Розмову з художнім керівником тріо священиків УГКЦ «Новий час», який нещодавно гастролював з концертами серед заробітчанської громади Іспанії, ми проанонсували нещодавно, коли видрукували фоторепортаж про виступ гурту в українській парохії Благовіщення Пресвятої Діви Марії Мадрида. Тож просимо вас знайомитися: наш сьогоднішній співрозмовник – отець Роман Назаркевич. Далебі особистість незвичайна вже тому, що йому вдалося втілити ідею поєднання любові до музики та душпастирського служіння. А це, погодьтеся, факт далеко не ординарний.
– Отче, розпочнімо з того, як зародилася думка про організацію такого колективу.
– Найперше треба сказати, що ця ідея з’явилася ще 11 років тому. Ми, ясна річ, трохи побоювалися, вважаючи, що люди можуть не зрозуміти нас. Адже священик тоді виступає в трохи незвичному амплуа.
– Ось-ось. Зовсім інший ракурс.
– Власне. Незвично для людей чути, коли священик співає під музичний супровід якісь пісні. Тому отці спочатку не дуже готові були до такого кроку. Зрештою і я також.
– Це й не дивно. Справа в тому, що реноме священика встановилося у нашому суспільстві давно. До 1939 року душпастирі були зачинателями багатьох справ, працюючи не лише в духовній царині. Скажімо, серед них було чимало членів різноманітних товариств, у тому числі сільськогосподарських, спортивних, культурних. Вони провадили духові оркестри, ставили вистави. А ось в часи радянські, особливо післявоєнні, особистість священика знівелювалася. Ще я пам’ятаю заяви старшого віку вірян: «Нехай Панбіг боронить, щоб отець футбол грав. Нехай Панбіг боронить, щоб він на сцені виступав!..»
– Так. І борони, Боже, щоби кудись пхався. Бачите: це так зробила система. Вона тоді «врізала» церкві руки-ноги, залишивши лише півголови, бо решту партія мусила додумати. І священиків фактично сильно обмежили в громадській діяльності. Священик, так виглядає, не мав навіть права в рясі вийти на люди, хіба тільки з похороном. А так він взагалі ніде не з’являвся. Тому ми виросли при такому сприйнятті священства. Така була атмосфера і розуміння священика.
– Отче Романе, ви належите до молодої священичої плеяди. Очевидно, мислите вже по-іншому. Та й не лише ви. Тому поступово в церкву приходять нові віяння, зникають стереотипи.
– Саме так. У ситуації, що склалася, прийшлося дещо ламати. Може, не так ламати, як відроджувати. Хоча ми з цим маємо клопіт ще дотепер. Наприклад, коли вивішуємо оголошення в селі, чи парох повідомляє: «До нас приїдуть співати три священики». Знаєте, люди, хто ще не користується інтернетом, чи не знає про нас зовсім, думають собі: «Ну, що отці можуть запропонувати? Зазвичай, ми знаємо як священики співають. Ось наш добре співає» Але, коли чують те, що ми робимо, як робимо, тоді вони хочуть ще і ще. Бо бачать, що в такий спосіб можна сказати дуже багато, поділитися дуже багатьма речами. І я думаю, що піснею ми просто карбуємо в пам’яті людей, в пам’яті серця, речі, які потім ніяка система не стирає. Ми будимо людей до дії, хоча ніколи не кличемо їх до агресії. Навпаки хочемо спростити стосунки між собою. Це ж так просто. А пісня в цій справі допомагає. Ми ті всі розмови оформляємо музично. Якось нам так Господь дає.
– Про свої вагання ви вже сказали. А що ж таки дало вам поштовх до написання пісень, до концертної діяльності?
– Мене намовили мої діти. І я написав першу пісню, яка називається «Діти України». Потім зі своїм сином, тоді ще маленьким, і з дочкою заспівали її на зборі священиків. І так почалося все.
22 листопада 2004 року ми вперше втрьох вийшли співати, тому вважаємо цю дату днем народження нашого колективу. Ну, і вже тоді пішли концерти. А потім – помаранчева революція. Ми не їздили далеко, співали в районі. Думали спочатку тільки для своїх кількох парафій поспівати і на тому поставити крапку. Подаруємо пісні комусь, і хай люди собі співають. А Господь якось взяв усе це в свої руки…
Я навіть не знаю, де беруться в нас концерти, замовлення, але вже понад 600 таких зустрічей, яку і сьогодні ми мали, відбулося за цих 11 років.
– І в Україні, і за кордоном?
