Від 1931 року чудотворним місцем опікувалися представники ордену єзуїтів. За них 1937-го відзначено 25-річчя коронації образу. А далі – ну, ви знаєте…
ЧАСИ ЛИХОЛІТТЯ І ДУХОВНОЇ РУЇНИ
У 1939 році отці-єзуїти замінили шановану ікону копією, а оригінал, рятуючи від більшовиків, вивезли до Польщі. Врешті-решт за таким же маршрутом ченці перебазували в 1944 році й копію. Після реставрації у Кракові 1974 року святиню перевезено до міста Ґлівіце, де вона знаходиться і до сьогодні. Зараз кохавинський образ можна оглянути в костелі святого Бартоломея. У 1994 році в цьому храмі створили парохію Матері Божої Кохавинської.
…З появою «червоної мітли» небо над цією благодатною місциною заволокли «чорезні грозові хмари». Безбожницька влада доклала максимум зусиль, аби навіки стерти людську пам’ять про Кохавино. Розпочали з того, що позривали з церкви і каплиці хрести. Добре, що хтось з віруючих устиг сховати розп’яття і передати його до церкви в Гніздичеві. Пізніше храм перетворили на льоносховище, розширивши вхід, аби змогли заїжджати вантажівки і трактори. Криничку з цілющою водою засипали сміттям і закидали гранатами.
Єдине корисне, що Кохавино все ще приносило, – у монастирських приміщеннях розмістився інтернат для нещасних дітей з вадами розумового розвитку.
Для того, щоб цілковито знищити славу Матері Божої, прославленої в Кохавинській чудотворній іконі, владоможці вирішили приєднати цю місцину до Гніздичева. Відтоді історична назва «Кохавино» перестала існувати, зникнувши навіть з позначення на картах.
Ще не так давно храм знаходився у жахливому й жалюгідному стані. Всі вікна були забиті дошками. Прогнив дах, просвічуючи дірками та зарісши мохом, а де-не-де і кущами. Оскільки під час дощів затікала вода, то набубнявіли вологою стіни. Від цього почала осипатися штукатурка. Усередині поробилися тріщини, все покрилось пилюкою та брудом. Через невідповідне використання приміщення та не встановлений відвід води навколо нього від основної конструкції почала відколюватися вежа.
Та все ж, незважаючи на все це, Всевишній та Небесна Володарка не забули про шматочок землі, який колись обласкали. А значить цілком логічним було…
ПОВЕРНЕННЯ НА КРУГИ СВОЯ
Минуло понад півстоліття замовчування і нищення всього сакрального комплексу, тому не дивно, що люди призабули про Кохавино. Відроджуватися після тривалого сну воно почало в 1991 році, коли Україну проголосили незалежною державою.
Добрим порадником у справі його відновлення став отець Василь Сенів, тодішній парох села Антонівки, який не раз проїжджав біля величавої святині, що стояла, ніби людська душа, понищена більшовицькою ненавистю, і не було кому вдихнути в неї живого духу. Попри це, Боже Провидіння послало священикові допомогу в особах отців-редемптористів – Петра Мірчука та Миколи Костюка, які на той час обслуговували церкву Успіння Пресвятої Богородиці у Стрию (нині кафедральний храм Стрийської єпархії) та декілька навколишніх сіл. Вони і взялися за віднову. Спершу за порадою і дозволом протоігумена Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ) отця Ігоря Возьняка (сьогодні митрополита Львівського) приступили до полагодження справи з владними структурами про передачу льоносховища для релігійних потреб греко-католиків. Коли урядники, доброзичливо поставившись до вирішення цього питання, дали «добро», приступили до праці.
Роботи було, як то кажуть, непочатий край. Священики разом з парафіянами зі Стрия та села Більче, до яких пізніше долучилися декілька місцевих добродіїв, розпочали очищувати храм. 13 жовтня 1991 року його урочисто відкрили. Богослужіння тоді продовжувалось усю ніч у присутності процесій зі Стрия, Більча, Покрівців, Лівчиць, Гніздичева, Руди.
