Розпочинаючи нову рубрику на шпальтах нашого сайту, сподіваємося, що вона знайде стежину до справжніх поціновувачів української поезії та прози. Проте не лише вони, але й пересічні читачі почерпнуть для себе чимало цікавого, доброго, повчального, трепетного й таке інше.
Ото ж, знайомтеся: член творчого об’єднання «Наше Слово» Надія КАРПЛЮК-ЗАЛЄСОВА.
З нашого досьє.
Народилася 14 листопада 1964 року в селі Новий Витків, Радехівського району, Львівської області. Починаючи зі шкільної парти, завжди була закохана у слово, пісню, тому постійно брала участь як у шкільних, так і позашкільних заходах.
Навчалася на філологічному факультеті Дрогобицького педагогічного інституту імені Івана Франка. Працювала піонервожатою у рідній школі, вихователем у дитячому садочку, а останні шість років, перед від’їздом в Іспанію – вчителем української мови та літератури у Соснівській загальноосвітній школі №7, що на Львівщині.
Учасниця різноманітних загальноміських заходів, співала в церковному хорі греко-католицької парохії святого Михаїла.
Надія – мати двох дітей (сина та доньки), котрими безмежно любить і пишається ними. Вона серцем і душею перебуває з усіма своїми рідними, подругами, незважаючи на далеку віддаль до милих місць. А ще надзвичайно любить свою рідну землю, народ, традиції, українську природу, яку вважає найкращою в світі.
УПОВАЮЧИ НЕБА ЦІЛУНКУ
Закінчіть, можновладці, війну,
Те зерно-пустоцвіт для
Планети – одвічного болю,
Заберіть, коли будете йти…
У пекельню – той гріх із собою.
Заберіть, коли будете йти
По дорозі, устеленій смертю, –
Ваших душ низькопробних гріхи…
Де добро над земною твердю?
Закінчіть ту прокляту війну,
Нею повняться ваші кишені,
Це не ваші сини віддають їй ціну.
Це не ваші дружини – мішені…
Чому?! Не вбивайте дітей!
Мати кожна благає рятунку,
А до мудрості кличе земля,
Уповаючи неба цілунку…
СТОЯЛА МАТИ В СУМ’ЯТТІ
Стояла мати в сум’ятті
Над могилою свого сина,
Вже не плакала більше, – ні…
Більш не голосила.
Тут стоятиме вже до кінця,
Як камінна, тверда статуя,
А по тім скажуть люди і час:
Вічна пам’ять її… Алилуя!
А тепер щось бурмоче під ніс, –
Бідна жінка за мить постаріла,
Одна мить… і життя під укіс…
Вже блаженна… чогось не вгледіла.
Розкажіть їй, іуди страшні,
Про ваш бізнес, про космос… ідеї –
Чи одна вами плаче вдова, сирота…
Прийде суд у страшну Іудею.
Стоїть мати в благім сум’ятті,
І бурмоче собі: люляй, сину…
Немає в світі більш біди,
Як мати в гріб кладе дитину.
Немає в світі сліз таких,
Щоби назад вернули сина, –
Найтяжчий гріх, з усіх тяжких…
На вас, мужі ,-страшна провина…
ТРОХИ ПРО ПОЛІТИКУ, АБО ДВІ СУСІДКИ ЧЕРЕЗ ТИН
– Чи чули, Ганю, ви, що зночі
Когут на крилах прилетів?
То пес… то мавпа… то козел…
А цього року півень вже
Китайцям, певно, насолив…
– Бігме, Одарцю, білий світ
Мізки усі втрачає…
Кажуть, Одарцю, той мільярд
Вже їсти що не має…
– Святий мій Боже, Ганю, збав
Від ірода на світі…
Ще й квочка півнів привела,-
Аж восьмеро по літі!
Такі вже здохлі та худі,
Та ще й не продуктивні,
Їй, Бо, китайці ті дурні,
І щонайменше – дивні!
Який то толк із когута,
Як курочки не буде ?
Аж то тепер прийде біда,
Як яєчка не буде…
– Із мавпи толку було ніц…
Війна іде, казиться,
Керує світом хитрий Фріц,
Америці не спиться…
– Ой, Ганю, такі-м не кажіть,
Та мавпа була мудра,
(Як каже старший мій онук), –
Вся злізлася лахудра.
І чорна мавпа, і руда
Приперла в Україну,
Та тут для них їди нема,
Немає інсуліну.
Та не гризіться, Ганю, так…
Нас мавпа та лишає,
Бо каже: джунглів в нас нема
І тут тепла немає…
– Ісусе, збав! Як в рік оцей
Наскоче півнів повно?
– Та… каже зять, що в Раді їх
Давним-давно преповно…
– То… може, Дарцю, той когут
Не чисто дурнуватий
І щось вже зробит з тим АТО,
Всіма людьми проклятим?
Казав мій, Ганю, менший внук:
Сепарам тим – без спасу,-
Тікати будуть, як щурі
На землі Гондурасу…
Яки-си нігди не були,
Де звірі… в зоопарку,
Поїдьте-си візьміть туди,
В Європу маєм шпарку…
– Ой, Боже, Дарцю, що ж в цей рік
Когут нам вкукуріче,
Як- си зістанем без яйця,-
Направду, чоловіче.
– Та, Ганю, кажете таке:
Козлів, Биків прожили…
Яєц нема, то сало є,
А чоколяди – сила!
У вас же, Ганю, на кутю
Горіхи позичала,
Бо все скупила та мара,
На фабрики забрала!
Гриниха Зося, знаєш… та ,
Що в Раді прибирає,
Каже, що війт на Марсі вже
Чоколядарні має.
