Нещодавно вийшла з друку книга українського історика Володимира Білінського "Україна-Русь". Більша її частина присвячена татарському періоду в історії України від Батиєвого походу 1240 року до битви на Синій Воді в 1362 році.
А є додаткові свідчення стародавніх істориків, які підтверджують незалежність Русі?
– Так. Анонімний іспанський автор 14 століття написав трактат: "Книга знань про всі королівства, які є у світі". Він пише: "Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лємберґ. У ньому нараховується 5 великих міст: Львів, Київ, Володимир, Пінськ і Сівер". (мова йде про Новгород-Сіверський). Натяків про належність Галицько-Волинського князівства до Татарії не було.
Коли Русь-Україна остаточно позбулася татарського впливу?
– Історики сперечаються досі. Одні називають дату 1320 рік, коли литовський князь Гедимін підкорив своїй владі Київ. Інші називають 1362 рік, коли Ольгерд розбив татар на Синій воді й звільнив усю землю аж до Чорного моря. Швидше за все, саме в 1320 році починалися зав'язуватися союзницькі стосунки між Україною та Великим Князівством Литовським – державою литвинів і білорусів, які згодом вилилися в об'єднання в одну державу. Орда тиснула на прикордонні землі. Руські князі шукали союзника. І знайшли його в особі Гедиміна. Між Ордою з одного боку та об'єднаним русько-литовським військом відбулося три битви. У вирішальній на річці Ірпінь перемогли литовці й русичі. Згодом Гедимін полишив Київ руським князям. Звісно, говорити про повне об'єднання Русі з Литвою після 1320 року дещо зарано.
Київське князівство надалі входило до Галицько-Волинської держави. Але вплив литовських князів на Київ посилився, а Орди – впав. Остаточно "мати міст руських" була приєднана до Великого Князівства Литовського в 1350-их роках. Відомо, що саме тоді наступник Гедиміна – Ольгерд ув'язнив і тримав у полоні в Києві високого ординського чиновника – московського митрополита Алексія. Це було ще до битви на Синій воді в 1362 році.
У радянські часи про цю битву мало що знали.
– Битву на Синій воді замовчували, бо вона заважала насолоджуватися вигаданою Куликовською битвою, яка нібито "поклала край монгольському ігу". Були знищені свідчення про місце битви. А збірник документів – Литовська метрика – була викрадена Росією і досі захована до таємних сховищ. На вимогу незалежної Литви Росія відмовилася повернути ці папери.
Де відбулася битва?
– Одні історики вважають, що вона сталася на березі річки Снивода у Вінницькій області. Інші – що біля Торговиці Кіровоградської області на березі річки Синюхи. Я вважаю, що бій відбувся на півдні Київщини біля села Бране Поле Богуславського району. В історії села залишилась згадка про перемогу литовського війська над татарами. Битва була в урочищі Черкес-долина. Тут же залишилися сліди так званої Саур-могили, де татари поховали свої мертвих. Саме в тому місці протікає річка Боярка – притока Гнилого Тікича, що, у свою чергу, впадає в Синюху. У старовину річки не ділили на притоки. Синюхою називалася не сучасна річка, після злиття Гірського та Гнилого Тікичів та Висі. Початком річки вважався Гнилий Тікич у верхній його течії. На старовинній карті виданій в Амстердамі в 1630 році річка Синя Вода тягнеться ледь не до сучасного Житомира. Отже весною 1362 року Ольгерд вирушив із Вітебська за маршрутом Орша – Могильов – Гомель – Чернігів – Київ. Провівши ґрунтовну розвідку, і, переконавшись у слабкості суперника, вирушив у напрямку Київ – Обухів – Богуслав – Звенигородка. Проти них вийшли 30 тисяч війська під началом татарських ханів Кутлубуги, Хаджибея та Дмитра. Тут цікавий хан Дмитро. У ті часи іншого володаря з таким іменем окрім так званого Дмитра Донського не було. Але на той час він мав лише 12 літ. Від його імені правив митрополит Алексій, який і послав військо проти ненависного йому Ольгерда, що колись тримав митрополита в тюрмі. Литовська армія налічувала 40-50 тисяч осіб. Витримавши напад татар, Ольгерд перейшов у контрнаступ і розгромив ворогів. Цим самим усій Європі було продемонстровано, що татар можна перемагати й відбирати захоплені землі.
Між тим російські історики вважають, що битва на Синій воді це якраз і є Куликовська битва. Мовляв, там ідеться про перемогу русичів, а не литовців.
– Як вони самі кажуть: "Наглости им не занимать". Нагадую, що до 1721 року, тобто часів Петра І, усі сучасні "русские" були знані світу як московити і ніхто їх "русскими" не називав. Усі старовинні документи Московії аж до середини 15 століття писалися уйгурською мовою, яка була державною в Орді. Подорож Афанасія Нікітіна теж написана нею. На знаменитій карті Мартіна Вальдземюллера 1507 року Московія, Крим, Казань, Астрахань і Сибір показані єдиною державою. Над нею написано "Татарія" і майорить прапор із татарською тамгою – знаком роду. На його ж карті 1513 роду вже позначено розпад Золотої Орди.
Литовські і німецькі літописи іменували Галицьких і Волинських князів "князями всієї землі Руської". Про Московію до 16 століття ніхто мови не вів як про самостійну державу. Навіть у царській Росії 19 століття цього не заперечували. Московія залишалася в складі Орди на правах рядового улусу.
І останнє. Куликовська битва була насправді?
– Ні. "Битва з Ордою – суцільні вигадки московських істориків. Річ у тім, що восени 1380 року відбулася битва між ханом Тохтамишем та Мамаєм, який узурпував владу в Золотій Орді. Мамай програв і був страчений в листопаді 1380 року. Провести дві битви впродовж осені він просто не міг. Стверджується, що після нібито поразки на Куликовому полі 8 вересня, Мамай встиг знову зібрати армію для битви з Тохтамишем. Світовій історії 14 століття невідомо, щоб полководець, програвши одну битву, зібрав нове військо і провів ще одну битву такого масштабу (армія більше 100 тисяч). Карамзін писав: "Уздовж 10 верств лилася кров християн та невірних. Число всіх убитих сягало двохсот тисяч".
Але сучасні російські історики розуміють абсурдність таких тверджень. Працівник російського Державного Історичного музею Михайло Гоняний заявив, що "число учасників битви сильно перебільшено. З обох боків було від 5 до 10 тисяч осіб. Битва тривала 15 хвилин. З'їжджалися кілька десятків вершників, рубалися, хтось падав, а на зміну йому виїжджали інші". Від таких уточнень члена Верхньо-Донської експедиції Державного Історичного музею всі "творці" Куликовської битви від Петра І і Катерини ІІ до Сталіна та Солженіцина перевернулися б у своїх трунах.
ГАЗЕТА ПО-УКРАЇНСЬКИ, 3 лютого