Поступово чудотворне місце відновлюється, все більше і більше набуваючи чарівної ошатності. Це я можу засвідчити особисто, приїжджаючи бодай раз у рік і спостерігаючи за разючими змінами, які видно неозброєним оком. За останній час, скажімо, відремонтовано монастирські приміщення та каплицю на чудотворному місці. Розчищено криничку від хламу і гранат. Між іншим, жодна з них не вибухнула. І знову забився живчик цілющого джерела, яке віками рятувало людей від усяких недуг. Дах храму перекрито металочерепицею. І хоча через брак коштів святиню ще не відремонтовано повністю, але своєю убогістю, напевно, вона ще більше притягує до себе вірних.
Сьогодні церква, яка отримала нове ім’я на честь Покрови Пресвятої Богородиці (відповідно, празник святкується 14 жовтня), каплиця та прилегла територія належать монахам ЧНІ (отцям-редемптористам). Монастир святого Ґерарда в Кохавино має статус новіціятського дому Львівської провінції згромадження, в якому під покровом Богородиці виховується нове покоління молодих місіонерів.
Брати-новики (кандидати до чернецтва), безперечно, є окрасою монастиря. Посвятивши своє життя на службу Господу Богу, вони згуртували навколо обителі місцеву молодь, яка ось уже понад чотири роки збирається тут. Раніше проводилася лише катехизація дітей, а згодом і молодь відчула таку потребу. Вона зрозуміла: світ, у якому живемо, жорстокий, тому одному надто важко вберегти свою душу від гріха. Саме так утворилася спільнота «Кохавинські зорі».
Дуже важлива подія відбулася у 2000 році. 30 травня колишні мешканці присілка привезли з Польщі копію чудотворної ікони Матері Божої Кохавинської. А 18 лютого наступного року було освячено ще одну, яку намалювала мешканка Гніздичева Орися Николишин. Її встановили у відновленій капличці. Постійні прохання отців-редемптористів повернути з Польщі на своє законне місце оригінал поки що не увінчалися успіхом. А втім і ченці, і вірні відчувають постійну її присутність у кожному куточку храму. Вона – у променях сонця, які зігрівають цю святу землю, у молитві найменшого серця.
Тепер щороку сюди організовуються прощі з Жидачева, Стрия та інших місць. Часто люди приїжджають невеликими групами, сім’ями на протязі цілого року. Головний відпуст у Кохавино припадає 14 жовтня на свято Покрови Пресвятої Богородиці.
Але я все ж закликаю вас відвідати це Богом обласкане місце на самоті. І тоді ви довідаєтеся, якою надзвичайню є…
ПРОВІНЦІЙНА ТИША ГАЛИЦЬКОГО ЛЮРДА
Місцина тут, справді, напрочуд затишна, спокійна і мирна, гарна та урочиста. Сама природа серед заповідних пейзажів створила унікальний клаптик землі, де людина мимоволі забуває світську марноту і віднаходить спокій душі. Сюди варто завітати. Зустріч з Кохавином, повірте, подарує безліч незабутніх вражень. А давайте-но я запрошу вас на коротеньку екскурсію. Отож не вагайтеся – нумо зі мною!..
Попереджу завчасу: коли буде під’їжджати сюди потягом, автобусом чи автівкою зі сторони Жидачева або Стрия, раджу звернути увагу на стрімкий силует монастирського храму, увінчаний на маківці хрестом, а трохи нижче оздоблений годинником. Шпильчасту верхівку видно віддаля, і вона, неначе грандіозний монумент, височить над усією округою.
Вхід до чернечої обителі «пильнує» оригінальна в’їзна брама з аркою-дзвіницею посередині та трьома хрестами на невеличких куполах.
Іншими словами, її ще можна назвати охоронцем усього сакрального комплексу. Мені ж особисто вона нагадує оборонну будівлю доби середньовіччя.
