ДО 70-РІЧЧЯ ОРГАНІЗОВАНОГО ПОСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ В ІСПАНІЇ
Оскільки в першій частині нашої розповіді зроблено спробу в загальних рисах окреслити життя-буття українських першопрохідців на іспанських теренах, починаючи з 1946 року (власне, з того часу, відколи почалося їхнє організоване поселення за Піренеями), то тепер спробуємо персоналізувати цей відрізок часу. Про всіх членів колишньої студентської громади, звісна річ, не згадаємо, адже чимало з них, завершивши студії чи з якихось інших причин, покинули країну Сервантеса. А ось про декого з них, хто кинув якір тут, чи відігравав значну роль в українському житті, постараємося розповісти. Зрештою, і про тих, хто опинився на древній землі Іберії дещо пізніше. І зробимо це в алфавітному порядку.
Розпочати варто з чи не найяскравішої особистості, що відіграла провідну роль у становленні всієї української громади, на жаль, уже покійного пана Теодора Барабаша.
Хоч і відійшов він у засвіти 22 січня 2014 року проте всі, хто не лише знав його особисто, але й бодай просто щось чув про нього, свято бережуть пам’ять про цю легендарну постать. Мені неодноразово довелося зустрічатися з паном Теодором, спілкуватися з ним, навіть готувати інтерв’ю, яке було опубліковане не лише в деяких українських періодичних виданнях Іспанії, але й в українських ЗМІ (розмову з Т.Барабашем читайте тут).
Якщо ви ознайомилися з інтерв’ю, запропонованого вашій увазі, то довідалися дещо і про найближчого приятеля пана Теодора – світлої пам’яті Нестора Романика. Тому дозволю собі продовжити перелік.
Володимир Борачок походить з-під рідного мені містечка Ходорів, що на Львівщині, то ж до нього в мене особливі сентименти. Хоч ми і не зустрічалися, проте багато разів розмовляли по телефону. А не вдалося поспілкуватися віч-на-віч тому, що пан Володимир мешкає в місті Паламос біля Барселони. А це від Мадрида таки далеченько. Цікаво, що нинішній пенсіонер працював у тій же царині, в якій і мені пощастило трудитися. Прибувши до Іспанії з Німеччини в 1951 році, В.Борачок студіював філософію та літературу в Мадриді. Після закінчення одружився з іспанкою, оселився в Каталонії і працював на радіостанції «Вільна Європа». Родина Борачків виховала трьох дітей.
Ім’я наступного «іспанського» українця в 1980-их роках вносилося у міжнародний альманах «Хто є хто в світі». Веду мову про Всеволода Варжанського, котрий прибув до країни фламенко в числі перших наших співітчизників у 1946 році. Блискуче закінчив Вищу Школу інженерів телекомунікацій, після чого згодом отримав титул доктора. Пов’язавши своє сімейне життя з іспанкою, залишився в Мадриді. В 1957-75 роках працював у Раді в справах ядерної енергетики, а також керував ділянкою консервації електронної апаратури. В 1967 році став професором у своєму навчальному закладі, очолюючи кафедру електрично-комунікаційних контурів і систем, а пізніше відділ електромагнетизму й електричних мереж. Керував також відділом електроніки і логічних контурів на факультеті інформатики політехнічного університету. В 1974-81 рр. був у цьому ж виші заступником директора з дослідів і студій. Автор підручників «Аналіз контурів», «Методи синтезу лінійних мереж», «Аналіз контурів з допомогою комп’ютерів». Доповідав на міжнародних симпозіумах у Торонто (Канада), Нью-Порт (США), Кіото (Японія), Мадриді (Повітряно-космічний інститут), Києві (Інститут теоретичної фізики). У 1996 році видав працю під назвою «Засади релятивістської механіки і теорії поля».
Микола Волинський прибув до країни кориди з Англії, де перебував деякий час після звільнення з полону. Вивчав політичні науки. 1957 року одружився з мексиканкою і потрапив на роботу на острів Кіпр. Потім переїхав до Австрії. Після виходу на пенсію в 1989 році, перебрався знову до Іспанії. Але занедужав і в 1991 році помер. Похований у провінції Астурія. Ще в таборі полонених в італійському місті Рімні проявив свій журналістський хист. Навчаючись у Мадриді, дописував до кількох українських часописів у Європі й США. Співпрацював з управою Братства колишніх вояків дивізії «Галичина» у виданні ґрунтовного збірника «Ріміні – 1945-47 рр.», який видрукувано в Нью-Йорку в 1979 році. Цікавився питанням можливого перебування запорозьких козаків в Іспанії, опрацьовував документи в кількох архівах. Також досліджував архів мадридського студентського братства. Його напрацювання увійшли в книгу «Нарис історії української студентської громади та українських поселень в Іспанії. 1946-1996».
З першою групою земляків у 1946 році приїхав на Піренейський півострів і Михайло Гичка. Поступив до Вищої Школи інженерів агрономії, яку закінчив у 1952 році. Дещо пізніше отримав титул доктора. Одружився з іспанкою, з якою поселилися в столиці провінції Арагон Сарагосі. В родині виросло семеро дітей. У агрономічній ділянці Михайло спеціалізувався на кормових і пастівних рослинах. З цією метою знайомився з досвідом у США, Європі, Австралії і Новій Зеландії. Написав три книжки в галузі пастівного господарства, п’ять монографій і понад п’ятдесят статей. Тривалий час вів щотижневі півгодинні програми на теми сільського господарства для фермерів Арагону.
Мабуть, усім нам добре відомі автівки іспанського концерну «Сеат». Так ось: один із відділів на заводі в Барселоні очолював не хтось інший, а наш краянин з числа перших поселенців у 1946 році Степан Гладун. Цікаво, що вивчав він політичні науки. Потім переїхав до центру Кантабрії Сантандера, де працював кілька років в одній з деревообробних фірм. Лише в 1959 році потрапив у Барселону, одружився з іспанкою, з якою виховали двох дітей.
З наміром вступити до військової академії в Мадриді приїхав у 1951 році з Англії Мирослав Гуль. На жаль, спроба ця провалилася, після чого наш земляк намагався вступити до Вищої Школи гірництва. І також безуспішно. Згодом працював в якості інструктора іноземних мов у столичному інституті «Берліц». Також поєднав свою долю з іспанкою, брав участь у житті української громади.
У числі перших прибув до Іспанії Юрій Дроздовський. Навчався на фармацевтичному факультет у Мадриді, який успішно завершив 1951 року. Одружився з іспанкою і поселився на півдні у місті Хаен. Тут провадив власну аптеку. Дуже цікавий факт, що в сімействі Дроздовських зросло дев’ятеро дітей.
Олег Забара – один з небагатьох, хто ще живе. Щоправда, дається взнаки важка хвороба.
О.Забара – також один з перших, хто прибув 1946 року в Іспанію. Закінчив у 1952 році Вищу Школу інженерів машинобудування, а згодом отримав звання доктора. Завершивши навчання, одружився з іспанкою. Після десяти літ сімейного життя дружина захворіла і передчасно померла, залишивши шістьох малолітніх дітей. Наш краянин працював у ділянці металозварювання. Протягом восьми місяців стажувався в «Атомік Інтернешинел» у США на будові атомних реакторів. Після повернення брав участь у конструюванні таких апаратів у Іспанії. Зав’язав широкі контакти з науковим світом, став викладачем у своїй альма-матер.
З табору в Ріміні у складі першої групи прибув до країни Дон Кіхота і Ростислав Левицький. У Мадриді продовжив вивчати медицину, яку починав студіювати ще у Львові. Закінчивши навчання в 1950 році, залишився в столиці. Відкрив власну практику, ставши незабаром відомим лікарем. Мав гарну клієнтуру, включно з числа іспанської еліти. Проте в 1970 році помер у відносно молодому віці.
Роман Левкович після звільнення з полону перебував у Шотландії. Лише в 1952 році приїхав у іспанську столицю, щоб вступити на фармацевтичний факультет. Успішно закінчивши навчання, перебрався в Барселону. Одружився, працював за фахом. Упродовж останнього часу був технічним директором одного із заводів ліків.
