У цьому можна легко переконатися, коли уважно оглянути фотовиставку нашого земляка Ореста Антошківа під назвою «Відпечатки війни», яка відкрилася 5 квітня в музеї «La Neomudejar» в Мадриді.
Передусім, кольорову гаму визначають світлини, підібрані фотографом для експозиції. А саме на чорно-білі тони вплинули, очевидно, побачені Орестом та відображені з допомогою «фоток», дуже непривабливі (і це ще м’яко сказано), гнітючі, до болю вражаючі, страхітливі картини в зоні бойових дій на Сході України. Власне, їх він спостерігав на власні очі в серпні минулого року, навідавшись у ті краї. Відповідно, виніс звідтіля свої незабутні враження, які «сфокусувались» у 16 фотографіях, представлених на виставці.
Перш ніж створювати експозицію, автор занурився в історію фотографії, пов’язаної з воєнними діями. Адже це окремий підрозділ фотомистецтва в цілому, який сягає ще в 1855 рік, коли перші світлини з Кримської війни зробив Роджер Фентон. Ото ж, подиву гідне бажання Ореста Антошківа не лише творити щось своє, а й знати те, що накопичило мистецтво фотографії за попередні часи.
Звісно, тема виставки передбачала також і пошук приміщення, де б можна було її представити. Тому музей «La Neomudejar», який розташований поблизу залізничного вокзалу Аточа на вулиці Antonio Nebrija (що дуже зручно для майбутніх відвідувачів) виявився, хоч і своєрідним та несподіваним для багатьох, але, як на мене, напрочуд вдалим вибором. Безсумнівно, що, так би мовити, доволі «непричесаний» вигляд експозиційних залів, краще сприятиме відтворенню провідної думки саме цієї виставки українського фотомайстра.
А що думка ця простежується дуже виразно, – помітно неозброєним оком. Ось бодай, якщо поглянути на кілька світлин. Мою увагу привернули, в першу чергу, два фото, розміщених поряд. На першому зображено зруйнований міст через річку, на другому – розібрана залізнична колія, яка впирається в тупик. Чи це – не символ того, що життя на даній території припинилося, завмерло на невизначений проміжок часу? Чи не свідчать розібрані рейки і тупик про безвихідь? Чи не символічно те, що дороги далі попросту нема? Як в прямому розумінні, так і в переносному… І в цій недомовленості приховується підтекст, який не так важко зрозуміти.
Або ось ще дві подібні за сюжетом фотки. На одній – гномики та інші казкові персонажі, які прикрашають людські дворища, поряд з розрушеною будівлею. На іншій – голі стіни в напівзруйновному, швидше за все, дитсадочку, на яких малюнки для дітвори. Від усього цього віє пусткою, занепадом, розрухою.
Властиво, на жодній з Орестових фотографій не побачиш ані живої душі. Хоча в своєму слові під час відкриття він розповідав про люд, що не накивав п’ятами з обпалених війною територій. Більше того, не боїться мешкати там, коли мало не щохвилини на нього чигає не просто небезпека, а реальна загроза життю.
Не варто розповідати більше про самі світлини, – краще на них подивитися своїми очима. І через призму власного сприйняття зробити певні висновки. Зауважу лише, що на відкриття фотовиставки нагодилося не так і багато людей, проте достатньо як для буднів. Важливо, що завітали і наші земляки-українці, й іспанці. Тому виступаючі, а ними були керівники музею, перший секретар Посольства України в Іспанії Віктор Харамінський і сам автор експозиції, промовляли іспанською мовою. Свій оригінальний штрих внесла і скрипалька Ліля Ткачук, яка налаштувала присутніх на відповідний мажорний лад.
Безперечно, що фотовиставка Ореста Антошківа «Відпечатки війни», яка триватиме до 7 травня, стане не тільки ще одним кроком до поглиблення українсько-іспанських відносин загалом, але й приверне увагу іспанського шанувальника фотомистецтва до нагальних проблем українського сьогодення, сприятиме його реалістичному показу. І в цьому – неабияке значення цього заходу.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.