Якщо ви уважно стежите за нашою сторінкою в інтернеті, то серед переліку основних розділів на головній сторінці могли помітити заголовок «Наші попередники». Є там і коротенька згадка про об’єкт сьогоднішнього нашого зацікавлення. А саме про гуртожиток, або «колегію» на столичній вулиці Доносо Кортес під номером 63.
Нині абсолютно нічого не нагадує про те, що колись тут мешкали наші краяни. Звичайна будівля як багато інших у іспанській столиці. Проте ще не так давно тут нуртувало українське життя. Тому цей будинок по праву претендує на те, щоб іменуватися українським острівцем в іспанському морі. Про нього наша подальша розповідь.
Прибувши до країни Дон Кіхота наприкінці 1946 року, колишні вояки дивізії «Галичина» розпочали навчання в мадридських вузах. Хоча іспанський уряд дав згоду прийняти українських та інших студентів – утікачів від комуністичних режимів – і забезпечити їхній побут і студії, урядові кола не могли цим практично займатися. Потрібна була відповідна організація для нагляду за адміністративними справами, як і для контактів з деякими урядовцями та іншими відповідальними особами. Така структура невдовзі постала під назвою «Оbra Сatolica de Asistencia Universitaria» (скорочено ОКАУ), або Католицька організація університетської допомоги. В розмовах поміж собою її називали коротше – «обра католіка», або й навіть «обра». Ініціатором і душею цієї організації був голова іспанської філії Міжнародної організації католицьких студентів та інтелектуалів «Пакс Романа» Хоакін Руіз Хіменес (згодом міністр освіти в уряді Франко).
Однією з перших і важливих проблем ОКАУ, яка вимагала негайного вирішення, було придбання постійних житлових приміщень для прибуваючих студентів. Коли перші з них приїжджали до Мадрида, то їх тимчасово поміщали в дешевих помешканнях, декого в невибагливому готелі «Атлантіко», інших у пансіонатах, студентському гуртожитку «Сан Пабло» і таке інше. Поміж тим заходами ОКАУ будувався новий окремий будинок, призначений виключно для студентського гуртожитку, або «колегії».
Його урочисте відкриття припало на 2 травня 1947 року – дату національного свята в Іспанії та річниці всенародного повстання 1808 року в Мадриді проти окупації Наполеона. Вибір дати був невипадковим. Цей будинок знаходився поблизу університетського містечка на вулиці Доносо Кортес під номером 63. Під час церемонії відкриття та посвяти його віддано під покров святого апостола Якова (іспанською мовою Сантьяго) і названо «Colegio Mayor Santiago Apostol» або Вища колегія святого апостола Якова. Ця назва мала свою мету й значення, бо нагадувала про події минулого та пов’язувала з іспанськими традиціями. У важких для країни кориди та фламенко часах, під час 700-літньої неволі та окупації маврами, іспанські патріоти збиралися в горах і лісах далеко на півночі, щоб поблизу гробу святого Якова в Сантьяго де Компостела в провінції Галіція під його покровительством організувати боротьбу за визволення країни.
Отже давніша історія й традиції, що переплелися і стали символами, духовно поєднували студентів цього нового закладу із завданнями підготовки до важкої боротьби за свободу. Щоб засвідчити відданість своїм ідеалам, уже на самому початку всі мешканці відбули спільну прощу до гробу свого патрона в Сантьяго де Компостела.
Фактично нове пристанище було п’ятиповерховою будівлею з житловими кімнатами та іншими приміщеннями для студентів, адміністрації та обслуговуючого персоналу. Всі роботи (прибирання кімнат, приготування їжі та обслуговування в їдальні, опалення і тому подібне) виконували члени обслуги.
Харчувалися мешканці колегії тричі на день. Вечерю за іспанським звичаєм подавали пізно: між 9-ою та 11-ою годиною вечора. В перші роки через економічну скруту в державі харчі були надто скромні, тому багато студентів купували їх додатково. Рідко, як правило з нагоди великих свят, подавали типові іспанські страви (найчастіше паелью) і вино. Його ж деколи могли піднести студенти з нагоди їхніх національних свят, надзвичайних подій чи закінчення студій.