– То кажете, що в рік оцей
В нас голоду не буде?
– Не буде голоду вже в нас…
І Ради в нас не буде !
ЗАБЕРИ У ЛІТО
Мене вже без тебе, фактично, нема,
Студ – у душі, а на серці – зима,
Танго танцює вітер без пари,
Рве недозривані струни в гітари…
Мене ж – бо без тебе, фактично, нема,
Плеще в долоні тиша німа…
Танцем сніжить… либонь, снігу не зимно,
Сміх а чи сльози в завіях… надривно…
Так хочу з тобою і лишень з тобою
Пройтись білопінною знову весною,
В серці жіночому віку немає…
Так і без віку в любов поринає…
Мене ж- бо, фактично, без тебе нема
І холод за плечі мої обійма…
Ну… як не в весну, то… бодай, хоч у літо,
Де щастя було аж по вінця розлито…
НЕСПЛАКАНА ПЕЧАЛЬ
Несплакана печаль тулилась до цілунку,
А понад очі – орґанзи вуаль, –
Просила пошепки у смутку порятунку, –
І так було убоги тої жаль…
Колись спадуть байдужості лаштунки,
Сльоза проб’ється і спаде вуаль, –
Незвідані у долях візерунки
На «Добрий день!» чи тихе «Прощавай…»
Хай скотиться сльоза в дощів зажуру
І сплачеться печаль в широкі рамена,
Не нарікай на неї – вбиту і понуру…
Під різним йменням, – суть її – одна
Хай виплаче печаль в широкі плечі
Свою сльозу, прозору, як кришталь,
Від каяття душа не має втечі,
Коли до неї стукається жаль.
ЗАБУТІ МРІЇ
Давно забуті імена…
І звуки, роджені талантом
Летять у світ до слухача
Рукою, серцем емігранта…
Слово і музика – пісня. А пісня – душа народу, оте невичерпне джерело, з якого тисячоліттями питимуть чисту воду нащадки. Це те, що возвеличує всяку націю як націю мудрого і багатого народу.
Іноді запитую себе: як часто, ми – українці, вдаємось до класики – чи в музиці, чи в літературі, чи в мистецтві?.. У щоденних турботах, обов’язках встигаємо впоратись з найнеобхіднішим (так гадаємо), і забуваємо про світ духовний, світ, який людину робить якраз людиною.
«Los sueños olbidados» (Забуті мрії) – саме під такою назвою торік , 20 листопада відбувся в Мадриді концерт, що є частиною масштабного музичного проекту, започаткованого в Мадриді Ігорем Прокоп’юком і підтриманого музичним камерним фестивалем «Карпати Арт» (Україна)…
З Ігорем уперше зустрілася в посольстві на обговоренні святкування з нагоди 25-річчя Незалежності України. І вдруге – вже на самому святі, де він постав у ролі його ведучого. Молодий, імпозантний мужчина з чудовою дикцією, блискуче впорався з цією роллю. Співуча та чиста вимова вказувала на те, що хлопець із західних регіонів України…
Приємно здивувалася, коли Ігор запросив відвідати свій концерт української класичної музики. Невеличка зала помістила лишень 60 осіб. Пізніше Ігор зауважить, що це було однією з незручностей, адже багатьом знайомим і колегам довелося відмовити через відсутність місць.
Аудиторія зібралась різна – іспанці, українці, росіяни. Одне об’єднувало всіх – любов до музики. І вона не розчарувала. Вже після перших акордів, які видав розкішний рояль, стало очевидно: за інструментом – талант. Людина, що живе і дихає музикою, людина, що зіткана зі звуків свого фортепіано. Звучала музика композиторів ХХ століття: Нестора Нижанківського, Віктора Косенка, Василя Барвінського, Левка Ревуцького, Бориса Лятошинського. Музика, яка дзвеніла, немов весна, плакала, неначе осінь, страждала та раділа своїм життям. Іспанська публіка виявилась вдячним слухачем. Збуджені, емоційні – вони не переставали аплодувати і вигукувати: «Браво!»
Несподіваним подарунком стали виступи двох молодих красунь – Олени Строї (сопрано) і Єви Радчевської (скрипка). Пісні та романси, виконані Оленою, викликали шквал оплесків… Переливи молодого дівочого голосу не залишали аудиторію байдужою ні на мить. А вже про майстерність виконання – судити справжнім маестро музики. Кожен по-своєму вертав до своїх витоків: забутих, відкинутих, маловідомих…
Наймолодша учасниця 16-річна Єва Радчевська – переможниця багатьох європейських конкурсів, отримала нещодавно нагороду з рук самої королеви Софії. Саме її чарівного смичка бракувало, щоб зала зірвалася оваціями. Яка сила і краса поєднані в музиці! Аплодисменти і безконечні вітання, слова подяки линули від усіх гостей. Чарівний світ класики постав у всій своїй красі перед іспанським слухачем і зерно її, я впевнена, дасть добрий урожай.
Не можна не висловити подяки ведучому програми – музиканту-професіоналу Азісу Маркезу, який умілим перекладом, жартівливими супроводами зробив її справжнім святом.
На фуршеті, запропонованому гостям після концерту, емоції не вгавали. Ігореві доводилось приділяти мінімум уваги кожному, хто хотів поділитись почутим, побаченим. А такими виявились усі запрошені.
Щасти тобі, Ігоре! Краса, яку ти твориш і несеш у широкий світ, гуртуючи навколо себе таланти, як і ти сам, врятує світ, бо така її місія. А ще… Україна посяде своє достойне місце у світі, якщо такі сини і доньки нестимуть з гордістю та достойністю її культуру, традиції поміж інші народи.
Ведуча рубрики Квітка ЛЮБЧЕНКО.