Ступивши на територію монастиря, нашому зору справжнім архітектурним дивом, не лише навколишнього краю, а й усієї Галичини, відкривається церква Покрови Пресвятої Богородиці. Між іншим, це не лише моя думка, а й фахівців-містобудівників. У ній відчувається якась незбагненна внутрішня сила, значно більша за її, і так вражаючі, розміри. Захоплення, яке викликає благородна краса святині не слабне навіть нині, коли око ще ранять відмітини жахливої понівеченості.
Попри руйнацію, собор зберігає стільки благородної величі, що багато культових споруд сьогодення, хоч і охайно прибраних, все ж поступаються їй красою.
Суттєвого пожвавлення храмовому ансамблю надають фігури святих, які, ніби пам’ятники на високому п’єдесталі, заполонили фасад.
Переступім церковний поріг і, спершу помолившись, ясна річ, огляньмо інтер’єр. Він, хоч і не вражає розкішшю, проте його граціозна велич змушує стрепенутися і замислитися над вічним і незбагненним. Тут починаєш відчувати таку духовну комфортність, яку важко віднайти деінде.
Ліворуч від престолу звернімо увагу на копію чудотворного образу Матері Божої Кохавинської у дерев’яному обрамленні, яка дає змогу торкнутися до самої Вічності.
Можу показати вам і акуратний зошит, який запримітив кілька років тому на столику біля ікони. Заглянувши до нього, натрапив на занотовані відгуки про перебування у цьому святому місці, а також на випадки чудодійного оздоровлення як за допомогою Кохавинської Богоматері, так і цілющої води з криниці. Ось кілька таких моментів.
Л. В. С., селище Гніздичів: «Мій батько все своє життя молився до Кохавинської Матінки Божої і був врятований від смерті. Коли йому винесли смертний вирок, тато попросив останнє слово, і його прохання задовольнили. Завершила це звернення молитва до Богородиці Кохавинської в надії на поміч. І сталося чудо: під час молитви підійшов один чоловік, який зупинив виконання вироку, й батько залишився живий, за що ми всі щиро дякуємо Кохавинській Матері Божій».
Софія Вайда, мешканка села Лівчиці: «Настечка, як її звали люди в селі, маленькою дівчинкою не бачила на очі. Для родичів це було великим горем. З ним вони прийшли до Кохавинської Матері Божої. Щоранку водили дитину і промивали очі цілющою водою з кринички. Невідомо, скільки часу пройшло, але всі знають, що дитина прозріла».
А зараз сконцентруймо погляд на внутрішніх розписах, які немов переносять нас на чотири століття назад.
Від фрески, де зображено пароха Тшопінського, котрий закінчив-таки справу довгих років, побудувавши храм, зараз мало що зосталося. Розгледіти на ній обличчя – справа важкувата. А ось всі інші розписи собору збереглися зовсім непогано. До речі, подейкують, що старовинний стінопис під силою молитви почав відновлюватися. Оце так диво!
Повернувшись на монастирське подвір’я, зможемо помилуватися надзвичайно колоритним багатоманніттям квітів. Від цього тільки тепліє на душі. А ще у вічі обов’язково впаде старенька дерев’яна фіра. Як на мене, це – дуже вдалий штрих в оточуючій панорамі. Навіть і не подумаєш, що тут монаша обитель. Та все ж буквально у кількох метрах – приміщення новіціяту, де виховують свою майбутню зміну отці-редемптористи.
Однак, якщо хтось думає, що кандидатам до чернецтва все людське чуже, то він глибоко помиляється. У цьому можна переокнатися, коли новики вийдуть поганяти м’яча на невеличкому футбольному майданчику між новіціятським домом і Покровською церквою.
Залишаючи монастирське подвір’я, прямуємо липовою алеєю до ще двох вагомих тутешніх пам’яток. За цей проміжок часу вкотре переконуюсь у думці, що це місце має надзвичайну силу змінювати людину, вивищувати її дух, роблячи мудрішою, чуйнішою, добрішою.