Адміністрація та управа ОКАУ подбали також і про медичну опіку своїх підопічних. Хворими пацієнтами офіційно опікувався іспанський лікар, який мав практику і поза гуртожитком. Інколи його функції перебирали старші студенти медицини. На кошти ОКАУ можна було також полікувати зуби.
З фондів ОКАУ студенти щомісяця одержували невеличку грошову допомогу в сумі 150 песет для закупівлі речей щоденного вжитку: зубної пасти, мила, квитків на транспорт і таке інше. Приблизно у перші десять років всі отримували окремі посвідки, на підставі яких могли безкоштовно придбати в спеціально визначених крамницях одяг і взуття.
Під час літньої пори, в серпні, гуртожиток закривали, і вся обслуга виходила на вакації. Також і студенти залишали свою резиденцію, переходячи до приватних помешкань. Дехто виїжджав у провінцію. У цьому випадку ОКАУ допомагала фінансово. Хоча згодом студенти мусили дбати про себе самі.
Переважна більшість мешканців гуртожитку були римо-католицького віровизнання, отож духовну обслугу їм надавав священик, який щодня відправляв Службу Божу в каплиці. Більш урочисті літургії відбувалися в неділі та свята, у яких також брали участь члени управи ОКАУ. Українські студенти (більшість із них була греко-католиками) часто користали з цього, хоч у пізніші роки іспанський священик-біритуал (такий, що мав право відправляти як для римо-, так і для греко-католиків), відправляв Богослуження для вірних обох обрядів.
Приблизно перших шість років українцями опікувався отець Сантьяго Морільйо. Згодом його замінив отець Хесус Агірре. А в 1954 році до гуртожитку прибув молодий капелан отець Сегундо Беніто, який залишався на цьому посту понад десять років – до часу закриття колегії святого Якова. І хоч отець Сегундо був душпастирем для представників обох віровизнань, він по-особливому ставився до українців, заприязнившись з ними на довгі роки. Фактично до прибуття з України отця-монаха Ігоря Михаляка в січні 2001 року він виконував функції духовного наставника української парохії в Іспанії.
Студенти інших конфесій – невеликі групи православних, протестантів і китайських буддистів офіційно не мали жодної духовної опіки
Крім резиденції гуртожиток святого Якова був також і культурно-розважальним центром. Під час академічного року окремі національні групи проводили в його кімнатах свої сходини, відзначали національні свята та інші події. У вітальні та кімнаті для розваг відбувалися щоденні зустрічі з приятелями, які часто навідувалися сюди. Влітку тут неодноразово можна було зустріти туристів з-за океану, які дещо знали про цей студентський прихисток і особисто бажали познайомитись з його мешканцями.
Звичайно, часто організовувались конференції, читалися доповіді та цикли лекцій визначних і відомих науковців – представників іспанського культурно-наукового світу. Рідше відбувалися концерти відомих солістів. Часом імпрези організовували самі студенти чи національні групи.
Гуртожиток святого Якова, за словами деяких іспанців, справляв враження «малих об’єднаних націй» у цій країні. Тут завжди перебували більш або менш чисельні групи студентів, які репрезентували всі народи поневоленої східної Європи. Було серед них також і кілька китайців – утікачів від комуністичного режиму. Щораз більше збільшувалася кількість господарів країни. Скажімо, у 1954-55 роках серед мешканців переважали українці, котрих налічувалося 22 особи. Менше за наших було поляків – 18, угорців – 16, словаків і хорватів – 12, словенців – 10, румунів і китайців – 6, три іспанці, два білоруси. По одному представникові мали такі країни, як Грузія, Естонія, Литва, Росія, Сербія. Такий строкатий склад накладав певні відпечатки на співжиття.
