Він доволі частий гість на сторінках нашого сайту. Пригадуєте бодай торішній допис про його двох онучат-двійняток (про це читайте тут)? Нічого дивного в цьому немає, адже він віддавна перебуває на вершині українського життя іспанської столиці. Мало яка концертна програма обходиться без його безпосередньої участі. Ось хоча б одна з останніх – «Свята до музики любов», про яку (до речі й про нього у ній зокрема) ми нещодавно розповідали на наших шпальтах (про це читайте тут). А віднедавна ще й уроки музики почав вести в українській суботній школі «Світанок», що в Алкалі-де-Енарес. Словом, де не посієш, там і вродиться.
Це – про Ярослава Допілку. Ясна річ, говоримо про це зі значною долею гумору (зрештою, як і в такому ж ключі витримано наше з ним спілкування упродовж бесіди, яку запропонуємо вашій увазі). Проте одночасно (вже не жартома) з повагою та шаною. Інакше бути не може.
Перш, аніж перейти до інтерв’ю, окреслимо коло осіб про яких ітиме мова, і котрі якимось чином дотичні до нашого головного героя. Сподіваємося, що цей невеличкий список заінтригує вас, шановні читачі, викликавши жвавий інтерес до цього допису. Так ось, у поле нашого зору потраплять Герой України видатна співачка сучасності Ніна Матвієнко; головний хормейстер Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької – лауреат всеукраїнського конкурсу Василь Коваль; фронт-мен популярної нині в Україні групи «Мері» Віктор Винник; однофамілиця (а можливо й далека родичка) теперішнього Папи Римського Франциска художниця Крістіна Бергольо. По-моєму, вражаюче. Чи не так?..
Одначе доволі передмов, час приступати до інтерв’ю.
– Пане Славку, розпочнімо з початку. Коли і де народилися?
– Можеш відразу ставити крапку. Чому так офіційно «запрягаєш»? Давай простіше…
– Годиться.
– А народився я 2 березня 1954 року в місті Дрогобичі на Львівщині.
– Яким був твій шлях до музики зі самого малечку?
– Перші уроки дав мій батько, котрий грав на гармошці. Він – переселенець з Устриків Долішніх, з-за Сяну.
– Тепер це територія Польщі. А ось гармошка – це щось на зразок баяна?
– У принципі так. Простенька двохрядна гармошка. Тато, будучи інвалідом, грав на ній, притупуючи в такт одною ногою.
– Перепрошую за некоректність. А друга?
– Ні-ні, вона просто була коротшою. Колись, ще в дитинстві, сталася біда. Він, катаючись на санках, пошкодив ногу. Буває…
– А щось цікавеньке пригадується з дитячих літ?
– Цікаве? З приємністю згадую як у нас сусіди збиралися. Тоді в Дрогобичі люди дуже гарно бавилися, зокрема у нас на Спортивній.
– Це назва вулиці?
– Так. Один сусід мав бубен з тарілкою, тато гармошку, а інший сусід грав на акордеоні й співав по-польськи популярну тоді «Йшла дзєвчина пшез зєльоний ляс…», а також інші батярські пісні.
Компанія збиралася гарна. На стіл клали бульбу, квашену капусту, пляшку горівки, нарізали ковбаси. Ніякі канапки ніхто не робив. Але всі бавилися. До того ж усі один одному були кумами. Коли трохи випили, то могли звертатися: «Кумцю моя». Зауваж, що то була нормальна забава. Вже тоді мені музика дуже подобалася, і я прикипів до неї серцем.
Власне, після того попав у школу. «Друга» школа дрогобицька. Тоді, в 1961 році, її тільки відкрили. Пішов у перший клас. А в школі був дуже хороший директор з дещо незвичним прізвищем Костомаха. За нього наша школа була однією з перших в області, яка виступила на українському телебаченні. І зробив це ансамбль бандуристів. Власне, я і почав грати на бандурі, яка стала моїм першим інструментом.
– А бандуру де взяли?
