Саме за таким маршрутом опинився в країні Ель Греко, Веласкеса, Гойї сорокатрирічний український художник Василь Третьяков. І упродовж невеличкого проміжку часу здобув визнання в іспанських поціновувачів образотворчого мистецтва. Та й не лише іспанських. Шість персональних виставок у престижних залах Мадрида – це, погодьтеся, чимале досягнення.
Зауважте, що мова іде про той час, коли я брав у нього інтерв’ю. А відтоді вже збігло не багато-не мало: акурат три роки. З різних причин воно лежало у моїх загашниках, не потрапивши на шпальта періодичних видань. Очевидно, чекало свого часу. Нарешті таки діждалося, коли я «виволік» його на світ Божий. Благо, що зараз є цей сайт, а разом з ним і можливість виходу на ширше коло читачів.
Не думаю, що надто втратилась актуальність цього матеріалу, тому вважаю за доцільне запропонувати його вашій увазі. Адже далеко не кожен з наших земляків представляє свою творчість на такому високому рівні. Зрештою, почувши краєчком вуха від голови «Української громади…» Юрка Чопика інформацію про те, що Василь нещодавно перевіз до Іспанії свою родину, відразу зметикував, а чи не опублікувати цю інтерв’юшку, таким чином піднісши художникові своєрідний сюрприз з нагоди третьої роковини нашої з ним зустрічі. Сподіваюся, що здатна вона викликати жвавий інтерес і у вас, шановне товариство.
Попри все це, до Третьякова у мене особливе відношення, адже він народився в якихось 14 кілометрах від мого рідного Ходорова, а саме: в місті Жидачеві Львівської області. Хоча, відверто зізнаюся, що переступаючи поріг його помешкання в іспанській столиці, яке водночас служило і за майстерню, про це навіть не здогадувався. Але як тільки довідався, то відразу ж вирішив розпочати з біографічних деталей.
– Василю, дуже цікаво дізнатися про твоє коріння. Прізвище в тебе – російське. По-українськи розмовляєш добре, хоча й відчутно, що основною мовою спілкування для тебе все ж є російська.
– У цьому нема нічого дивного, бо батько мій – росіянин, а мати – українка. Мої ж дідусь і бабуся по батьковій лінії походять з Санкт-Петербурга. В цей родовід, між іншим, окрім російських вплітаються також і шведські, і фінські корені. Але, як не дивно, місцем мого народження стала Західна Україна. Хоча своє дитинство і юнацькі роки провів у Черкасах.
– І все ж якими вітрами занесло твоїх близьких до Жидачева?
– Трапилося це після Другої світової війни, коли почали піднімати зруйноване господарство. А оскільки мій дідо закінчив у Пітері лісотехнічну академію і спеціалізувався в паперовій промисловості, то, відповідно, за рознарядкою Сталіна його скерували в Західну Україну. Вони з бабусею не на жарт злякалися, тому що наслухалися розповідей про так званих бандерівців. Тодішня система не поскупилася на чорні фарби, створивши відповідний міф. Словом, дійшло до того, що написали листа до самого Сталіна: мовляв, боїмося їхати туди – і край. Але прийшла відповідь, в якій чорним по білому зазначалося: «Якщо батьківщина сказала треба, то значить треба». Ось таким макаром і опинилися в місті паперовиків. Хоча, в принципі, мій батько, який з десяти років зростав у Жидачеві, завжди відзначав його досить високу культуру. За десять років не було жодної бійки. Тобто не до порівняння з Росією, де культурний рівень бажав набагато кращого. Зрозуміло, що і страшилки про бандерівців виявилися дуже перебільшеними. Якщо місцеві жителі бачили, що людина нормальна, то не виникало жодних проблем.
– А як же українські витоки по материній лінії?
