Ось уже вкотре українська школярка Оленка Марченко побувала в Іспанії. Але якщо раніше вона приїжджала влітку, то цього разу прилетіла напередодні католицького Різдва. І ще одна деталь, що відрізняла цю поїздку. Якщо влітку дівчинка подорожувала разом з іншими українськими дітьми, то тепер на борт авіалайнера піднялася наодинці. Звичайно, під час польоту нею піклувалася стюардеса. Вона ж у Мадриді супроводила Оленку в зал прильотів, де дівча опинилося в обіймах … Хулії та Гільєрмо.
Передісторія ж її появи в країні кориди та фламенко, як дві краплі води подібна до приїзду інших дітлахів з Чорнобильської зони. Біда, що трапилася на атомній станції того фатального 1986 року, сколихнула цілий світ. Про те, що Куба прийняла на лікування та відпочинок наших діток, широко висвітлювалося у засобах масової інформації. Значно менше відомо про добросердечний жест мешканців древньої Іберії. А тут у Країні Басків ось уже понад десять років діє асоціація з красномовною назвою «Чорнобиль», яка супроводжує на двомісячний літній відпочинок дітей з Київщини. Але баски – не єдині на теренах Піренейського півострова. Подібні організації діють в Андалузії, Валенсії та інших місцях.
Про одне з таких об’єднань у містечку Вільянуева-дель-Пардільйо, що неподалік столиці, Хулія Фернандес Аларкон дізналася зі щоденної газети «El Mundo» («Світ»). Керівники асоціації закликали іспанські сім’ї прийняти на лікування та відпочинок школярів з Іванкова, райцентру поблизу АЕС. Цей заклик блискавично знайшов відгомін у серці Хулії. Своєю ідеєю взяти когось з дітей вона відразу ж захопила чоловіка Гільєрмо, і вони зателефонували на номер, вказаний у газеті.
Їм пояснили, що спершу треба оцінити умови майбутнього перебування дитини в їхньому помешканні, матеріальні можливості родини та психологічний мікроклімат. Візитери не забарилися. Залагодивши всі формальності, Аларкони стали чекати рішення. Чи хвилювалися? Звичайно. Але справа «вигоріла»: екзамен Хулія та Гільєрмо склали на відмінно. Залишилася дрібничка: дочекатися приїзду дітей. І ось нарешті в липні 2004 року цей час настав…
Величезний спортзал повен гамору. Сюди привезли дітей. Насторожені, збившись у щільний гурт, вони, хвилюючись, чекають, що буде далі. Навпроти – іспанці, які переживають щось подібне. Починають запрошувати на середину представників обох сторін, і шум стихає. Коли настає черга Хулії та Гільєрмо, викликають Олену Марченко.
Взагалі-то Аларкони марили хлопчиком, адже в їхній родині зростають три сини, тож вдалося б уникнути зайвих клопотів. Деякі іграшки ще залишилися, одяг. Та й досвід виховання та спілкування накопичено. Однак сімейна пара і проти дівчинки не заперечувала. А коли вздріли симпатичну білявку, всі сумніви миттєво випарувалися.
У таких випадках, зазвичай, кажуть: любов з першого погляду. Хоча на притирання характерів потрібен був час. Без проблем і хвилювання не обійшлося. Оленка, ясна річ, не розуміла по-їхньому ні бум-бум, тому довелося розпочинати з опанування мови жестів і міміки. Оскільки Хулія та Гільєрмо упродовж дня були заняті на роботі, то роль вчителя звалив на свої плечі їхній наймолодший син Віллі. 18-літній юнак не лише добре впорався з цим обов’язком, але й замінив Оленці подругу. Бо і бавився з нею, і прогулювався.
