І все це в один недільний день, 15 грудня. І за присутності як значної кількості вірян, так і шанованих гостей. Цього разу до нас завітали Апостольський екзарх для для українських греко-католиків Італії й Іспанії владика Діонісій (Ляхович), заступник голови Патріаршої Катехитичної комісії, директор Катехитично-педагогічного інституту Українського католицького університету у Львові сестра Луїза (Цюпа), координатор катехитичних програм по праці з підлітками та молоддю цього ж вишу Назар Дуда, відповідальна за катехитичну роботу в Італії та Іспанії сестра Меланія (Сидорик). Хоча владику Діонісія та сестру Луїзу вже й гостями язик не повертається назвати. Вони, швидше всього, рідні нам особи. І такі бажані.
Надзвичайно піднесено й урочисто минуло недільне Богослуження. І цьому є логічне пояснення. По-перше, завжди по-особливому сприймається очолювання Служби єпископом, а в нашому випадку преосвященним владикою Діонісієм. На його змістовне, глибоке та щире слово чекають щоразу буквально всі парохіяни. Ось і цього разу ми мали нагоду вислухати глибоку, але водночас таку доступну для сприйняття проповідь. Мене особисто пройняли слова про «живу парафію». Саме ця тема зараз чи не у всіх на устах: від ієрархів і до простих вірян нашої Церкви. Актуальна вона і в нашій парохії.
Неозброєним оком помітні ті разючі зміни, які сталися в нашому не лише духовному, але й культурному та освітньому житті. Ви не зауважили, що ми значно більше часу проводимо в стінах храму? Як на мене, це дуже гарний знак. І постійні Богослужіння, і шлюби та хрестини, і чисельні сповіді, і робота суботньої школи, і вечори, і концерти, і репетиції – все це вже сприймається як звичні речі. Храм, по суті, стає нашою другою домівкою.
Безумовно, ще не все так гладенько, як хотілося б. Значить є потреба в подальшому поступі, в осмисленні нововведень, які б сприяли пожвавленню парохіяльного життя, наповненню його іншими гранями. Чому б, для прикладу, не сформувати якийсь спільний координуючий орган, котрий би став не вказівним, а дорадчим у праці нашого адміністратора отця Івана Липки? Як на мою точку зору, цієї координованості нам ще явно бракує. Часто-густо все відбувається сумбурно та незлагоджено. Це – не камінь в город отця Івана, це – спроба осмислити та налагодити спільні дії. Власне, до цих думок мене й спонукали слова владики Діонісія.
А зараз повернімось до приємних миттєвостей недільної Літургії. До них, безперечно, зарахуємо хрещення крихітного Павлика Коваля, мама котрого Ірина є учасницею парохіяльного молодіжного хору. Очевидно, з огляду на це, спів її колежанок, який супроводжував Службу, видався мені напрочуд натхненним і мелодійним. До речі, дружне сімейство Ковалів може служити прикладом Богопосвяченого життя у нашій парохії. Активна мама, не відстають від неї чоловік Григорій та донечка Анастасія. Без них уже, мабуть, жоден захід не обходиться.
Крім цього, недільна відправа стала значущою для десяти катехиток, які отримали єпископське благословення та напутнє слово від сестри Луїзи на копітку духовну працю. Відтепер вони доноситимуть Слово Боже повсюди де це необхідно: і в храмах, і в суботніх українських школах, і серед родин заробітчан, і серед своїх співмешканців у Мадриді, Алькалі де Енарес, Алькорконі та інших населених пунктах комунідаду.
Уже ввійшло в традицію, що наші парохіяни підтримують щорічний клич Української Греко-католицької церкви для збірки коштів у рамках спільної акції «Андріїв гріш». Воістину, такі справи лишній раз доводять нашу жертовність, розуміння подібних починань і молитовну єдність. Воздасться ж бо усім на небесах!
І останній штрих. Ось уже вдев’яте поспіль у ці грудневі дні панахидою поминаємо нашого першого капелана (адміністратора) отця Ігоря Михаляка. Це, властиво, той момент, коли радісні відчуття межують зі сумними. Не даремно ж у народі з цього приводу кажуть: з печаллю радість обнялася. Час не стоїть на місці, проте і не здається, що отець Ігор ось уже як дев’ять літ зовсім молодим полинув у Господні пенати. Та ми його не забуваємо.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.