З якої інформації розпочнемо, шановні? З доброї чи не дуже? Спершу все ж, давайте, про світле.
Напрочуд цікавим і змістовним виявився концерт на честь Кобзаря, підготовлений учнями та вчителями української суботньої школи «Доброї вісті» при парохії Благовіщення, що на Аргуелєсі в іспанській столиці. Хоч і відбувся він через тиждень після традиційних днів святкувань, а саме 17 березня, проте, безсумнівно, залишив пречудові враження. Не могли не полонити присутніх у залі натхненні та майстерні виступи представників молодшого покоління: Настусі Коваль, Олі Слізак, Надійки Мельник, Назара Гальчинського, Христини Перегінської, Уляни Куриляк, Інни Шарабуряк, Михайла Роздольського, Юрія Барана, а також старших: Нелі Гальчинської, Івана Голяка, учасників парохіяльного хору під керівництвом Галини Лях та інших.
Очевидно, є всі підстави вважати, що сподобалася концертна програма і гостеві нашої парохії – депутатові Верховної Ради від Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Ігореві Мірошниченку, який з великим зацікавленням спостерігав за виступами артистів. Більше того, він не лише був глядачем, а й співав разом з усіма відомі кожному «Думи мої», «Така її доля», «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий…» та інші.
А ось після концерту вже народний обранець опинився на середині сцени, ставши об’єктом прискіпливої уваги зі сторони аудиторії. Щеб пак, адже теми, які він заторкнув у своєму виступі, є животрепетними не лише в Україні, але й серед нашої чисельної заробітчанської братії за кордоном.
Коротка довідка.
Ігор Мірошниченко – український спортивний журналіст і політик, телеведучий, член ВО «Свобода». З 1993 року працював на каналі СТБ в програмі «Вікна з Миколою Канішевським». Ініціював створення на СТБ спортивної редакції. Пізніше працював на каналах ICTV, «Інтерньюз», УТ-1. У 2004-2008 роках був прес-секретарем збірної України з футболу. В 2006 році нагороджений премією «Телетріумф». Заслужений журналіст України (2006 рік).
Обраний народним депутатом на парламентських виборах 2012 року (4-ий номер списку ВО «Свобода»).
Акцентувавши увагу на поточному моменті в українському політикумі та суспільстві загалом, зокрема на всеохоплюючому поглинанні майже усіх сфер життєдіяльності сім’єю президента Януковича (пан Ігор резонно називає її мафією), наш гість окреслив найближчі плани опозиції в парламенті та поза його межами, відповів на деякі насущні питання.
Розмірений ритм виступу Ігоря Мірошниченка дещо порушили два запитання, які пролунали із залу наприкінці зустрічі. Одне з них поставив перед гостем автор цього допису. Нагадаю його суть.
Торік 27 листопада пан Ігор назвав не надто відому актрису єврейського походження Мілу Куніс «жидівкою», чим спричинив резонансну дискусію в українському медіапросторі. Усе б нічого, але центр Сімона Візенталя (впливова єврейська структура) за це висловлювання помістив Мірошниченка на п’яте місце в топ-десятці антисемітів та кривдників євреїв усього світу. Незважаючи на те, що в українській мові це слово завжди було нейтральним, тобто нічого образливого у відношенні до євреїв не несло (на це зокрема вказує такий авторитет в українському мовознавстві, як доктор філологічних наук, професор Київського національного університету Олександр Пономарів), євреї часто-густо сприймають його як велику образу. Власне, моє перше підпитаннячко налаштовувало до наступного: чи не варто будь-кому з наших політиків зважати на такі деталі й не кидати чогось подібного з височезних трибун, аби не настроювати проти себе світову громадськість?..
Друга складова цього ж питання зводилася до такого. Вже цьогоріч 15 лютого прихильники «Свободи» на чолі з І. Мірошниченком знесли в місті Охтирці Сумської області пам’ятник Леніну. Знову ж таки: позитивна загалом акція, яка 6-7 березня спровокувала низку пошкоджень та руйнувань пам’ятників та меморіальних таблиць героям національно-визвольних змагань Степанові Бандері та Романові Шухевичу.
Невідомі зруйнували та облили фарбою пам’ятники провідникам ОУН та УПА в селах Тюдів та Грабівці Івано-Франківської області, завдали пошкоджень пам’ятнику та барельєфу Бандері у селі Воля-Задеревацька Львівської області, а також розбили меморіальні таблиці Бандері та Шухевичу в Здолбуневі Рівненської області та в селі Білогорща під Львовом.
Виходячи з цього, я поцікавився в пана Ігоря чи не варто більш зважено підходити до вирішення проблематичних питань. Відповідь, на превеликий жаль, дещо розчарувала мене, оскільки той, хто відповідав, звернув увагу не на пошук шляхів до розумної зваженості у підходах, а підвищеним тоном заявив, що про толерантність до Леніна та інших монстрів совіцької системи, а заразом і до ворогів України, якими можна сміливо вважати «регіоналів» чи «комуняків», – не може бути й мови. Так то воно так, але дещо в інше русло було повернуто моє запитання.
Продовження ця дискусія отримала вже після того, коли зустріч з народним обранцем завершилася. Власне, тоді й почув від представників ВО «Свобода» в Іспанії на свою адресу, м’яко кажучи, звинувачення у провокаційності мого запитання. Пролунало і те, що вже майже вивітрилося з пам’яті. Наприклад, «закиди» у цитуванні мною неприхованого українофоба Олеся Бузини. Зрештою, як і натяк на моє не зовсім чисте українське коріння, оскільки бабуся по батьковій лінії була полькою.
Говорю про це відверто, не «завиваючи нічого в папірці». Адже не мав жодного наміру не те, що здійснювати якусь провокацію, але ставити під найменший сумнів діяльність як самого Ігоря Мірошниченка, так і «Свободи» в цілому. Вважаю, що альтернативи цій силі в Україні на даному відрізку часу немає. І вона вже чимало зробила для того, аби припинити сповзання нашого суспільства в жахливу трясовину.
Не маючи наміру оправдовуватися, все ж дозволю собі пару слів мовити. Про польське коріння не казатиму нічого. Нехай це залишиться на совісті тих, хто так глибоко «копає» (себто намагається порпатися у «спідній білизні»). Не торкатимусь і питання про те, в якому вузі навчався (якщо хтось сумнівається, що взагалі маю вищу освіту, то скеровую його до інтерв’ю з Шевченківським лауреатом поетом Ігорем Калинцем, яке розміщене на цьому ж сайті). Як і не розповідатиму про те, що зробив для України за 20 останніх років (мабуть, пан Ігор Мірошниченко може аргументовано довести, що я палець об палець не вдарив у цьому відношенні). Натомість скажу про О. Бузину, адже він має пряме відношення до Тараса Шевченка, якого ми вшановуємо у ці березневі дні.
У 2002 році, як і рік перед цим, мені пощастило бути серед організаторів Шевченківських днів у Мадриді. Власне, у сценарій тодішнього урочистого вечора я вплів одне з доволі паскудних висловлювань Бузини щодо постаті нашого Пророка (відомо, що цей письменник, журналіст і телеведучий є автором книги «Вурдалак Тарас Шевченко», яку численна критика сприйняла як пасквіль, що в різний спосіб намагається вибудувати негативний образ Великого Кобзаря). Цей вислів, до речі, було взято з львівського часопису «Експрес». Як, зрештою, і два інших, що належали перу українського і американського літературознавця, професора кафедри української літератури Українського наукового інституту Гарвардського університету, засновника і головного редактора часопису «Критика» (Київ), голови Наукового товариства Шевченка у США Григорія Грабовича та українського церковного та громадського діяча, науковця, письменника, архієпископа Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (УАПЦо) владики Ігоря Ісіченка. Словом, весь хід вечора було побудовано на тому, щоби довести безпідставність тверджень, якщо бажаєте навіть брехливість, О. Бузини у відношенні до Пророка. І це, як засвідчили, численні відгуки глядачів, нам вдалося зробити.