Передусім підходимо до криниці з джерельною цілющою водицею. Прочани, як, зрештою, і місцеві жителі переконані, що у неї чудодійних властивостей не менше, аніж у Люрдівської.
Останнього разу я зустрів тут молоду гніздичівську сім’ю, яка набирала воду в пластикові пляшки. Довідався, що вони не тільки попивають її, надіючись на оздоровчий ефект, але й високо цінують за смакові властивості.
Нарешті підходимо до кінця, завершуючи екскурсію біля каплички. На жаль, немає тепер розлогого дуба, на якому відбулося з’явлення, бо невблаганний час зробив свою руйнівну справу. Зате височить на тому місці святиня, яка своєю наготою зворушує до глибини серця й ніби закликає нас: «Прийдіть до мене всі, і я заспокою вас…» Отож ідуть вірні на цей поклик.
І не лише люди, але й всяка звірина. Як, скажімо, ящірка, яку запримітив поблизу. І яка ніяк не відреагувала на мою появу, неначе б завмерши у молитовній задумі. Уздрівши таке, мені аж мову відібрало…
Не буває такої днини, аби хтось не відвідав чудотворне місце. І саме тут майже кожен здатний відчути як у найпотаємніші шпаринки його «я» проникає Божа благодать, що іде не лише від каплички, але й і від усього сакрального комплексу. І вона, ця благодать, ніби фокусується у Кохавині з безмежної далечі космосу.
А наостанок – ще одна паралель з міжзоряним простором. Своїми зовнішніми лініями, котрі стрімко переходять у готичний шпиль, капличка, немов нагадує, космічний корабель.
І коли брат чи отець-редемпторист відчинить вам її двері та запросить до середини – наяву відчуєте, як душа святині лагідно огортає вас і з незбагненним відчуттям величезної насолоди підносить догори. Цей стан тонко і точно відтворив поет-священик Ярослав Лесів:
… І тільки лет в яснім безкраї,
Лиш мить і Вічність, –
Я і Бог.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.
ПОСТСКРИПТУМ
Більше року я не появлявся в Кохавино. І ось у вересні – чергова моя зустріч з ним. І вкотре переживаю все по-новому. Але цього разу до моїх неймовірних вражень долучається один надзвичайно важливий нюанс. Цьогоріч отці-редемптористи, як і вся наша Церква, святкують 100-річчя своєї появи в Україні.
Високо оцінюючи заслуги ЧНІ перед УГКЦ, особливу данину шани складаю у цей момент близьким мені особам – українському чудотворцеві блаженної пам’яті владиці Миколаю Чарнецькому, життєву стежину котрого пощастило вивчати ще на початку 1990-их, працюючи кореспондентом часопису «Мета» Львівської архієпархії. Власне, ця доріжка і привела мене нещодавно в його родинне село Самаківці, що в Городенківському районі на Івано-Франківщині.
Рівно ж як і отцеві Миколі Волосянку – «патріархові» чину, котрого владика Чарнецький рукоположив на священика.
І торік, і в цей приїзд мені випала чудова нагода послухати мудрі слова, наповнені великою любов’ю як до Творця, так і до кожного вірного. Митрополитові Львівському владиці Ігорю Возьняку, в якого довелося брати інтерв’ю тут таки, в Кохавино, у його бутність магістром новіціяту. Покійному отцеві Ігореві Михаляку, котрий став першим українським душпастирем, що прибув до Мадрида для опіки тамтешніх українських вірян. Колишньому протоігумену Галицької провінції ієромонаху Михайлові Волошину, з яким проведено незабутні години спілкування як в Україні, так і в Іспанії.
Вітаючи господарів Кохавино зі знаменною датою, побажаю подальшого розквіту і монастирю, і всьому відпустовому місцю. А паломників-заробітчан запрошу сюди ще раз.
Кохавино гостинно розпростирає руки для всіх без винятку. Почуйте його поклик і прийдіть!..