– Мама походить з Полтавщини, проте народилася на Далекому Сході. Адже її тато, а мій дідо, під час Другої світової війни служив військовим фельдшером у Хабаровському краї. Потім вони повернулися в Україну, бо в Харкові дідусь продовжував службу. Мама закінчила хіміко-технологічний технікум і поїхала в Черкаси на практику. Там зустріла тата. Він після закінчення Львівського політехнічного інституту потрапив згідно з розподілом у Ходорів. І місяців зо два пропрацював у будівельній організації. Потім перебрався до Жидачева, де зайняв посаду заступника директора професійно-технічного училища. Невдовзі купив собі мотоцикл. А клімат же в Галичині вологий. Почали «крутити» ноги. Тому вирішив пошукати місце з більш сухими кліматичними умовами. Таким чином опинився в Черкасах.
Невдовзі батьки побралися. Однак поїхали народжувати мене до Жидачева, тому що в Черкасах свого житла не було. Мешкали ж у гуртожитку. А через рік знову повернулися на береги Дніпра. Так що за документами я – уродженець Жидачева.
– Чи потім тобі доводилося бувати там?
– Звичайно. Майже щороку на канікули їздив до дідуся й бабусі. Мені страшенно подобалося це невеличке містечко. Щоправда, знайомі хлопці без будь-якої злоби чи неприязні москалем нарекли. Якось вони запитали звідки я. Сказав, що з Черкас. Проте вони не знали де це. Я ж дуже здивувався: як так, не знати де Черкаси. І питаю: «А де Москва хоч знаєте?» Звідси й пішло: «А, Москва! То ти, значить, москаль!» Згодом ця кличка відлипла.
– Варто зауважити, що твоє прізвище навіює асоціації зі славнозвісною Третьяковською галерею в Москві. Тобто причетність до світу пензля й фарб очевидна. Я навіть спершу запідозрив, що це псевдонім. Але цікаво як виник потяг до малювання?
– Справа в тому, що трохи малював мій дідусь. А батькові ще в підлітковому віці пропонували вести в Жидачеві художню студію. Але він, зіславшись на юний вік, сказав, що йому самому ще потрібно вчитися, а не навчати інших. Зрозуміло, що в дитинстві було кому підштовхнути мене до малювання. Віддали в художню школу. А там не так сподобався сам процес малювання, як приятелі, котрі мене оточували. Провчився чотири роки і кинув. Ну як: одна школа, інша, а коли ж гуляти? Рік не торкався до пензля. Це було в дев’ятому класі. А потім зустрічаю приятелів з художньої школи. Розповідають, що ходять на курси, малюють портрети. І в цей момент щось у мені перемкнуло. Як мені знову захотілося малювати! Вирішив також податися на курси. Відтоді вже не кидав їх. Тобто я, ніби дав собі рік відстоятися, перевірити: тягне мене до цієї справи чи ні. Весь десятий клас відвідував курси, готуючись до вступу в Київський художній інститут. Згодом став його студентом. Потім закінчив цей вуз, щоправда, архітектурний факультет. Однак, незважаючи на це, згідно з дипломом мій фах зазначено як архітектор-художник, оскільки ще під час навчання брав участь у багатьох виставках.
– І як давав раду далі?
– Ще завершуючи дипломну роботу, нам натякнули, що видадуть вільний диплом. Це значить: де хочете, там і влаштовуйтеся. Мені нібито «світила» «Укрпроектреставрація», але не вийшло. Хоч усі іспити склав на п’ятірки. Якраз тоді, в 1992 році, почався розвал союзу. Довелося малювати, аби заробити на прожиття. Потихеньку перейшов на живопис. Потім ще недовго попрацював дизайнером у Черкасах. Проте дуже тягнуло до фарб. А тут ще й дружина – художниця, з якою, фактично весь час, присвячували живопису. І пішло-поїхало. Працював на одне з посольств, робив картини для телеканалу «Інтер», мав ще деякі замовлення в Києві. Виставлявся в колективних експозиціях у Будинку художника, в галереях на Андріївському узвозі, Будинку архітектора. Продаж з цього був мізерний. Працювалося швидше для власного задоволення. Складалося враження, буцімто у власному соці варишся. Не було ідеї зробити кар’єру. Мабуть, ще не ставив високих цілей. І ось у цей час ми з дружиною замислилися про виїзд за кордон.
– Невже так скрутно стало матеріально?
– Ні-ні, якось викручувався. Фінансове питання не грало вирішальної ролі як, скажімо, в інших наших земляків, котрих на заробітки за кордон погнали нестатки. Ми навіть опинилися на роздоріжжі: або купувати квартиру в Києві й глибше кидати якір, або все-таки гайнути кудись, щоб оглянути світи. Вирішили поїхати. Так що, напевно, не всі вирушають аби владнати матеріальні проблеми.
– І куди ж ви подалися?
– В Аргентину. Одні знайомі так гарно змалювали її. А ось якоїсь детальної інформації не вдалося почерпнути навіть в інтернеті. Словом, подали документи в їхнє консульство, отримали скерування на співбесіду. Нам пощастило, бо в Аргентину наприкінці 1999–на початку 2000 року якраз була легальна міграція. Але навіть після того, як отримали візи, ще вагалися.
– Майже всім на початковому етапі доводиться несолодко.
– Я – не виняток. Ситуація: рятуйся сам. По-перше, мови не знав. У школі вчив німецьку. Для себе вивчив англійську. А по-іспанськи – всього два-три слова.
– Можна на курси піти.
– Я спробував. Витримав два тижні. Безрезультатно. Але, тим не менше, через три місяці вже спокійно розмовляв. Спрацювало те, що відчував необхідність в спілкуванні. Це й заставило налягти на мову. А ще потоваришував з аргентинцем, в якого батьки глухонімі. Він, володіючи мовою жестів, майже все пояснював з їхньою допомогою. Потім багато хто дивувався, що я опанував іспанську за такий короткий термін. Скажімо, в Іспанії зустрічаю наших земляків, які, знаходячись тут дев’ять місяців, не можуть два слова докупи зліпити. Але не лише справа у мові. Поки втягнешся, поки звикнеш до культури, звичаїв – важкувато. А ще, в порівнянні з Мадридом, Буенос-Айрес – така могутня машина. Це відразу відчувається, адже там мешкає майже шістнадцять мільйонів осіб. Потрапляєш туди, і все мелькає перед очима. Не знаєш куди податися, не вловлюєш ритм. Лиш згодом починаєш щось зауважувати, поступово призвичаюватися. Якихось особливих проблем з проживанням чи харчуванням не виникало. Але ми завжди намагалися залишати гроші на зворотні квитки додому, тому що вони дорогі. Проте двічі чи тричі цю заначку спорожняли. Ось тоді доводилося кепсько. Тут спрацьовував такий психологічний момент: коли знаєш, що в будь-який момент плюнеш на все, купиш квиток і гайнеш додому, – легше. Але нічого: вистояли.
Згодом знайшли ферію, тобто своєрідний вернісаж, де можна було продавати свої роботи. І потихеньку почали малювати невеличкі картини. Купили у нас також і полотна, привезені з України. Потім мене запримітили галереї. Минуло ще трохи часу і почав продавати на аукціонах, які проводились під патронатом одного з банків. І так потихеньку-потихеньку почали видряпуватися. Знову ж таки: клієнти з’явилися, адже побачили наш рівень. Не для хвальби сказано, але він на голову вищий від аргентинців. Тобто конкуренції як такої не було.
І ось коли вже майже зіп’ялися на ноги, наспіло злощасне 11 вересня 2001 року. Зруйновані американські хмародери бумерангом відгукнулися в Аргентині. Це моментально відчулося. Люди перестали літати, туристів стало менше. Все прийшло в занепад. І тільки почали оговтуватися, як наприкінці 2001-початку 2002 року «довбанула» аргентинська фінансова криза. І знову потрібен був час, щоб усе стабілізувалося. Тепер можу упевнено стверджувати, що ми там прижилися.
Між іншим, мої роботи оцінив у Буенос-Айресі екс-чемпіон світу з шахів Анатолій Карпов. Якось він разом зі знайомими художниками опинився біля нашої ферії. Мені навіть руку вдалося йому потиснути. Хоча в той час, неначе онімів, не cподіваючись зустріти таку «величину». Іншого разу «повисла» щелепа, коли зблизька побачив видатного віолончеліста Мстислава Ростроповича та його дружину співачку Галину Вишневську. Наші шляхи перетнулися в посольстві Росії в Аргентині, де відбувалася виставка російського авангарду.
– А як на твоєму горизонті замайоріла Іспанія?
– У 2005 році доля звела мене з іспанцем Енріке Гойянесом, який виявився тонким цінителем образотворчого мистецтва. Йому сподобався мій живопис. Невдовзі він запросив мене в Іспанію, зауваживши, що має можливість допомогти організовувати виставки. Хоча в основній роботі він з мистецтвом не пов’язаний. Слова свого Енріке дотримав.
– Щасливчик ти. Чи не відчуваєш симпатій пані фортуни?
– В принципі, це був той момент, коли я хотів потрапити в країну фламенко. Навіть мріяв про ширші рамки: європейські. Тобто психологічно вже був готовий до цього. Тому що, коли тобі запропонують, а ти не готовий, то з цього нічого путнього не вийде. Вважаю, що якби не цим шляхом, то іншим все одно досягнув би свого. Звичайно, певна часточка удачі також існує. Але, як на мене, більш важливим є напрямок руху. На шляху потім обов’язково трапиться той, хто тебе підтримає, допоможе, якщо побачить, що ти прямуєш уперед. А якщо тупцюєш на одному місці, то гріш ціна твоїм сподіванням.
– Подейкують, що й особи графського роду підтримують тебе.
– Це, знову таки, мої приятелі з Аргентини – подружня пара, яка перебралася в Іспанію. Чоловік – американець, дружина – іспанка. Крім того, що ми підтримуємо дружні стосунки, то вони ще й знаходять серед свого кола замовлення для мене. Бо дуже складно без яких-небудь зв’язків, просто з вулиці, знайти замовлення в незнайомій країні.
Додам, що мій переїзд на Піренейський півострів став можливим завдяки аргентинському паспорту, який мені вдалося отримати. Тобто тепер можу вільно їздити. А це дуже важливо для художника, який хоче зробити кар’єру. Таким чином легше мандрувати світом, виставлятися.
– Отже, згідно з паспортом, ти є громадянином Аргентини? А оскільки в нас подвійне громадянство заборонено, то що виходить?
– Від статусу громадянина України я не відмовлявся. Отже: де-юре – ніби не можу мати український паспорт, а де-факто – маю. Аргентина дала мені паспорт, а Україна не забирала. Коли звертаюся в українське консульство в Буенос-Айресі за візою, то до цього відносяться лояльно.
– На твоєму рахунку вже шість персональних виставок в Мадриді. Які враження залишилися від них?
– Першу, яка відбулася в гарному муніципальному залі району Аргансуела, ми зліпили нашвидкуруч. До неї випустили невеличку брошурку, хоч треба було відразу ж робити каталог. А ось наступну, врахувавши всі проколи, вдалося провести на високому рівні. Проводилася вона у виставковому центрі одного з центральних районів Ретіро і була присвячена королівським місцям: палацам у Мадриді, Ескоріалі, Аранхуесі. Ознайомилися з нею і наш посол Анатолій Щерба, і російський Олександр Кузнецов. Також керівник району Ретіро Луіс Асуа Брунт приїхав і навіть написав кілька схвальних слів до каталогу. Це не могло не порадувати, адже відчув увагу офіційних структур. А ось остання експозиція під назвою «Чотири пори року», що успішно пройшла в культурному центрі «Ніколас Сальмерон», дала імпульс для майбутніх творчих планів. Побувавши на виставці й отримавши велике естетичне задоволення, мер Санто-Домінго – столиці Домініканської Республіки – запропонував мені зробити настінні розписи їхньої мерії. Причому відразу ж визначився з тематикою: відкриття Америки, прибуття Колумба. При цьому висловив цікаву ідею з’єднати за одним столом першовідкривачів цього континенту. Ясна річ, обумовлювалося і питання моєї персональної виставки. Думаю, що невдовзі полечу в Санто-Домінго. А поки що розмірковую над композицією, реалізовуючи її в малюнках. Треба ще ескізи зробити, щоб сподобалися.
Вважаю: дуже важливо, аби владні структури підтримували. Навіть коли лише інформаційну допомогу надають. Адже якщо мер міста попросить посприяти, то буде набагато легше. І другий варіант, коли вийшов з аеропорту і не знаєш куди податися. Різниця величезна. Ще одна важлива деталь, як на мене. Гарно малювати – ще не означає, що можеш досягти чогось. Тому що, якщо сидиш у себе вдома і нікому нічого не показуєш, то ніхто й знати не буде. Живемо ж зараз у світі реклами, інформації, без яких не обійтися. І тут також влада може посприяти.
– Виставки виставками, але з них важко прогодуватися. Це відома істина. Як тобі вдається суміщати ці дві речі: для душі та для прожиття?
– У мене є замовлення, за які платять. Те, що готую для виставок – роблю для душі.
– Питання в лоб. Скільки коштують полотна Василя Третьякова, зроблені на замовлення?
– На це впливають різні фактори. Розміри, наприклад. Намагаюся продавати доволі дорого. Відносно, звичайно. Для прикладу, міський пейзаж розміром метр тридцять на дев’яносто сантиметрів коштував 2800 євро. Якщо брати в середньому, то ціни коливаються від тисячі до двох тисяч євро. Для друзів, ясна річ, своя ціна До речі, в Києві також зараз нормальні ціни, і мої приятелі мають непогану копійку. Причому, за речі швиденько і легко зроблені.
А взагалі картина повинна коштувати місячну зарплату. Це, коли починаєш. А коли стаєш відомим, то ціни зовсім інші. Тому цікаво до такого дійти. Хоча нині треба зробити скидку на кризу. По-моєму, сучасне абстрактне мистецтво закінчується. Тяп-ляп не проходить. Зараз цінують роботу. Надіюся, що в моїх полотнах працю видно.
– Чи часто береш мольберт і прямуєш на вулицю?
– Добре було б виходити на етюди, але час зовсім інший. Великий розмір важко зробити. В-основному ходжу з фотокамерою, коли згущаються сутінки, і роблю багато фотографій. А тоді обробляю їх на комп’ютері, позбавляючи зайвого: автомобілів, стовпів і т. п. Фотографії навіть не друкую, розташовую їх на моніторі. Це дуже зручно. Хоча є інша складність. Ти бачиш деталі, але не здатний розгледіти загальну панораму. Тобто треба себе контролювати, щоб не зникла масштабність.
– А думки про повернення в Україну плекаєш?
– Хоч зараз мотаюся світом, але батьківщиною вважаю Україну. І плани виставлятися там є. Ми навіть з нашим послом обговорювали це питання. Іспанці ж хочуть відкрити у нас інститут Сервантеса, а фінансів не вистачає. Отож посол запропонував організувати виставку: мовляв, український художник малює Мадрид. Подивимося, коли цей задум реалізується.
Між нами кажучи, хотів би частіше бувати вдома. В Черкасах ще батьки живуть. А я вже більш аніж три роки не був там. Не виходить наразі. Проблема ще й у синові, якому виповнилося сімнадцять років. Він уже на сто відсотків іспаномовний. Вчитися в Україні навряд чи зможе, бо мовою володіє не в достатній мірі. Тому ми з дружиною мусимо поступатися своїми бажаннями. Щодо мене особисто, то тішу себе надією, що повернуся в Україну. Але як буде – невідомо.
– Вочевидь, як ми роз’їхалися по світах, так і твої полотна розлетілися по усіх усюдах. Хоч знаєш у які країни вони потрапили?
– Та, напевно, в цивілізованому світі всюди є. Починаючи з Канади, США, країн центральної Америки, Аргентини. Щодо всієї Африки сумніваюся, а от у південній точно є. На півночі також: в Алжирі, Марокко, Лівії. Так-так, для одного співробітника лівійського посольства робив багато картин. А ось у центральній – не впевнений. У Китай навряд чи їх занесло, а в Японію потрапили, по-моєму. Європа ж практично вся охоплена.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.
Мадрид, листопад 2009 року.
Оновлено: 24 листопада 2012 року.