселили в дуже бідній хаті. Але якось вони викарабкалися, стали на ноги. Батько, досягнувши повноліття, пішов працювати. Паралельно вчився у вечірній школі, закінчивши її зі срібною медаллю. Після армії, маючи потяг до знань, вступив у Львівський лісотехнічний інститут. Працював спочатку робочим, а після закінчення інституту начальником цеху на деревообробному комбінаті. Згодом очолював конструкторське бюро. Відзначався схильністю до раціоналізаторства. В свій час креслення одного зі своїх винаходів, а саме токарного станка, послав на конкурс у Київ. І там йому присудили третє місце. Міг мати і вище, але не отримав лише по тій причині, що не представив наочної моделі.

           – Схильність до точних наук, очевидно, перейшли і до тебе?

           – Мабуть. Додам, що мама також гарно вчилася в школі. Так що батьки служили мені прикладом.

           – Перед тобою стояло питання куди поступати після десятого класу?

           – Ще в школі визначився, що хочу стати вчителем математики. І з вузом був ясний вибір – Львівський університет. Вступив 1985 року. Рік провчився, пішов в армію. Вернувся і побачив у своїй групі гарну дівчину Оксану Яциняк. І все…

           Оксана: – Починається другий курс. Наш викладач Хлєбніков зачитує присутніх на лекії. І називає з-поміж інших прізвище Бац. Я до своєї подруги з хіхоньками-хахоньками: «Що то за новенький? Теж мені прізвище: бац-бац – і мимо».

           – Як виявилося, не мимо, а точнісінько в «яблучко». Коли побралися?

           Олександр: – Після третього курсу в 1990 році.

            – А після закінчення навчання куди потрапили молоді спеціалісти?

           – Роботу прийшлося шукати. Туди-сюди, туди-сюди, а її нема. До того ж питання житла виникло. Нас прийняла в Комарно Оксанина мама. Взяли нас і в Березецьку школу. Березець – село неподалік від Комарна. Оксана спочатку працювала там вихователем учнівської молоді, пізніше – заступником директора з виховної роботи, бібліотекарем. А мене, оскільки за фахом роботи не було, прийняли лаборантом. А щоб ще якусь копійку мав, запропонували вести… танцювальний гурток.

           – Нічого собі. А це з якого такого дива?

           – Бо десь Оксана проговорилася, що я в «Черемоші» займався півроку. Їй потрібен був залік з фізкультури, а його можна було отримати також, відвідуючи танцювальну групу університетського ансамблю пісні й танцю «Черемош». Отож мені довелося підставити їй плече.

           – То чому твоя дружина в поті чола розшукувала хореографів для гуртка, маючи тебе під рукою?

           – Жартуєш. Та ні, до танцю не надаюся, бо в мене дві «ліві ноги». А вони того не знали. Тоді ж у школі виникла ситуація, коли вчителька історії пішла в декрет, і не могли знайти нікого на її місце. Директорка й каже до мене: «Добре, будеш історію вчити». Але районо «зарубало», мотивуючи тим, що математика й історія не мають нічого спільного. Тоді знайшли якогось студента з Дрогобича. Він приїхав раз і більше не з’являвся. Минув місяць часу і не було іншого виходу як призначити мене. Директорка була істориком і вела історію України, а мені дали загальну. Так що рік вчив дітей історію, яка в той час кардинально мінялася. Оскільки не було нових підручників, то довелося це робити за старими. До 1917 року – ще пів біди, а ось з новітньою історією – ох, і попотів. Багато разів їздив до Львова, де по бібліотеках шукав матеріали. Тоді якраз ввели тести, і одинадцятий клас дружно вирішив здавати історію. Не знаю, скільки сил прийшлося затратити, щоб їх нормально підготувати. Але нічого, якось викрутилися.

           – Саша, ти робив це без задоволення, так би мовити, з-під палки?

           – Ні, мені історія подобалася. До речі, в школі після математики вона була улюбленим моїм предметом. Так що для мене то було цікаво. Якби трохи більше практики чи якісь курси пройти, то зміг би істориком і далі працювати.

           Але потім історичка вернулася в школу. Натомість в декрет пішла вчителька фізики. І мене попросили тимчасово її замінити. Хоч цей предмет і був ближчим до математики, але я його спочатку не дуже хотів. Справа в тому, що ще від шкільної парти страшно не любив фізику. Та відкривши поневолі підручник і заглибившись, сподобав її більше, аніж математику, в тому ракурсі, що її набагато цікавіше викладати. Математика – набагато сухіша. Все-таки у фізиці треба не лише розв’язувати задачі, а ще й логічно пояснювати чимало речей.

           Ось так ми двоє і працювали. Різні заходи проводили, намагаючись оживити шкільне життя. Здається, що розрухали і учнів, і вчителів. Проводили щороку КВК, запровадили конкурси між дітьми та вчителями.

           Потім помінявся директор школи, і в нас почалося «тертя». У нього виникло бажання хитро викинути мене зі школи, коли я під час літніх канікул подався на заробітки в Польщу. Приїжджаю і бачу, що я вже не вчитель фізики, а на моє місце прийняли іншу людину. Прийшлося відвойовувати свої права через районо й облоно. І відстояв його таким чином, що після фізики отримав ставку математика. Одначе після цього в школі вже надовго не залишився, бо через півроку подався до Іспанії.

           – Як же на вашому обрії замайоріла країна Дон Кіхота?

            – Як-як? Як і в багатьох. Мешкали ми в хаті Оксаниної мами. Але треба було вирішувати проблему власного житла. Оскільки як математики вміємо додавати, віднімати, ділити, то полічили, що треба поїхати на півтора року на заробітки, аби заробити на власне помешкання.

           – Рахувати ви, очевидно, так і не навчилися, бо ті півтора року перетворилися вже на…

           – Понад дванадцять.

           – Ось бачиш, на 12 з «гаком». І що вас тільки в тому університеті вчили?

           – Нам неправильні дані дали про заробітки. Словом, спочатку в Іспанію приїхав я, а через три місяці Оксана. Було це в 1999 році.

           – І як протікала трудова біографія вже тут?

           – Спочатку з поляками довелося працювати на ремонтах квартир, на будовах. Потім займався перевезенням меблів. Працював на фірмі, яка розвозила для хворих людей балони з киснем. Оксана, коли приїхала, попала на «інтерну» – справжню колонію на пляжі.

           – Як це розуміти? Невже, як тюрма?

           – Можна сказати, що тюрма. Бо працювала фактично 20 годин на добу без вихідних.

           – Де це було?

           Оксана: – В Марбельї. Там не було нікого з українців. Чотири місяці не спілкувалася взагалі: ні з нашими, ні з поляками, ні з румунами. Один раз почула як до вівчарки скомандували по-російськи: «Сидеть». Боже, мені як сльози хлинули, нерви напружилися. По-іспанськи сказати нічого не можу, бо ще не вміла добре говорити. Господиня на мене дивиться, а я повторюю: «Русо, русо». Вона за тим мужчиною з вівчаркою погнала, а потім пояснила, що то не «русо», а німець, котрий купив пса в росіян. Але мусить звертатися до нього по-російськи, бо він тільки так розуміє команди.

           Якось ми пішли до тітки господині, яка цікавилася релігійною музикою. Як вона включила нашу Службу Божу, як я почула «Вірую» у виконанні чоловічого хору, то сльози просто полилися з очей. За мною закрили двері, і ніхто мене не чіпав.

           То було в перші місяці після приїзду. Бо я, приїхавши з дому, буквально через три дні попала на ту «інтерну». А вже через два тижні поїхала з молодими господарями на море. Доглядала маленьких діток, з якими спала в одній кімнаті. Часто й очей вночі не зімкнеш, бо діти капризували. Молоді ж весь час ходили по дискотеках. Та найбільше пригнічували брак спілкування та одинокість.

           А потім «згоріла» на пляжі. Якось вони цілу ніч приймали гостей. До шостої ранку я їм тарелі подавала. Вони пішли спати, а дитина якраз встає, треба її погодувати. І все – я з дитиною на руках. Вони повставали десь о другій на обід. Подала їм їсти і натякаю, що мушу поспати, бо з ніг падаю. Тільки вклалася, а діти на мене повилазили, бо хочуть бавитися. Бачу, що не засну. І ніде подітися. Думаю, якщо приляжу десь на лавці, то поліція може забрати, адже «паперів» не маю. Взяла рушник, іду на пляж –  там ніхто не подивується, якщо задрімаю. Де ж я знала, що зі своєю біленькою шкірою довго не витримаю? Словом, пробудилася з опіками другого ступеня по всьому тілі. Ясно, що й сонячний удар дістала. Прийшла, а господиня не зреагувала, відправивши малюків купати. Тіло все вогнем пече, а дитина в ту ніч, як на зло, не спить, хоче на руки. Тож маленьке – навіть року не мало. Воно до мене торкається, а від цього пухирці на тілі тріскають…

           Думала, що на обличчі лишуся потворою, бо сліди від опіків не сходили. Але якось Бог дав, що через півроку мені то перейшло. Як згадаю… Боліло ще й те, що своїх дітей залишила вдома. То теж гнітючий фактор: чужих дітей в Іспанії бавити, а свої далеко. Від такого може «дах поїхати».

           – Скільки на той час сповнилося вашим?

           – Романові шість рочків, а Марічці чотири.

           – Добре те, що добре закінчується. А як було далі?

           Олександр: – Після того, як Оксана вернулася в Мадрид, перейшла на іншу «інтерну». Але я шукав роботу, де б ми могли бути разом. Стало зрозуміло: без «паперів» за півтора року не назбираєш грошей, тому що нема постійної роботи. Значить, була потреба виробити дозвіл на проживання та працю. Ми шукали варіанти і найкраща з усіх пропозицій, які тоді розглядали, була в Луго. Там нам пообіцяли постійну зарплату, сприяння у виробленні документів і привезенні дітей. Почали працю 4 грудня 1999 року і пробули чотири місяці.

           Звідти подалися в Гвадалахару на одну з «фінок». Я отримав документи, а в Оксани вийшла заминка з «паперами». Їй прийшла відмова. І в Гвадалахарі в поліції їй в паспорт поставили «ведмедика», тобто депортували. Рідкісний, зауважу, випадок чи не на всю Іспанію. Бо серед тих, кому приходили відмови, знаю тільки одну людину, котрій також вліпили депортацію. Тим не менше Оксана з тим паспортом поїхала в Україну, де їй таки виробили візу, і вона повернулася сюди вже легально. І лише після цього змогла подати на «тархету».

           Маючи «папери», у жовтні 2000 року привезли дітей, завдячуючи нашим новим господарям. Адже це неможливо було б зробити з тієї причини, що Оксана знаходилася тут нелегально. Господарі ж через зв’язки у міністерстві закордонних справ «пробили» це питання.

           На тій «фінці» ми ще відпрацювали рік, а потім друзі запропонували мені роботу в гарній будівельній компанії, яка займається будівництвом доріг, колій, тунелів. Тоді ж переїхали жити в Алкалу. Діти пішли тут в школу. Відтоді ми – алкалинці.

           – Завершуючи, нашу бесіду, дозвольте провести ще й, так би мовити, бліц-опитування. Коротке запитання і така ж відповідь. Ото ж перше. Суботня школа – це для душі?    

           Оксана: – Абсолютно.

           – В чому це виявляється?

           Олександр: – Школа для мене – це те, що справді люблю. Це місце, де можу реалізувати свої можливості. Те, що знаю, передати іншим. Зрештою, тут можу поспілкуватися зі своїми колегами.

           – Які уподобання поза школою та сім’єю?

           – У тім то й справа, що на все інше часу вільного не вистачає.

           Оксана: – Сашко захоплювався футболом, поки не зустрів мене. Як він, бідолашний, не намагався привити мені любов до цієї гри, та нічого з цього не вийшло.

           Олександр: – Любив читати книжки. Можу посидіти в інтернеті. Але, знову таки, дуже важко знайти вільну хвильку. Хіба що подзвонить Любомир Калинець і скаже, що має намір організувати вечорниці. На це час знаходимо. (Сміються обидвоє).

           – Ваша улюблена цифра, якщо є? У мене, скажімо, три.

           Олександр: – У мене, хоч і математик, нема улюбленої. Я їх усіх люблю. Хоча є спеціальна цифра – дев’ять.

           – Чому спеціальна?

           – Тому що 9 серпня 1990 року.

           – Ясно, це – дата вашого одруження.

           – Я згадав, що будучи малим, мені чомусь п’ятірка подобалася.

           Оксана: – Ось-ось. Зауважила, що він, коли розмовляє по телефону, часом рукою виводить її на листочку.

           – Значить в підсвідомості залишилася якась симпатія. Може, тому що була твоєю улюбленою оцінкою в школі? Університет ти закінчив з червоним дипломом, а школу з золотою медаллю, напевно?

           – Було таке.

           – Я й не сумнівався. А в тебе, Оксано, яка улюблена цифра?

           – Не знаю. Не надавала цьому уваги.

           – Ваш улюблений колір?

           Олександр: – Голубий.

           Оксана: – Також.

           – Що й треба було довести. Вважаю, що у вас не лише колір улюблений спільний, але й погляди на життя мало відрізняються. Отже смію стверджувати, що ви щасливі як у подружжі, так і в праці. І дай вам, Господи, прожити разом ще довго й щасливо.

            Щиро дякую за цікаву розмову, якої ви, немов дідько ладану, боялися. Щасти вам.

 

Любомир КАЛИНЕЦЬ.

Підготовлено до друку: 15 листопада 2012 року.