Але так виходить, що за розумінням прихильників ВО «Свобода» на іспанських теренах взагалі, не приведи, Господи, згадати ім’я та прізвище опального писаки. Але чи в такому випадку зникає проблема, якщо її замовчувати? Сумніваюся. Більше того: від таких поглядів повіває часами, що поступово відходять у небуття. Маю на увазі совіцьку епоху, коли за одне необережно мовлене слово можна було «загриміти під фанфари» в місця неблизькі. З цього приводу хотів би навести позицію політичного в’язня Д. Шумука, який стверджує: «Урятувати людство від небезпеки тиранії, як правої, так і лівої, може тільки демократія, тільки необмежене право, гарантоване законом для всіх громадян – висловлювати, розповсюджувати і обстоювати свої думки…» Прислухаймося, що кажуть авторитетні люди.
Хоча, за великим рахунком, усі ці мої балачки не мають сенсу через одну причину. Значно легше теревенити про українські проблеми, щось комусь радити чи критикувати, гріючись на сонечку в країні Дон Кіхота. Ми ж бо, фактично, тут, як у Бога за пазухою. Що ж залишається? Тихесенько сопіти в дві дірки, допомагаючи рідним в Україні й просити Всевишнього, щоби послав їй кращу долю. І, ясна річ, надіятися на повернення додому.
Насамкінець хотілося б повернутися до того, з чого розпочинався цей матеріал. До батька-Тараса. Тому доречно навести фрагмент із статті Оксани Соколик під заголовком «Такий незвіданий Тарас Шевченко», опублікованої 2005 року в газеті «Поступ»: «…Шевченко – символ? Так! Бо стражденним і невільним своїм життям уособлює такий самий стражденний шлях України до Волі. Він так само багатий і потужний, як наша земля, як наш народ. І не біймося звинувачень у сакралізації поета. Бо хіба маємо звітувати перед кимсь у своїй любові до матері? Чи маємо почуватися винними за свою любов до Бога? То чому ж маємо озиратися на ницих безбатченків і безбожників, коли віддаємо шану своєму Тарасові? Так, наш народ ставить Шевченка на значно вищий щабель, аніж просто поета. (Як доказ того, що Т. Шевченко для українців є уособленням святості, можна навести маленький, але промовистий приклад. В Україні нема анекдотів про Тараса Шевченка! Є вони про Леніна, Сталіна, Кучму і Януковича, а про Шевченка – нема! Українці мають своєрідне табу на анекдоти про Бога, Матір і Шевченка. Ми не висміюємо в анекдотах того, що для нас є дуже інтимним і священним…)
Шевченко – зброя? Так! Бо його життя, його слова щоразу брали на озброєння найрізноманітніші політичні та інтелектуальні сили у боротьбі за свої інтереси. Радянське агресивне літературознавство так переінакшило, переробило Шевченкове слово, що воно перетворилося на зброю проти власного народу. Для слабких на голову співгромадян таке зомбування стало фатальним і породило паталогічних шевченконенависників типу Олеся Бузини…
Шевченко – рідний? Так! Бо він – у кожній хаті, поряд з іконами чи портретами рідних. Ви не почуєте фразу «наш Уільям» (про Шекспіра) в Англії чи «наш Олександр» (про Пушкіна) в Росії. І не тому, що їх там мало люблять. Просто наш Тарас – це наша рідня. Його за свого мають і на Сході, і на Заході, і на Півночі, і на Півдні України. Ми приймаємо і любимо його таким, як він є – геніального і трагічного, святого й розпусного, сильнодухого і слабосилого. Так безкорисливо й щиро люблять тільки рідних. Бо він – наш Тарас.
Шевченко – взірець? Так! Бо уважне прочитання й розуміння його творів потребує неабияких знань. Т. Г. Шевченко був талановитим і майстерним художником, якого визнають у світі. Він – високоосвічений інтелектуал, який не тільки чудово знав історію, літературу та мистецтво, а й добре орієнтувався у світовій політиці, найновіших досягненнях сучасної йому науки, техніки і навіть моди. Якщо додати, що Т. Г. Шевченко був академіком (що чомусь замовчувалося у радянські часи, натомість наголошувалося на його кріпацькому походженні), то сміливо можна ставити Т. Шевченка у приклад: учися, дитинко, – будеш мудрим, як Шевченко!»
Любомир КАЛИНЕЦЬ.