– І Україна, і Італія. В Іспанії ми вже другий раз. Були в Польщі. Зараз збираємося в Німеччину, Чехію. Є запрошення в Англію, Канаду, але поки що туди трохи далеко.
Мушу сказати, що Бог нам насправді багато дав. У свій час я був учителем музики, працював у школі.
– І це – перший ваш фах?
– Так. Я пропрацював півтора року в школі в Ременові біля Львова. Крім цього був весільним музикантом Потім – семінарія. Треба було зробити вибір. І, знаєте, я готовий був попрощатися з чим завгодно, а от з музикою – ні. Хоча перед самим вступом у семінарію все ж дійшов висновку, що священикові таки треба залишити музику. Бачите, які існували поняття про все це. І я попрощався. Тому за час навчання в семінарії мав дві серйозних кризи, пов’язані з музикою. Але витримав. А через десять років Господь повернув мені її. Я ніколи не писав пісень, а тут став творити. Таким чином Господь повернув мені сторицею те, чим заради нього, заради праці на його славу пожертвував. І ось зараз я маю так багато музики в своєму житті, що просто можу роздавати кому хочеш.
– А ось священиче середовище як відноситься до ваших виступів?
– По-різному буває, але ми не жаліємося. Бо загалом маємо добру підтримку нашого єпископа – ординарія Сокальсько-Жовківської єпархії владики Михаїла Колтуна. Це для нас дуже важливо. Я би навіть сказав, що він не просто нас підтримує, а як батько вболіває за нашу справу. Завжди дає настанови: вважайте отці, що кажете і робите. Тому я не можу натішитися тим, що він справді по-батьківськи все розуміє.
– Ви побували за кордоном, побачили заробітчан. Навіть тут уже сповідали, служили літургію, проповідували. Що можете сказати про цю частину нашого українського суспільства? Вона не викреслена ще в нашому рідному краї? І чи не відчуваєте суттєвої різниці між цими двома гілками: тією, що перебуває тут і що там залишилася?
– Мушу сказати, що тільки самі заробітчани могли би себе викреслити. Їх Україна ніколи не викреслить, тому що з ними є церква. А вона – дуже потужний міст. Я цікавився кого є більше тут: росіян чи українців? По-різному люди кажуть, зважаючи на інформацію, якою володіють. Але українці дуже гарно збираються навколо церкви. Росіяни так не збираються. Тому вони ніколи не будуть втрачені до тих пір, поки будуть жити церквою і жити в церкві.
Чи є різниця поміж гілками, які ви означили? Можу сказати, що наші люди за кордоном є трохи впевненіші в собі. В тому розумінні, що вони вже пожили в цивілізованому суспільстві. Хоча, безперечно, вони мають море ран, зазнали багато болів. Наприклад: біль розлуки. Все це гарно ззовні виглядає, але нікуди не дівається. Заробітчани самі кажуть: «Те, що ми тріщки стали на ноги, то абсолютно нічого не означає». Але вони вже по-іншому бачать устрій країни, не хочуть терпіти утисків. Я так розумію: ці люди звикли до нормальної цивілізованої свободи.
– Отче, ми чомусь часто уникаємо питання про матеріальну складову цієї проблеми. Але як не крути, вона має вагоме значення в житті. Чи матеріальна база також щось привносить в цю свободу?
– Так, вона впливає. Проте дуже важливо, щоб наші люди не перейшли на другу сторону. Ця сторона – безвір’я. Коли вони скочуються лише до матеріального, то вже Бога не треба. Там є вже свій – цілковито інший бог, «золотий тілець», і людина вже тоді ним тішиться, живе ним, розмовляє. Хоча він мертвий і нічого дати не може. Тому важливо, щоб до цього не скотитися. Щоб гроші не міряли нічого в нашому житті. Звичайно, їх треба. І нема, напевно, такої міри, щоби людина сказала: вистачить, мені вже більше не потрібно. Бо ми маємо куди їх подіти. Але щоби люди як тут, так і вдома, де б вони не були, вміли сказати: вистачить, цього для мене досить.
– Тут ще такий нюанс. Ви виступаєте в час посту. Чи чуєте якісь закиди щодо цього? Адже може хтось дорікнути: ну як так, священики, і дозволяють собі співати у піст.
– Та ні. Так можна закинути наступне: чому священик одягнувся у лакові мешти, чому він п’є каву? Правда ж? Це дуже особисте. Але я вас запевняю: люди добре розуміють, що є просто розвага, а що радість. Я думаю, що наша програма принесла людям радість. Бачите: ми ніколи не беремо участі в конкурсах, у всяких там змаганнях. Нам це не потрібно абсолютно. Ми не хочемо чогось досягати, ми хочемо щось людям дати.
