QUO VADIS (КУДИ ПРЯМУЄМО), АБО ПОВЕРТАЮЧИСЬ ДО ОПУБЛІКОВАНОГО

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Опублікована в інтернеті стаття на сторінці «Української громади за права, честь і гідність українців» від 14 червня 2017 року під назвою «У Мадриді створено релігійно-культурну асоціацію імені Блаженнішого Володимира» та коментарі-запитання до неї,, викликали значний резонанс серед українців, що проживають у Мадриді та його передмістях. В соціальних мережах завирували пристрасті, які викликають занепокоєння.

Очевидно, що піднята тема не вщухатиме протягом тривалого часу. Звичайно, дискусія потрібна, але зважена, коректна, толерантна.

Перед тим, як запропонувати статтю людини небайдужої до життя української громади, письменника, публіциста Василя Квасновського, що торкається деяких аспектів цієї теми, хочу заохотити наших громадян до публічного її обговорення. Як на мене, невеличка ініціативна група не може звертатись від імені українців Мадрида, приписуючи їх до лона Української православної церкви Московського патріархату: «…Ця презентацiя стала не лише урочистою акцiєю, але й робочими зборами, пiд час яких учасники обговорили подальшi плани органiзацiї по увiковiченню пам’ятi Блаженнiшого Митрополита Володимира’.

Хотілося б почути більш чітку позицію учасників зборів, отримати детальнішу інформацію про мету будівництва храму. Як і дізнатися, чи це позиція УПЦ МП в цілому, чи особистий проект митрополита Олександра (Драбинка). Врешті-решт потрібні солідні аргументи для мотивації потреби самої побудови, враховуючи невелику кількість вірян, які можуть бути прихожанами цієї церкви.

То ж пропоную для ознайомлення статтю Василя Квасновського та закликаю не бути байдужими. Потрібно виважено і справедливо оцінити ситуацію і бути обережними з вибором.

Тарас Шевченко писав як про наше минуле, так і про майбутнє:

Бо люди не знають;

Кого Бог кара на світі,

То й вони карають….

Люди гнуться, як ті лози,

Куди вітер віє…

Юрій ЧОПИК.

ПРАВО МАТИ ПРАВО

За кого ж ти розіп’явся,

Христе, сину Божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини… чи може,

Щоб ми з тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Тарас Шевченко

Ще не так давно ми мали право хіба що в газетному кіоску придбати «Правду», «Вільне життя» і навіть «Вільну Україну» – все регламентувалося кастою (?) імперії: КГБ і московською церквою. Хоча людина народжується вільною, але «сильні світу цього» роблять її рабом. Та Христос у своїх проповідях розбив ущент цю гріховну ідеологію насильства, особливо в Нагірній, проголосивши рівність усіх перед Отцем і найвищу субстанцію земного життя – любов до ближнього. Цю найсправедливішу науку Христа понесли в народ його апостоли, згодом їх учні. Таким чином, народилася нова релігія, яка надто переслідувалася владою Риму, а також з допомогою тих жидів, які прагнули влади над своїми рабами. Перші християни проповідували рівність, справедливість, любов, тобто все, що вони взяли від науки Христа. Для Римської імперії таке явище було небезпечне, бо воно загрожувало її існуванню. Позаяк усі імперії не можуть існувати без насильства, рабства у будь-якій формі.

На початку ІV ст. християнський рух набрав не тільки значної ваги серед простолюду, але і в середовищі свідомих заможних людей. Таке явище відданості перших християн вченню Христа і Йому особисто не могло не зацікавити хитрих політиків, а особливо тих, які мріяли очолити імперію. Таким політиком виявився Костянтин. У цей час Римська імперія була формально поділена на дві держави – Римську та Візантійську. Обставини склалися ж так, що у Візантії християнська община була набагато сильнішою, впливовішою та чисельнішою, натомість коли в Римі в той час ще панувало язичество і жорстоке переслідування християн. Для поборення супротивників, котрі ще недавно навіть у таборі союзників перебували, а також щоб стати повновладним імператором, Костянтину потрібна була велика підмога. Щоб здійснити свої наміри, він укладає, так званий, союз з християнами. Властиво, з їхнім вищим духовенством. Тобто пройшли своєрідні торги між владою та ієрархією. Таким чином, відбувся політичний акт угодовства між владою й ієрархами, проте аж ніяк не на користь Христової церкви. Згідно з цими торгами імператор від імені Бога коронувався і ставав помазаником Божим, а всі підлеглі імперії – раби Божі – автоматично ставали його власними рабами. Костянтин, в свою чергу, наділив духовенство значними пільгами та привілеями. (Історія Католицької церкви. Львів. 1900 р.).

Сьогодні можна почути, що церква – поза політикою, але це – повний абсурд. З цього приводу послухаймо Блаженнішого Любомира Гузара, який на запитання журналіста: «Сама Унія, схоже на те, була цілком політичним проектом?», відповів: «Так, у цьому велику роль відіграла політика. У той час Москва оголосила свій патріархат і хотіла вплинути на всіх довкола. З іншого боку, польські королі-католики намагалися контролювати українську шляхту, яка належала до східної церковної традиції. Єпископи зібралися й думали, як рятуватися… Так виникла Унія». Про це більш ширше дещо згодом, позаяк для України це стало знаковою подією.

А зараз продовжимо розмову про Візантійщину. Таким чином, внаслідок такої «домовленості» імператор Костянтин стає першою особою на чолі церкви, тобто царем над всіма християнами. Перейменовує Константинополь на Царград, який стає християнською столицею-центром усіх християнських городів, а патріарх і вся свита ієрархів автоматично переходить під його повну владу. А ось у Римській імперії, а згодом у країнах, які виникли в Західній Європі, навпаки зростала роль Папи Римського. Теократія з часом набирала не тільки релігійного впливу, але і політичного. Кардинали, до прикладу, у Франції мали великий вплив на королів, а, можливо, й більшу владу, ніж королі. Понтифік міг на непослушного короля накласти анафему. Траплялися випадки, коли короля або обмежували у владі, або він навіть міг втратити її. Звернімо увагу на такий важливий фактор: у той час Візантійська церква визнавала, хоч і з деяким незадоволенням, зверхність Папи Римського включно до 1054 р., хоч Римом задля задоволення геленської амбітності було надано право окремого патріархату на рівні Риму. Таким чином, коли Русь прийняла візантійське християнство, то і вона, і церква визнавали зверхність вселенської церкви («католікус») на чолі з Папою Римським, і навіть згодом князі Руси довгий час не погоджувалися з таким розривом і вимагали його скасування. З того часу між східною, тобто Візантійською, церквою і західною, Римською, почалася боротьба за сфери впливу над навколишніми народами. Особливо такого впливу зазнала і зазнає до сьогодні Україна.

Візантійським імператорам потрібні були нові території, і там, де вони не могли їх завоювати, то намагалися з допомогою церкви підкорити народи політично. Наївно думати ще й сьогодні, що Візантія в знак великої любові подарувала нам християнську віру разом з «троянським конем» – грецьким духовенством. Це в повному розумінні – імперські резиденти, оскільки і Константинопольський патріархат, і його зверхники повністю були підлеглими імператору, який у випадку непослуху їх міняв. Вплив Константинополя через церкву мав і позитивні явища, але в цілому він носив негативний відбиток. Наприклад, за короткий час було майже згеленізовано Балкани, Болгарію й ін., подібно як і Україну-Русь змоскальщено. З приходом грецького кліру під виглядом боротьби з язичництвом почалася нагінка на культуру, традиції та мову Руси з одночасним насадженням геленізму. Про це досить прозоро описує вчений теолог, вірний захисник православ’я митрополит Іларіон.

Усе ж, при всіх цих негативах (до того ж значущих), християнство дало нашим предкам багато позитивного, особливо в царині просвіти. Особливо тоді, коли священичий чин розширився за рахунок русичів. Також руські князі намагалися позбутися надмірної опіки Царгорода, ставлячи митрополитами своїх кровних русичів, як до прикладу Клима Смолятича, Іларіона. Створили навіть окрему церковну структуру – Галицьку митрополію. Та їм бракувало сили, щоб втриматися проти грецької опозиції. Як і сьогодні, за словами вже згадуваного Л. Гузара: «Муляє (Українська греко-католицька церква), бо майже нічого не змінилося. Ми, греко-католики, не вигідні, бо хочемо знати… як можна бути католиком, залишаючись собою. Московський патріархат недавно говорив про співпрацю з Ватиканом. Вони добре співпрацюють і мають багато спільного. Тим часом ми ніяк не можемо отримати статус патріархату. Бо Ватикан, так само як і Москва, боїться, що ми тут, в Україні, могли б провадити власну політику, позитивну політику».

Та незадовго для Руси-України настали ще гірші часи, коли Візантію завоювали турки. Султан, оборонець і верховний захисник ісламу, розуміючи значення церкви, не ліквідовує Константинопольський патріархат, але, як і царгородські імператори, повністю бере його під свою «опіку». Більше того, настала пошесть за патріарший престол серед претендентів на патріарха за хабарі султана. Ці хабарі, в міру зростання бажаючих, також зростали. І їх поповнювали за рахунок мзди від митрополитів до рядових священиків. Кінцево цей тягар падав на парафіян – за все треба було платити, навіть за сповідь і причастя й т. ін.

У цей час з допомогою підкупу Москва отримує патріархат з методичною Візантійщиною, «приперченою» ординським садизмом і мракобіссям. До цього ж назвавшись ІІІ-ім Римом («чєтвйортому нє бивать») з правом проголошення «непокірним» анафеми, тобто Господнього прокляття. Така ситуація привела до ганебного занепаду церкви. Продавалися не тільки посади єпископів, але і парафії священикам, котрі навіть не були письменні. Як пише М. Грушевський, в той час священика частіше можна було побачити в корчмі, ніж у храмі. І навіть у ньому він міг правити літургію п’яним. За його ж словами, царгородське духовенство Україну, мов овець, стриже, але не годує.

У той же час почала швидко прогресувати Римська церква, особливо в царині освіти молоді. Відкривалися школи, університети і т. ін. Українська молодь (переважно вихідці знатних родів) спішить у католицькі школи. Згодом ополячується, стидаючись своєї приналежності до православ’я. Внаслідок масового ополячення зникають відомі українські княжі покоління. Зокрема родина відданого захисника православ’я, великого воєводи князя Острозького, яка віддала полякам Острозьку академію. В таких обставинах народилася Унія, що стало тим політичним кроком для порятунку України, який в подальшому був бастіоном відродження та захисту української нації.

Проте Україна зазнає ще страшнішого удару – від монголо-татарської навали, що привело до повної втрати державності на століття. З допомогою монголів народжується варварська московська держава, яка підминає під себе Руську церкву, особливо після так званої Переяславської ради. Остаточною трагедією стала поразка козацьких сил і шведського війська під Полтавою. За деякими висловами після полтавської епопеї Україна-Русь повністю потрапила в московську «матню». Як зазначав подорожуючий Україною Коль, «…колесо московського катка жорстоко пройшлося по Україні-Руси: недавно чи не всі русичі вміли читати і писати, а сьогодні настала пора безпросвітна». За наказом царя Петра закривали всі українські школи, конфісковували церковні книги українською мовою, замінюючи їх московськими. Школи, які залишилися, змушені були вчитися по-московськи. Чи не з усіх церков знято дзвони і переплавлено на гармати для москалів. Внаслідок руйнівної московської руки Київ, який був другим Єрусалимом чи Меккою, занепадав. Від його колишньої величі практично нічого не залишилося. Навіть Києво-Могилянська академія втратила своє значення європейського університету (завдячуючи Феофану Прокоповичу, який, ставши ректором, підняв її до європейського рівня). Згодом, за словами М. Грушевського, вона перетворилася на школу з підготовки попів.

Доречно зауважити, що на Ф. Прокоповича Україна покладала великі надії. Це була глиба освіти, розуму і таланту, яка все-таки зрадила інтереси свого народу. Невідомо чому, але він став меценатом московського патріархату і правицею Петра І. Це ж він запропонував Петрові назватися імператором Росії, а не Московії, реформувати патріархію в священний синод з повним йому підпорядкуванням. Це Феофан запропонував ввести обов’язкове правило доносити зміст сповіді у відповідні органи, «…якщо вони небезпечні» (?). Це ж він разом з митрополитом Яворським оголосили гетьманові Мазепі «анафему», яку в ті часи народ сприймав на рівні Господнього прокляття. До речі, ще й до цього часу московська церква того «прокляття» не зняла, як і Українська православна церква Московського патріархату. Та нам це байдуже: нехай собі тримають на всяк випадок при кончині на причастя для спокути своїх безмежних гріхів.

Раби незрячії! Кого?

Кого благаєте, благії,

Раби незрячії, сліпії!

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня –

Попи й царі…»

Т. Шевченко.

Проте на цьому страждання України не закінчилось. Вона роками палала вогнями війн, повстань, утім і Великої Руїни після Хмельниччини. Польщу розірвали між собою Австрія та Московія. І як писав Тарас Шевченко: «Польща впала і нас придавила». Та Господь не забув про Україну. За словами М. Грушевського, коли Москва наступила своїм брудним важким чоботом на неї, «присоєдінівши» Правобережну Україну і підім’явши повністю її волю (в тому числі й церкву), а також ліквідувала Унію на правобережжі, то вона заставила навіть молитися на московський манер. У той час в Галичині, завдячуючи Унії, під Австрією відроджується український фенікс. Михайло Грушевський указує, що Греко-католицька церква стала для галичан такою ж рідною, як колись Православна, взявшись розорювати величезний пласт застояного національного перелогу. Народилися великі генії національного відродження як в середовищі простолюду, так і серед греко-католицького духовенства, ставши знаковими особами, що впливали і на Велику Україну.

Настав час світанку для України, та не надовго. Все ж тоді на Великій Україні за допомогою такої визначної духовної особи, якою був Василь Липківський, створюється Українська автокефальна православна церква, а він стає її митрополитом. Між Шептицьким і Липківським тривають переговори про об’єднання українських церков. Одначе цьому задуму не судилося здійснитися. Липківського Москва безслідно знищила, а автокефалію ліквідувала. Згодом по всій Західній Україні така ж участь спіткала Українську греко-католицьку церкву, яка перейшла в підпілля, проіснувавши в такому стані до 90-их років ХХ ст.

1990-ті роки були водночас радісними та сумними. Радісними, бо сходило сонце Волі. Сумними, бо почалося взаємопоборювання між гличанами за церкви. Спровоковане КГБ і промоcковськими попами побоїще, створило, так би мовити, кривавий Вавилон. У той час масово виходять з підпілля греко-католицькі громади, але у них немає храмів. Зрозуміло, що після ліквідації Москвою Греко-католицької церкви, всі храми перейшли під юрисдикцію московської. Зважмо і на те, що відтоді минуло багато часу, виросли чи не два покоління, які не знають хто такі греко-католики, а Москва щедра на «правду». Та греко-католиків підтримує хіба що організація «Народний Рух України за перебудову». А ось православних усі державні структури, голови колгоспів, сільрад, а найважливіше – КГБ. Вся наявна в той час преса виливає тонни бруду та брехні на Унію, приписуючи їй як видумані злочини в минулому, так і нинішні, – ген до вбивств. КГБ, щоб сильніше «підсолодити» боротьбу між галичанами, придумує символічну назву православ’ю – «Козацька церква».

Маховик Вавилону набирав обертів. Греко-католицькі громади з кожним днем все більш і більш утверджувалися. Створюється також Автокефальна православна церква на чолі з племінником С. Петлюри Мстиславом (Скрипником). Прибуває з діаспори очільник греко-католиків кардинал М. Любачівський. Москва пробує всяко впливати на невигідний для неї в Україні релігійний процес. Їй також не вдається захопити на той час недіючі церковні приміщення. З тріском вигнано з недіючого Гошівського монастиря біля Болехова непрошених московських монахів. Москва (власне, КГБ), вочевидь, бачить втрату України, що загрожує втраті політичній. За цим, відповідно, – безнадійна втрата всієї України. І Москва вдалася до давно випробуваного методу – «пряника». За словами митрополита Філарета «… в Москві пройшов архієрейський собор Руської правосланої церкви, який прийняв положення про екзархати Московського патріархату. Відповідно до цього документа наш екзархат тепер має іншу назву – Українська православна церква (УПЦ). (Як бачимо ще без «МП», та згодом воно буде – примітка В.К.). На цьому ж соборі за погодженням з Ватиканом було прийнято постанову про створення комісії з представників Москви, Риму, УПЦ, УГКЦ і РПЦ для наведення порядку з церквами в Галичині». Проте ця комісія, слава Богу, так і залишилася на папері.

Та все ж вдумаймося, як чужинці завжди «раді нам допомагати». Згодом Філарет офіційним листом (і не один раз) звертається до Москви з проханням надання повної автономії Українській православній церкві згідно з церковними канонами. Москва, зрозуміло мовчить, зумисне затягуючи час, вишукуючи засоби «загнуздать». Подібне відбувалося з українською автокефалією в 20-і роки ХХ-го ст. Москва і тепер знаходить вихід, щоправда під ледь не ультимативним зверненням єпископату Української православної церкви до святішого патріарха московського і всієї Русі Алексія ІІ (за скороченим текстом): «Минуло близько трьох місяців після собору Української православної церкви (1-3 листопада 1991 р.), який звернувся до Вас з проханням про дарування цілковитої канонічної незалежності нашій Церкві, але досі ми не одержали ніякої відповіді. У нас складається враження, що позитивне вирішення цього питання навмисне зволікається. Ми також засуджуємо безперервні наклепницькі напади на Предстоятеля Української Православної Церкви Митрополита Київського і всієї України Філарета, розцінюючи їх як випади проти нашої незалежності. Деякі архієреї Руської Православної Церкви висловлюють бажання провести на Україні церковний референдум з питання щодо цілковитої канонічної незалежності». У зверненні підписи Філарета і двадцять одного єпископа, які згодом зрадять Україну.

Щодо московської провокації референдуму, то хоч тут вистачило мудрості не допустити його. В цей час (за ситуації столітніх московських ґвалтувань) референдум мав би надто небезпечні наслідки. Навіть сьогодні така провокація небезпечна для незалежності України.

25-27 грудня 1991 р. в Києво-Печерській лаврі відбувся Всеукраїнський собор Української православної церкви, на якому відбулося об’єднання УПЦ і УАПЦ в українську православну церкву – Київський патріархат. Головою церкви обрали Мстислава, заступником Філарета. Москву це вкрай стурбувало, і вона алярмово кличе до себе рабів-попів на патріарший собор. Що там відбувалося – зрозуміло, але на цьому соборі, не без участі обізнаного та всюдисущого КГБ, було сплановано провести в Харкові архієрейське збіговисько-собор. Чи не подібно творилася у Харкові неукраїнцями «Українська соціалістична?» І це збіговисько направляє Президенту України (недавньому головному ідеологу комунізму Л. Кравчуку) листа, прохаючи визнання їхнього рішення. У цьому листі вони повідомляють: «1. Були внесені зміни в кількох пунктах Статуту УПЦ. 2. Митрополит Київський і всієї України Філарет звільнений з посади Предстоятеля УПЦ із забороною у священнослужінні. 3. В таємному голосуванні з трьох кандидатів Предстоятелем УПЦ обраний митрополит Ростовський і Новочеркаський Володимир (Сабодан).

Створений Священний Синод УПЦ…». І підписи 16-ти єпископів. Саме тих, котрі ще вчора підтримували Філарета. Але вони не перші зрадники України. Дай Боже, щоб вони були останні!

Не забарилося і послання московського патріарха Алексія, в якому він надто стурбовано відгукується про українські церковні проблеми: «Архієрейський собор Руської православної церкви з болем свідчить, що на землі України виник новий розкол. Діючи в якості церковного суду собор… розглянув позов українських єпископів, заслухав свідків і визнав митрополита Філарета винним.

…Керуючись священними канонами, рішив: 1. Позбавити митрополита Філарета сущого сану, позбавивши його всіх степенів священства і всіх прав, пов’язаних з перебуванням в клірі. 2. Вважати всі рукоположення в сан…, здійснені Філаретом, під забороною… 3. Позбавити сану єпископа Почаївського Якова за співучасть… Усі миряни, які від нині будуть вступати в церковне спілкування з колишнім митрополитом Філаретом і єпископом Яковом, підлягають відлученню від церкви, а клірики будуть позбавлені сану. Що стосується надання Українській православній церкві повної канонічної самостійності, то це повинно вирішуватися…через скликання помісного собору і погоджень його рішень з братніми помісними церквами. Патріарх Московський і всія Русі». Чекай, заки рак свисне!

А братня помісна церква в особі патріарха Єрусалимського Диодора, за прикладом свого попередника, що продав Москві за соболі статус патріархату, привітала московського Алексія з «перемогою»: «…переповнені цими почуттями, …ми отримали телеграму.., що 27 травня православні єпископи українських єпархій вибрали його Високопреосвященство митрополита Ростовського… замінивши Філарета… Ще раз засвічуємо нашу єдність і повну підтримку Руської православної церкви, ми приносимо наші щирі молитви… укріпити новообраного митрополита Володимира, як канонічного предстоятеля…

Диодор, Патріарх Єрусалимський. Єрусалим, середа, 10 червня 1992 р.».

Саме так зайди і давніше, і сьогодні руками всяких перевертнів спекулюють Україною. Я знав особисто настоятеля Почаївської лаври Якова (Панчука) – достойну поваги людину. Ще краще знав Лазаря (Швеця), який був деякий час навіть депутатом Тернопільської облради. Після ГКЧП утік в Одесу, згодом у Крим. Ця людина, в повному розумінні, – вовк в овечій шкурі. З розповідей знайомих одеситів і прочитаної інформації знайома мені також діяльність українофоба попа-гапона Агафангела. Проте, що в той час думав Володимир Сабодан, наважившись на таку слизьку, зрадливу дорогу? Невже повірив, що насправді його вибрали? Його призначило КГБ як лояльного, перевіреного і надійного Москві резидента, адже були присутніми аж майже… двадцять «виборців», тому перевірити хто як голосував не важко. Це ж не мільйони бюлетенів.

Люде, люде!

За шмат гнилої ковбаси,

У вас хоч матір попроси,

То оддасте…

Т. Шевченко

У цій аж надто коротенькій історичній довідці я не ставив мету когось повчати, давати поради, чи щось інше. Кожен може свої знання збагатити самотужки. Все ж моєю метою було нагадати читачеві, що Держава починається як з кожного з нас зокрема, та і всіх разом. Тому маємо мати не лиш право, але й святий обов’язок перед Державою. І не маємо права робити подібні, як у минулому, помилки. Переконаний також, що помолитися можна в будь-якому місці. Господь почує молитву, лиш була б вона щира.

Не хрестись, І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог…»

Т. Шевчено

Але мені не байдуже хто і що проповідує з церковного амвона сьогоднішньому українству. Не без причини надаю перевагу Греко-Католицькій церкві й не тому, що там кращі боги, але тому, про що писав поет Хвильовий: «Подальше від Москви!» Недоліків і в Греко-Католицькій церкві достатньо. І чи не основна причина, як писав проректор Українського католицького університету Маринович, що біда наша в тім, що всі священики вихідці з «совдепії». А де взяти інших?..

А чи ми вийшли з іншого середовища?.. Час – лікар! Доречні також слова покійного Любомира Гузара: «Багато душпастирів вважають, що людину треба вести страхом, що страх – найкращий стимул. …Сварити людей значно легше, бо завжди є за що, і можна робити це довго та без будь-якої підготовки. Для того щоб проповідувати людям добро… потрібно ретельно готуватися, а не страшити пеклом. Пекло – усі ці розмальовані терпіння – вогонь, котли тощо – є другорядними. Так само і з Небом… гарний садок, пташки… Це людський витвір уяви… На жаль, ми, душпастирі, ліниві. Коли людина слухала доброго проповідника, то вона відчула, що «була в Церкві» і, вийшовши вона не йде засмучена і пригнічена, а летить над землею. Якщо Церква на це не здатна, то вона не Церква. У тому є велика провина священиків».

Та все ж погодьмося, що настали надто небезпечні часи. Часи популізму різномасних фарисеїв, провокаторів і лжепатріотів як в суспільстві, так і в середовищі релігійних проповідників, які спекулюють святими ідеями – Богом і патріотизмом, власне, НАЦІОНАЛІЗМОМ.