– Їх закупила школа. Так як мене це зацікавило, трошки сам бренькав. Це десь у перших-третіх класах. А потім з’явився вчитель-баяніст, котрий відкрив платний гурток. І почав навчати гри на… акордеоні. Баяніст вчив на акордеоніста. Досить несподівано. Але рівень виявився низенький.
Я ж хотів конче попасти в музичну школу. А був на Дрогобиччині такий Богдан Щурик – дуже хороший вокаліст, що працює в музучилищі. Він і взявся мене підготовляти з акордеона. Тоді попасти в музичну школу в Дрогобичі було проблематично.
Потім потрапляю до Юрія Сирватка – єврея за національністю. Цікава була особа. Під час війни, наскільки знаю, він, щоб німці не розстріляли, перебував у якійсь українській сім’ї. Як і майже всі євреї мав талант, будучи класним акордеоністом. Не побоюся сказати, що грав навіть краще, ніж Ян Табачник. Ніколи не забуду як він говорив: «Треба так навчити учня, щоб він грав «Ой чорна я си, чорна» на акордеоні чи баяні двома пальцями і з одним басом!» (Сміється – примітка Л.Калинця).
У нього я вчився майже рік. Після чого переводжуся до баяніста Мирона Дрімалика. Мирослава Григоровича. Це був фанат своєї справи. Закінчив Львівську «консу» (консерваторію – примітка Л.Калинця) і грав на п’ятирядному баяні. Були у нас два супербаяністи на Дрогобиччині: це якраз мій вчитель Мирослав Дрімалик і музикант від Бога – Толя Глущенко.
Потрапивши до Дрімалика, круглий рік грав лише етюди. Тобто робився наголос на техніці. Хоча тоді я не розумів, чого він від мене хоче, тому «плювався». А вчитель не відступав від свого, «довбаючи» мене тими етюдами. Виявилося, що Сирватко неправильно руку поставив. А коли цього не зробити добре, то вмреш, а не заграєш. Коротше: з Мироном Дрімаликом я за два роки закінчив програму музичної школи. Навіть грав програму музучилища.
Крім того він збирав своїх кращих учнів у неділю в музичній школі… На теренах України є мій друг Мирослав Романюк – теж хороший акордеоніст. І от він нас збирав. А так, як наш учитель грав по «кабаках», то всю ту саму програму давав нам. Це мені дуже пригодилося. Коли після закінчення школи не попав у Дрогобицький педінститут, то в 16 з чимось років опинився у ресторані «Україна». А там став відчутним вплив старих музикантів. Наприклад, Івана Степановича Січки – дуже класного скрипача. Він грав на скрипці, я на акордеоні, Ілля Вексельберг (родич відомого російського міліардера з таким же прізвищем, що походив з Дрогобича) «стукав» на ударниках. Між іншим, надзвичайно цікаво було грати з ними.
Але крім цього після школи я ще працював на Дрогобицькому нафтопереробному заводі.
– Ким цікаво, якщо не секрет? Бо мені спадають на пам’ять слова з пісні: «А з музики, як і з маляра, не буде доброго господаря…»
– Не кепкуй над старшими (підвищує голос – примітка Л.Калинця). Учнем слюсаря прийняли. Тому що, не поступивши в інститут, якби не працював, то посадили б за дармоїдство. Значить, подався в міський комітет комсомолу. Питають: «Де ти хочеш іти на роботу?» Кажу: «На «нафтопереробку». Мене туди і відправили.
Приходжу в профком: «Куди хочеш?» Не роздумуючи: «Де пошлете». І мене «запхали» в механічний цех учнем слюсаря. Носили засувки, міняли прокладки в заглушках. І відразу ж там почав брати участь у художній самодіяльності. Акомпанував танцювальному колективу. А ще «нафтопереробка» мала «сильнєйший» джаз-оркестр. Як і класного розписувача нот – керівника оркестру Ореста Яцківа. Тішуся, що мав нагоду грати під його керівництвом.
Словом, поробив десь півроку і влаштувався у ресторан «Дрогобич». А в травні мене забирають в армію. Потрапляю в Харківську «учебку» протиповітряної оборони. Вона мені дуже важко далася, тому що після ресторану пальці ставив не так, як треба. Три місяці ходив через день у караул. Курсанти вчилися, а я стояв «на тумбочці», або мив посуду.
– За «зразкову» поведінку, напевно?
– Не «підколюй». Фізично був виносливим, тому що в школі почав займатися атлетизмом. В одній з молодіжних газет того часу ми прочитали про уроки культуризму Шварценегера. Це нам так сподобалося, що почали «качатися». Крім цього ще й кроси класно бігав. Тобто був непоганим спортсменом.
– Воно і видно. Ще внуки-двійнята не вспіли народитися, а ти вже почав до гирі їх привчати. Хіба ті бідні дітваки, ще не навчившись ходити, вже мають «желізо» тягати?..
– Здоровіші будуть. Потім подякують. А тобі б тоже не завадило зайнятися спортом, а то он який живіт наїв. Так і…
– Ну-ну, помаліше на поворотах, Петровичу… Поділися, що там ще було в армії.
– Був ще й духовий оркестр, який провадив капітан Дудар. Коли влітку спека «діставала», і всі бігали, то ми сиділи і «дули». Я на кларнеті тоді грав, додатково опанувавши його. Нас «тягали» по гарнізону підігравати марші. Все-таки легше.
Після «учебки» попадаю в Севастополь. Там також було цікаво служити. З росіянином Альохою Боднаром ми «затесалися» серед узбеків, таджиків, азербайджанців, грузинів. І зробили так, щоб у нас не було «дідівщини».
Якось до нас навідалися кореспонденти – такі, як і Любко Калинець (усміхається – примітка Л.Калинця) – із всесоюзної загальновійськової газети «На страже неба» і в передовиці написали про мене. Так і так, є така передова рота, де сержант Допілка має інтернаціональний склад: Алієв, Хаджібеков, – і таке інше. Тоді чи не всі національності були представлені. Та стаття мені згодом помогла у житті, про що ще розкажу.
Після армії вернувся у рідний Дрогобич. Приходжу в ресторан «Україна», куди після мого відходу у військо прийшов працювати Міша Мацялко (згодом керівник відомого гурту «Соколи» – примітка Л.Калинця). Він був барабанщиком. До того ж там грали зовсім не ті, з ким я починав, а євреї – брати Винарські. Побачивши, що місце зайняте, спробував поступити в інститут. З другої спроби це вдалося.
Почалося навчання. Батьки, хоч і не мали великих статків (тато – швець, мама – домогосподиня), допомагали чим могли. І якби не їхня допомога, то навряд чи б я в люди вибився. Словом, поступив і пішов відразу працювати. Цього разу в ресторан «Карпати» у Бориславі. І там зустрівся з хорошими знайомими: Січкою, Жорою Дмитрівим, який грав на ударнику. Але пропрацював недовго. Звідти подався… Був такий Міша Курило – відома особа в Дрогобичі. Мав до речі, брата. Перший на саксофоні грав, другий – на ударнику. Саме він і запросив мене на відкриття готелю «Дрогобич».
– У цьому місці більш чіткіше, шановний, а то не ясно.
– Що ж тут не ясно? Але для особливо розумних роз’ясню. Відкривали новий туристичний комплекс, тому потрібен був оркестр. І Міша вирішив там зіграти. Запросив мене, але я довго не пробув. Як кажуть: не спрацювалися.
– А навчався ти стаціонарно?
– Так. Але декан факультету, якому дуже завдячую, – Корнелій Кіндратович Святецький, – не знав, що я маю трудову книжку, що граю на танцях. То все було «закритою зоною».
Коротше: звідти пішов грати по весіллях. Хоча перше своє весілля відіграв ще у десятому класі. За що моя мама «дістала втик». Бо наш класний керівник Бутенко якось процідила досить іронічно: «Деякі наші комсомольці грають на весіллях…» Що в ті часи вважалося «чорною плямою». Проте одна з мам сказала, що вона б гордилася, коли б її донька заробила гроші.
Ось так, навчаючись, грав на весіллях. Знову ж таки: зі старими музикантами. Був такий пан Вельгуш, котрий 25 років у Сибіру відбув. Ми його кликали «дядя Міша». Дуже цікава особистість. Знав ще польський репертуар. Класно «вишивав» на барабанах. Тобто Дрогобиччина мала плеяду старих музикантів, які навчилися грати в Сибіру. І якраз першу інформацію про тюрми колишнього Радянського Союзу я почерпнув від них. Вони розказували як «кубікували» ліс, як там убивали людей. Але, ясна річ, і грали суперово. Пан Іван Січка не лише витинав на скрипці, а ще й успівав кричати до мене: «Славцю! Мі, ля, мі, сі!» Іншими словами: гармонію мені підказував. Ось такі були чудо-самоуки. І ті «шабашівки»-польки, – то все ішло від них.
Після того подався грати у військовий санаторій «Трускавець» – найбільш центровий серед подібного типу. Там об’єднали два зали, і публіка збиралася дуже цікава. Той період був досить таки насичений. Виходило: п’ять днів – санаторій, а в суботу та неділю – весілля. Що тоді ще мені подобалося, так це поправини в понеділок.
На третьому курсі оженився. З майбутньою дружиною познайомилися в бориславськім ресторані «Карпати».
– Стоп. А зараз пропоную відволіктися на мить від твоєї творчої біографії і кинути погляд на ту близьку тобі людину, про яку ти тільки-но мовив. Ти згоден, що без її безпосередньої участі твої успіхи не були б такими значущими?
– І то не лише творчі, а все моє життя, очевидно, покотилося б іншим руслом. Тобто Нусина присутність не лише надихає, але дає відчуття сімейного щастя та затишку.
– Проте я знаю про ще одну її цікаву особливість, якою не похвалиться, мабуть, жодна інша наша заробітчанка. Веду мову про те, що Нуся прибирає помешкання іспанської художниці Крістіни Бергольо, яка, у свою чергу, також має неабияку особливість. В іспанському варіанті її ім’я та прізвище пишуться таким чином: Cristina BERGOGLIO.
– Так-так. Мені не тяжко допетрати, до чого ти гнеш.
– Тепер ти мене не перебивай, маестро. У теперішнього Святішого Отця Франциска в світському житті були такі ініціали: Jorge Mario BERGOGLIO. Славку, це просто співпадіння?
– Точно не відомо. Крістіна їздила в Аргентину, де шукала свої родинні корені, котрі, як виявляється, беруть початок в Італії (це також співпадає з біографією Папи – примітка Л.Калинця). Але ще мало що розкопала. Можливо, якісь родинні узи поміж нею і Понтифіком існують. Хоч це і не так важливо, як на мою думку.
Важливіше, що Крістіна дуже добра душа, і Гануся радо працює в неї. А ще в її господині неабиякий талант художниці. Вона вже провела не одну виставку, видала кілька книг, що яскраво ілюструють її творчість. Одне слово, з нею не лише прекрасно спілкуватися, але й хочеться все робити на совість.
– А зараз повернімося до твого життєвого шляху. Як склалася доля після закінчення вузу?
– Коли грав на четвертому курсі в санаторії «Трускавець», відкрили якраз Трускавецьку СШ №2. Тоді ж декан музично-педагогічного факультету, а заразом куратор нашого курсу, викликав мене до себе. Очевидно відчував, що я можу, бо знав, що є «лабухом». Каже: «Студент Допілка, будете працювати в Трускавці. Підете до директора школи». Відповів ствердно, але не пішов, бо бракнуло часу. Він знову мене викликає: «Були?» Махаю з боку в бік головою. Тоді він пише наказ по інституту: «Звільнити студента такого-то, тобто мене, щоб він працював у школі».
Прийшов у школу, а там директором Ящук – старий фронтовик і дуже цікава людина. До того ж хороший шахіст. Хоч і казали, що він з колишніх кагебістів. Але він усе ж подобався мені. Торік його поховали. Я якраз приїхав на Україну і попав на похорон. А зробив він для мене дуже багато…
Тоді в школі я дав пару уроків на початку, і він сказав, що підходжу йому. Так і залишився там. Додам, що зі мною на музпеді вчилися цікаві особистості. Марія Шалайкевич, яка добре відома по гурту «Соколи». Іван Мацялко курсом нижче вчився. Оксана Білозір бігала коридорами, поки її Ігор не забрав.