Володимир Пастущук хоч і не належав до перших українських підкорювачів країни кориди, одначе залишив помітний слід в літописі нашої громади. Приїхавши в Іспанію з Австрії у 1948 році, почав вивчати політичні науки. Але через недугу змушений був перервати на деякий час навчання. В цей період розпочав працю в редакції українського відділу «Radio Nacional». Десять років був диктором, а після смерті доктора Дмитра Бучинського став головним редактором, яким залишався протягом наступних десяти літ. В.Пастущуку вдалося налагодити зв’язки з багатьма чільними іспанськими посадовцями, зокрема членами уряду. Ці знайомства він використав на благо української справи. Скажімо, організував аудієнції з іспанським керманичем Франціско Франко для високопреосвященного єпископа Івана Бучка, керівника антибільшовицького блоку народів, голови Проводу ОУН-Б Ярослава Стецька, під час яких сам виступав у ролі перекладача. Згодом Володимир продовжив цю ж справу при дворі короля Хуана Карлоса. Для прикладу, був перекладачем під час зустрічі з королем колишнього міністра закордонних справ СРСР А.Громика. Пізніше працював як державний чиновник в міністерстві інформації й туризму, як викладач іноземних мов у генеральному штабі армії, як керівник секції у справах Далекого Сходу в головному офісі іспанської консервативної партії «Народний Союз». Писав також статті, чи не найбільше спричинився до популяризації та пропаганди українського питання.
Вагоме місце в житті українських іспанців належить також і Ярославу Трісці. В країну Сервантеса він прибув у 1951 році з Великої Британії, де перебував після звільнення з полону. Будучи старшиною в дивізії «Галичина», мав намір вступити до військової академії в Мадриді. Але після невдалої спроби почав студіювати економіку. Одружився з француженкою, став батьком двох доньок. Ініціював власне підприємство з виготовлення пластикових виробів. В українській громаді був дуже активним. Здобув повагу і як добрий організатор.
Любомир Угрин також належав до першої групи студентів, які з’явилися в Іспанії наприкінці грудня 1946 р. Навчався у Вищій Школі інженерів лісництва, отримав титул доктора. Одружився і замешкав у місті Вальядолід. Тривалий час працював у великій шведсько-іспанській деревообробній фірмі «TAFISA». Пережив родине горе, втративши одну зі своїх доньок. Інколи навідувався до столиці, щоб відвідати своїх приятелів. У 1993 р. захворів і помер на 70-му році життя.
Власне, перелік тих наших краян, котрі першими «отаборилися» в неблизькій Іспанії, вичерпався. Проте мушу згадати ще й такий важливий факт. Коли в квітні 1951 року іспанський уряд дав дозвіл на започаткування українського відділу в «Radio Nacional», то для організації його роботи прибули наші земляки з-поза меж країни Сервантеса. Серед них: Дмитро Штикало, який став першим керівником редакції, редактори Дмитро Бучинський, Андрій Кішка, диктор Іванна Бучинська. До них долучилися два колишні студенти з числа українських піонерів Володимир Пастущук (як диктор) і Лев Мартюк (співпрацівник). Перша радіопередача українською мовою пролунала в ефірі 20 квітня 1951 року. Тривала вона 15 хвилин, але через якийсь час її повторювали. Згодом запроваджено щоденну програму, яку повторювали цього ж дня ще двічі. В цілому тривалість становила 45 хвилин.
Зауважу, що українська редакція мала доволі широку автономію як у підборі новин, так і в супроводжуючих коментарях. Крім цього керівництво не наполягало на іспанському перекладі. Отож політика, дух і стиль радіопрограм цілковито залежали від наших редакторів. Ці радіопередачі хоч і глушилися відповідними радянськими структурами, та все ж проникали на рідні землі. Редакція мала прихильні відгуки від українських слухачів. Скажімо, один з них надійшов з Одеси про Різдвяне послання митрополита Мстислава Скрипника.
Одначе через малу зарплатню виникали серйозні проблеми з персоналом. Штат доволі часто перетасовувався. На місце головного редактора Дмитра Штикала спершу приїхав відомий в діаспорі поет Леонід Полтава. Його через кілька місяців замінив Богдан Цимбалістий. Потім настала черга короткочасно керувати Левові Мартюку. Коли в липні 1952 року він емігрував до США, то його змінив доктор Дмитро Бучинський. Він керував відділом наступних десять років, аж поки передчасно не відійшов на вічний спочинок в листопаді 1963 року. Після цього редакцію очолив Володимир Пастущук і робив це до 1973 року, коли український відділ закрили через зміну іспанської закордонної політиці та елементарний брак коштів.
Ось так коротко ми поглянули на основні моменти 70-літнього організованого перебування українців на іспанських теренах. Звичайно, імена першопрохідців залишаться як на скрижалях історії, так і в пам’яті вдячних нащадків. А ось нам, хто прибув до Іспанії порівняно недавно, продовжувати справу наших попередників.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.