– Я бачив на ваших обличчях упродовж концерту радість, усміх. Відчувається радість спілкування, хоч і зі сцени. Неможливо не впіймати ниточку, яка пронизує ваш концерт: бути посередниками між Богом і людьми. Але я можу помилятися.
– Дивіться. У рок-музиканта приходить пора, коли він вичерпався, і щоб зловити, як кажуть, кураж, йому потрібен наркотик або алкоголь. Тому що він видав усе і далі у нього нема джерела, звідки це черпається. Існує з цього приводу вислів навіть: шукають музу. А ми цього не потребуємо, бо в нас є натхненник. Це той, з котрим ми кожен день – Господь Бог. І тому ми не потребуємо жодного іншого стимулу.
Щоправда, бувають всякі концерти. Інколи так тяжко: коли ти бачиш, що стільки труду покладено, а очі в глядачів холодні. Можна писати книжку про таке. Але коли люди загораються…
А ще нам приносить невимовну радість, коли бачимо паству і пастиря, тобто священика та людей. Для мене це – Христос і апостоли. Для мене це – Боже царство, Божий люд. Знаєте, я про це зараз говорю, а мені мурашки по шкірі ідуть, адже розумію, що це таке.
– Очевидно, тут присутній і зворотній ефект: коли люди проймаються вдячністю до пастиря.
– Точно. Тоді й у ньому розігрівається щось надзвичайне. От отець Іван тільки що потиснув мені руку і промовив: «Отці, ви зробили щось таке, що словами годі передати». Ось так.
– Отче Романе, через такі приклади, як на мене, якраз і простежується проект «Жива парафія».
– Так, стратегія нашої церкви, яка є дуже актуальною.
– Мабуть, священики повинні вести за собою паству, не лише духовно опікуючись нею. Ви, зокрема, це робите ще й з допомогою концертів. Я до чого веду? Духовний провід привносить зовсім інший струмінь буквально у все: і в музику, і в спорт і тому подібне.
– Безперечно.
– Вашому колективу не потрібні ведучі, декламатори, гумористи. Ви з усім чудово даєте собі раду. А освіта у ваших колег-священиків також музична?
– О, так. Отець Мирослав є працівником культури, він закінчив Львівське культосвітнє училище. За фахом – хоровик. Отець Тарас має закінчену музичну школу, проте пішов молодим у семінарію, не маючи досвіду музикування.
– А ось інструменти в руки не берете на концертах?
– Ні, не беремо, хоча подумуємо. Подумуємо про те, щоб взяти гітару, якийсь тамбурин і наживо поспівати трохи з людьми. В мене давненько визріла ідея, щоби людей залучати до співу. Ми на пісні «Відчини» їх трохи розрухуємо, але хотілося б залучати більше. Воно б оживило концертну програму.
– Чи мали концерти в інших місцях поблизу іспанської столиці, та яке враження справила на вас тутешня глядацька аудиторія?
– Ми виступили в Ґетафе та Алкалі. Дуже гарно й натхненно все відбулося. А почалося не з нашого виступу, а з літургії. Знаєте, видно, що в тій спільноті бурлить життя. Є, може, й якісь труднощі, але їх намагаються перебороти. Зрештою, воно так і має бути. До того ж труднощі стимулюють. Але те, що була черга до сповідальниці, багато людей до причастя – це добрий сигнал. Направду тішився, коли бачив молодих людей, дітей, як у них горять очі. І концерт був дуже натхненний.
– Що б ви побажали наостанок нашим вірянам?
– Знаєте: в єдності сила народу. Людина людині дуже потрібна. Бо коли ти залишаєшся сам і не відчуваєш Бога близько, то стаєш і самотнім, і нещасним. Пізнати Бога і зблизитися з ним може допомогти твій ближній.
Ось випадок з мого життєвого досвіду. Якось один мужчина поділився: «Поїхав за кордон, але це зовсім не те, чого я чекав. Мене просто покинули, і я лишився сам один». Питаю: «І де ж ти врятувався?» Мій співрозмовник відповів: «У церкві. Знайшов українську церкву…»
То ж я щиро бажаю всім українцям, щоб вони повірили своєму Богові. Його серце б’ється, його серце випромінює любов. Воно дає так багато. Гуртуйтеся навколо церкви, гуртуйтеся навколо своїх душпастирів. Один одному допомагайте. Будьте взірцем для цілого світу. Тільки тоді можемо бути щасливими людьми.
Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ.