З нашого досьє.
Надія Леськів (дівоче прізвище – Кузьмій) народилася 5 лютого 1956 року в місті Броди
Львівської області. Була найстаршою серед трьох доньок Іванни та Михайла. Змалечку чула українські колискові пісні, які їй наспівували мама та бабуся Мариня. Не шкдували батьки грошей на книжки, тому з дитинства знала напам’ять вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Оскільки в родині розмовляли і польською мовою, то співала по-польськи пісні, яких навчив її дідусь Іван.
У 1963 році пішла в перший клас Бродівської (тоді ще восьмирічної) школи №4, успішно закінчивши її в 1971 році. 1973 року закінчила дев’ятий і десятий класи Бродівської середньої школи №1.
Перші несміливі віршовані спроби з’явилися ще в початкових класах. У 1964 році її вірш видрукувала газета «Зірка». Пізніше друкувалася ще й в інших періодичних виданнях. Навчалася в Дрогобицькому педагогічному інституті, отримавши фах вчителя фізики та математики. Працювала в школах Бродівщини. Увесь час не полишала творити вірші.
Про свої подальші життєві перипетії та пріоритети Надія Михайлівна говорить так: «Життя поносило мене по світах, бо вийшла заміж за військового. Але рідна мова, рідний край був і залишається для мене понад усе. Люблю свій край, свої рідні Броди, своїх дітей і внуків. Хочу, щоб вони жили в мирі та спокої на своїй рідній землі».
У даний час крім суто заробітчанської праці навчає математики дітей у культурно-освітньому центрі «Дивосвіт», що в Алькорконі. Бере участь у численних заходах. Читає своє вірші, в тому числі на зустрічах з пораненими воїнами, які брали участь у зоні воєнних дій на сході України. А сама вчителька та поетеса на своїй власній долі відчула «крижані обійми» кількох воєнних боєнь. Так, два її прадіди брали участь у Першій світовій війні в лавах українських січових стрільців. А один з них, Кароль Андрієвський, загинув у боях за гору Маківку в травні 1915 року. В рядах «усусусів» воював також і її дідусь Іван Кузьмій. Інший дідо, Іван Андрієвський, виніс на своїх плечах усі тяготи Другої світової війни. А ось чоловік Надії Євген Леськів став учасником бойових дій в Афганістані в складі вертолітного полку під час радянської окупації цієї країни. Тому особливо уважно вслухаються і воїни, і учні в зворушливі слова педагога, які виринають з глибин її чуйного материнського серця.
ТРИ МАТЕРІ, ТРИ ЛЮБОВІ
Три матері, три любові
З нами поруч ідуть завжди.
Яка б не була наша доля,
Вони не кинуть нас у біді.
То перша мати нас породила,
У світі цьому життя дала.
На добру долю благословила,
Любімо матір поки жива.
А друга мати – мати Марія
Своїм покром нас повила.
То наша радість, наша надія,
До неї завжди любов свята.
А третя мати – то Батьківщина,
Що нас зростила в своїм гнізді.
Любов до неї не має міри,
Ми – її діти на цій землі.
Учімся, люди, їх поважати,
Любити завжди, де б не були.
Бо є на світі одна лиш мати –
У цій ось трійці вона завжди.
МОЯ ПІСНЯ
Біжать роки і ми старієм,
Біжать роки, спливає час.
Вже наші скроні посивіли,
І діти йдуть, ідуть від нас (2 р.).
Вже внуки наші підростають,
Такі, як були ми тоді.
У душу старість не пускаєм,
В душі ми завжди молоді (2 р.).
І не забути нам ті ночі,
І не забути нам ті дні.
Коли ми так кохали також,
Коли ми були молоді (2 р.).
СПОГАДИ
Волошками вкрились жита,
І сонце за обрій сідає.
До хати біжить дітвора,
Вечеряти мати скликає.
Як хочеться знову пройти
Дорогою тою й вернутись,
У хату матусі зайти,
До батька ласкаво всміхнутись.
Та вже пролетіли літа,
Волошки відцвіли у полі.
Стернею покрились жита
Моєї жіночої долі.
МАМИНА СОРОЧКА
Вишивала мати білую сорочку,
Одну для синочка, а другу для дочки.
Вишивала мати, рівно хрестик клала,
Синові та дочці долю простеляла.
Дубові листочки, кетяги калини:
– Памятай, мій сину, що ти з України.
Як будеш, синочку, її одягати,
Згадаєш, що мила тобі твоя мати.
Дочці синьоокій – голубі волошки,
Розцвіли яскраво на білій сорочці.
Щоб біди не знали і були багаті,
Щоб були щасливі мої голуб’ята.
Нехай береже вас і в будні, і в свята,
Білая сорочка, що вишила мати.
***
П’ятнадцять років промайнуло,
Як я в Іспанії живу.
І не вернути те, що було,
Бо там поставлено межу.
По-батьківськи мене зустріла
Країна сонця і тепла,
Дала роботу, обігріла,
Та все – не те, та все ж чужа.
В суботу я спішу до школи,
Де мову рідну діти вчать.
Бо вдома їх батькам ніколи
На рідній мові розмовлять.
Хто вже «іспанцями» зробився,
А в кого часу обмаль є.
– Віддам до школи, нехай вчиться
Й з питаннями не пристає.
А в школі «Дивосвіт» навчать їх
Любити мову і батьків,
Любити неньку Україну,
Не забувати і рід свій.
***
Літній дощ. Серед пекучого літа
Дощ у повітрі завис.
Пахне земелька помита,
Сяє оновлений ліс.
З віття струмочки стікають
Та й на зелену траву.
Десь там громи виграють
Пісню свою громову.
І покотились розкати
У даль за зелений гай.
Пахнуть жита біля хати,
Сяє оновлений край.
Ведуча СВІТЛИЦІ Квітка ЛЮБЧЕНКО.