Справжньою паличкою-виручалочкою для іспанців стала наша землячка із Львівщини Люба Костечко, що працювала по сусідству. У вільний від роботи час вона виконувала функції і перекладача, і консультанта, ставши своєрідним місточком між двома сторонами. Саме Люба розповіла мені про перебування Оленки в іспанській сім’ї, долучившись, таким чином, до появи цього матеріалу. Але треба віддати належне й Хулії. Вона докладала воістину героїчні зусилля, щоб дівчинисько якнайшвидше звикло до нових умов. Зазубрювала українські слова, які Люба писала іспанськими літерами, вчилася готувати наші страви. Бо проблема з харчуванням, поряд з мовним бар’єром, була чи не найбільшим каменем спотикання. Ні-ні, їжі було вдосталь. Ось тільки морока: Оленка їла стільки, скільки споживає манюсіньке курчатко. Коли Хулія поцікавилася, що вона любить понад усе, то почула відповідь, від якої мало не впала: «Картопельку та вермішельку». Далебі, нас, українців, не дуже здивуєш таким, а ось іспанців…
Неспроста, мабуть, саме з цієї болючої теми і розпочав я розмову з Оленою під час свого візиту до Аларконів. На запитання, що їй подобається з іспанської кухні, відповіла: «Я люблю все, що тут готують». Хулія ствердно кивнула головою, і стало ясно, що цю проблему вдалося вирішити. Хоча минуло багато часу, щоби дівчинка збільшила свій раціон. З цього приводу Гільєрмо згадав один випадок. Якось дружина підвищеним тоном наказала Оленці з’їсти все, що було в тарілці. Малій це виявилося не під силу, і на її очах заблищали сльози. Після цього сталеві нотки в голосі Хулії зникли. Однак поступово апетит у дівчинки зріс, вона почала вживати більше овочів, молокопродуктів, м’яса, особливо яловичини, яку рекомендували лікарі для підняття гемоглобіну.
Чимало зусиль довелося докласти Хулії та Гільєрмо, щоб прийняти Оленку цієї зими. Приїзд великої групи дітей влітку організовує асоціація. Сім’ї не затрачають жодних зусиль, лише оплачують проїзд. Зовсім по-іншому взимку, коли всі турботи лягають на плечі запрошуючої сторони. Два місяці тривала тяганина з оформленням усіх необхідних документів. Останньою перепоною стало отримання візи в іспанському консульстві в Києві – заняття не для осіб зі слабкою нервовою системою. І все ж життя – доволі одноманітне й прісне, коли немає клопотів. У тому і полягає, напевно, радість буття, щоб долати «підводні рифи», усувати зі шляху можливі перешкоди. Тому й зрозумілі радісні почуття Гільєрмо та Хулії, коли вони вирішують чергову проблему.
Навіщо їм це? Хіба сімейних клопотів бракує? Один син серйозно хворий. Вісім років тому Хулія лікувалася від раку грудей. Декому їхня затія видасться авантюрною. Проте наших героїв мало хвилює чужа думка. Вони думають про дівчинку, живуть нею. За дві години перебування в їхній оселі я второпав, що Оленка стала для них не просто жаданою гостею, а рідною душею. Скільки епітетів виплеснули вони на її адресу! І розумниця, і красуня, і чудо-піаністка (з п’яти років вправляється на фортепіано), і англійською добре володіє (по-іспанськи балакає теж не кепсько), і напрочуд вихована. Ця остання риса, як зауважила господиня, характерна і для інших українських дітей, що потрапили в іспанські родини. «Нашим до ваших далеченько. Дисципліна у них на обидві ноги шкутильгає», – вважає Хулія.
Немов принцеса серед трьох принців – ще й так можна висловитися про перебування Олени в сім’ї Аларконів. І хоча подружжя твердить, що не робить різниці між синами та дівчинкою, але уваги їй все одно приділяють значно більше. Не встигла приїхати, а їй зразу запропонували багато цікавих заходів: концерти, виставки, вуличні вистави, якими так насичені Різдвяні свята. Випадково Хулія довідалася, що в їхньому мікрорайоні залили ковзанку, і запропонувала Оленці покататися на ковзанах. Та погодилася, хоча й зізналася, що почуває себе на льоду не дуже впевнено. А на початку січня їх чекав відпочинок на Канарських островах. Чи могла подумати дівчинка про те, що зможе взимку купатися в морі?..