ОКАУ вимагала пристосування кожного до загальноприйнятних норм поведінки. Іспанці добре розуміли політичні непорозуміння поміж деякими народами і не хотіли, щоб гуртожиток став плацдармом ворожнечі та конфліктів. Досягти цього було нелегко, і в колегії інколи траплялися інциденти між хорватами і сербами, румунами й угорцями, поляками та українцями. Такі випадки мали місце переважно в перші роки, коли старші хлопці ще пам’ятали про події на рідних землях. Пізніше молодші давнішою політикою не дуже цікавились, не кажучи вже про те, що розуміли її, тому ніяких заворушень у гуртожитку більше не виникало.
Якщо конкретизувати українсько-польські взаємини, то варто зауважити наступне. Як відомо, перші студенти-українці були під час війни вояками дивізії «Галичина». Більшість поляків воювали під знаменами армії генерала Андерса. Всі вони були жертвами війни, яка нікому з них не принесла сподіваної волі ні щастя, а навпаки через неї вони перервали студії, втратили молоді роки. Тому такими очевидними були глибокі переживання і бажання якнайшвидше закінчити навчання та повернутися до нормального життя. Отож на початках в обох таборах не бракувало таких, хто не приховував своїх почуттів і розпалював пристрасті, під час яких доходило і до погроз. Часто предметом сперечань ставала територія. Кожен намагався доказати, що протилежна сторона перейшла межу. Не бракувало намагань довести один другому «хто винен» і «де корінь лиха».
Масла у вогонь підлив ще й такий трафунок. Якось один дуже здібний польський студент, який виставляв свої картини в інших європейських містах, задумав організувати виставку в славетному музеї Прадо. Іспанські критики образотворчого мистецтва дали високу оцінку його творінь. Але мадридська преса зробила одну кардинальну помилку: передаючи похвальні коментарі про митця, повідомила, що це маляр український. Поляки були обурені. Шоку їм додало те, що цю помилку практично неможливо було виправити. Бо спростування в пресі, особливо на задніх сторінках, мало хто читає…
Проте початкова напруга через деякий час поступово почала спадати. Молоді студенти, які не знали і не переживали подій у рідному краї, трактували поляків більш прихильно. Результатом цих приязних відносин між обома групами стало започаткування спільних зустрічей і дозвілля. Польський посол у Мадриді граф Потоцький почав запрошувати українців до своєї резиденції на новорічні забави. Поляки, в свою чергу, стали з’являтися на наших святкуваннях 22 січня. Один чи два польські студенти співали в українському хорі. Особливі приятельські відносини запанували між відомим польським поетом Юзефом Лободовським, який віддавна проживав у столиці, та кількома старшими нашими студентами.
Щира дружба в’язала українців із словенцями та хорватами, білорусами і словаками, а пізніше й з іспанцями. Один наш земляк заприязнився з китайцями і навіть опанував їхню мову, якою з ними і спілкувався. Знайомства з іспанськими дівчатами привели до того, що вони влилися в український танцювальний гурток.
Найбільш типовим прикладом багатонаціонального характеру, як і виявом нормального співжиття і толерантності між всіма групами, було спільне влаштовування великих свят і урочистих академій. На визначений час, крім студентів і членів управи ОКАУ, до колегії прибували запрошені особи, з-поміж яких декотрі професори, члени уряду й навіть міністри, церковні ієрархи, а передусім дипломати та представники поневолених народів. Тоді серед студентства панував піднесений настрій, їх переповнювало почуття гордості від перебування в колі визначних осіб, як і чудова нагода для репрезентації своєї батьківщини. Звісно, після офіційної частини відбувалися теплі розмови.
…Якщо ви прогулюватиметеся в районі столичної станції метро «Islas Filipinas», що на сьомій лінії, то зазирніть на вулицю Доносо Кортес до будинку під номером 63, який розташований неподалік. Вважаю, що в екскурсійному маршруті «Українські місця Мадрида» цей пункт не повинен пройти повз увагу.
А звідсіль вже рукою подати до станції метро «Canal», де серед оточуючих будівель примостився храм святих Рафаїла та Христофора. До нього поспішали ті наші заробітчани, які першими проторували доріжку до країни Дон Кіхота. Одначе сюди ми заглянемо наступного разу.
За матеріалами книги «Нарис історії української студентської громади та українських поселень в Іспанії (1946-1996)» підготував Любомир КАЛИНЕЦЬ.