– Перепрошую панунцю, а про регента нашого церковного хору в мадридській парохії Благовіщення Галину Лях чому мовчиш?
– Так-так. Вчилися на одному курсі. Вона, правда, тоді була Галина Знак – чемна дрогобицька панянка. У нас був спільний диригент – Масний. Не пам’ятаю як звати його. Він, здається, «сидів». Походив зі Стрия і був дуже начитаним. Писав статті, а професори музпеду підписувалися як співавтори, щоб захистити кандидатські. Словом, його використовували. Але при цьому він був цікавою людиною.
– Як я зауважив, для тебе мало не кожна особа – неординарна та цікава.
– А що в тому злого? Віддаю данину пошани тим, хто на неї по праву заслуговує.
Ось ти послухай про ще одну яскраву постать. Уже на музпеді я попав до Святослава Процика. Теж баяніста. Мені чомусь «везло» на вчителів саме цього профілю, які навчали мене гри на акордеоні. Він перед закінченням вишу запитав мене: «Славік. Що будеш грати на екзамені?» Так що програму сам собі вибирав. Проте він мені підказував у якій манері виконувати той чи інший твір, щоб розкрити його зміст. Так ось: речі були цікаві. «Карнавал у Венеції» Ніколо Паганіні – скрипічний твір. Іншими словами, на акордеоні я заграв те, що Паганіні на скрипці. Відчуваєш різницю?..
Міг мати «червоний» диплом, але не вийшло. До речі, Марія Шалайкевич грала «Полюшко-полє» двома пальцями на баяні. А я крім «Карнавалу в Венеції» ще й прелюдію одного єврейського композитора виконав. Казали, що програма солідна, – не знаю…
Ну, і здавати державний екзамен довелося з одним із кращих хорів Дрогобиччини – чоловічою капелою «Бескид» місцевого педінституту, якою керував Степан Стельмащук. У честь чого він запросив мене, дотепер не можу «догнати». Та як би там не було, але державний іспит здав саме з цим хором, за що їм вдячний. Зрештою, так і не віддячився по-справжньому. Тоді у мене була пора весіль, інші справи. Тому в цьому плані почуваю себе винуватим.
Використовуючи момент, хочу висловити вдячність Корнелію Кіндратовичу Святецькому, який мене «засватав» до трускавецької «другої» школи. І то мені нічого не коштувало. Між іншим, він був дуже хороший вокаліст. Мав тенор від Бога.
Зі студентських часів пригадується ще один цікавий момент, коли ми організували чоловічий квартет. Відповідно, нас кидали на різні культурні програми. Якось зібрали «петеушниць» (учениць професійно-технічного училища – примітка Л.Калинця), посадивши їх у перші ряди. А ми, молоді кучеряві студенти, стоїмо на сцені Дрогобицького Будинку культури і співаємо: « Я трогаю русые косы…» Дівчатка ж виставили такі гарні ніжки. Як було не відреагувати хоч би поглядом?..
Склад тоді підібрався класний: львів’янин Василь Варищук – бас. Баритонову партію провадив уже покійний Іван Ковальчук. Я – другий тенор, а Іван Друль з Дуліб Стрийського району – перший. І то хохма вийшла доволі пікантна, коли нас ті дівчатка молоді рухами почали із залу заманювати до себе. Ми ж, молоді-нежонаті, направду, в нелегку ситуацію попали. Тому подумували чи залишатися на сцені до кінця, чи, співаючи, зійти у зал.
І ось уяви картину… Василь-бас починає сміятися першим, за ним баритон. Далі я й Іван Друль. Регоче весь квартет, і зал сміється. І всі нам аплодують. Вийшло, що то був сміх на біс…
(ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ…)
Бесіду веде Любомир КАЛИНЕЦЬ.