Крім того її полюбили численні родичі, друзі, сусіди. Весь під’їзд не міг натішитися нею: запрошували в гості, кликали побавитися, пригощали різними смаколиками. А сімнадцятирічна сусідка навіть зробила Оленці шикарну зачіску і нафарбувала нігті.
Спілкуючись з Аларконами, я не міг не зачепити й матеріальний аспект. Адже з появою маленької гості їхній сімейний бюджет зазнав вагомих втрат. Слово взяла Хулія: «Німецький письменник Еріх-Марія Ремарк справедливо зауважив: «Гроші не приносять щастя, зате вони дають спокій». Того, що ми заробляємо, цілком вистачає, щоб бути спокійними за майбутнє сім’ї. Приймаючи таке рішення, ми розуміли, що доведеться чимось жертвувати. Але ця пожертва – мізер, порівняно з тим, що ми придбали. Адже ніякими грошима не виміряти той піднесений душевний стан, радість і задоволення, які ми відчуваємо, приймаючи в себе Олєну (саме так, в українській інтерпретації, вони її кличуть – примітка автора).
Показовим у цьому плані став для мене момент, коли, згідно з нашою традицією, 25 грудня дітям дарують різдвяні подарунки. Так ось: в салоні, біля вертепу, якому вже понад сто літ (його спорудив ще мій дідусь, і це наша сімейна реліквія) стоїть диван. На ньому ми склали дарунки. Побачивши їх, Оленка позадкувала й здивовано запитала: «Це все мені?» Почувши ствердну відповідь, ледь чутно додала: «Не може бути». Ця фраза вразила мене так, що на очі навернулися сльози.
Потім вона сказала, що вдома їй дарували одну іграшку і якусь одежину чи солодощі. А тут вона лише іграшок побачила сім-вісім. І це не камінь у город батьків нашої улюблениці. Знаємо, що Україна переживає складні часи. Чимало людей поїхало на заробітки, зокрема і до нас. Багато з тих, що залишилися, не можуть дарувати дітям те, чого хотіли б. Ось мама Оленки на території Чорнобильської АЕС працює, а заробляє жалюгідні копійки. Та у вас, бесумнівно, все налагодиться. Наш досвід – свідчення тому».
Поцікавився я також, чи з появою Оленки Хулія та Гільєрмо почерпнули для себе щось нового про Україну. Відверто кажучи, приємно здивувався їхньою обізнаністю. Адже знаю іспанців, що не відають навіть, де наша країна розташована. Багато хто ще й досі ототожнює нас з Росією. Аларкони ж не лише про економічну ситуацію добре поінформовані, вони про наші звичаї та обряди дещо можуть повідати. Ось так наша маленька співвітчизниця стала своєрідним посередником у відносинах між Україною та Іспанією. Не побоюся навіть підняти її до рангу «надзвичайного і повноважного» посла нашої держави. Як, зрештою, кожного з нас, хто тут працює чи навчається.
Зимові канікули завершилися, і Олена повернулася до рідного Іванкова. Хоч, як зізнавалася, дуже не хотіла покидати гостинну іспанську родину. Однак промайне півроку, і дівчинка знову приїде до своїх «літніх батьків»…
Якось, купаючись в басейні, знайомі діти-іспанці спитали Оленку, хто ж це на березі так азартно підбадьорює її. Глянувши на Хулію та Гільєрмо, дівча з притаманною для її віку безпосередністю мовило: «Це мої тато і мама». Потім, витримавши коротеньку паузу, усміхнулась і додала: «На літо…»
Любомир КАЛИНЕЦЬ.