Євген Рибчинський: Вбий у собі раба!

Тільки раби можуть називати свої вулиці, площі і проспекти іменами завойовників! Тільки раби і нащадки рабів можуть ностальгувати по московським мостам, площам і проспектам, по виродкам ‘страни совєтов’ Петровському, Щорсу, Постишеву і Косіору, по вулицям, названим на сумнівну честь більшовицької жовтневої революції.
Тільки раби і діти рабів не здатні сприймати свободи і незалежності свого народу. Тільки принижені, знеславлені і переможені раби дратуються, почувши імена тих, хто не здався і не відрікся від своєї великої Батьківщини і слави свого великого народу. Славен той, хто за часи радянщини добровільно не надів на себе кайданів і не став прислужувати кривавій комуністичній хунті. Славен той, хто знає і шанує імена справжніх українських патріотів!
Хай будуть скрізь вулиці Олени Теліги, площі Романа Шухевича, сквери Євгена Коновальця, проспекти Степана Бандери, провулки Василя Вишиваного!
Хай наші діти знають справжню історію свого народу, а не те історичне лайно, що століттями лилося на нас з ганебної країни-агресора.
Хай знає кожен українець, що родоначальник російської літературної мови, Олександр Сергійович Пушкін ще не народився, коли великий український поет Іван Петрович Котляревський вже написав українською свою незабутню ‘Енеїду’.
Хай усі, хто ведеться на ватну агітацію і пропаганду московії і має ‘вірних’ друзів у росії-орді, пам’ятає, що справжня Русь була Київською, великі князі – київськими, валютою була гривня, а хрещення відбулося не у болотах країни Мокша, а у Дніпрі біля Київських Видубичів.
І нехай ті, хто питають, що спільного у Степана Андрійовича Бандери зі стародавньою українською столицею, знають, що батька героя, Андрія Михайловича Бандеру, священика Української Греко-Католицької церкви, радянська влада розстріляла не десь у карпатських лісах, а саме на Києвщині, на гірко звісній Биківні.
Вбийте в собі рабів і ви відразу приймете, як належне, проспекти і площі, названі на честь справжніх українських лицарів-героїв. Я пишаюся тим, що дожив до часу, коли московські проспекти перейменовують на Бандерівські.
Адже вірно це, гідно і справедливо!

В.Баранов «До українців»

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не лиш у крамничних вітринах,
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од недуг нам видався час забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в «мовчалах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили судилось забрати нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Я вже й сам ладен мовить: «Воно тобі треба!.. Стерпи!»
Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

Та хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил,
Можна жити й хохлом і не згіркне від того хлібина,
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…

Наприкінці XX ст. як благословення Боже постала вимріяна Шевченком незалежна Україна. Сьогодні, коли ми живемо в самостійній державі, маємо здійснювати заповіт Кобзаря, який є актуальним і нині, на початку третього тисячоліття: єднатися в одну велику сім’ю, ім’я якій – українська нація.

На жаль, схоже, що по десяти роках нашої незалежності ми забули про патріотизм, який спонукає громадянина чесно й самовіддано працювати задля держави, а отже, на власне і своїх співвітчизників благо, не викорінили з дум і умів своїх раба і наймита, не пробудили в собі найвище поціновану світом людську рису – свободу. На жаль, в Україні народ ще не зрозумів, що Українська держава – це він сам, це всі громадяни, яким сьогодні потрібно визначитися, активно включитись у державотворчий процес і працювати для утвердження державності й порядку на своїй землі.

Дивує те, що значна частина населення України, зокрема Півдня і Сходу, не знає або не хоче знати гіркої правди про злочини, які чинила комуно-московська влада: голодомори, масові арешти, розстріли, депортації, винищення найкращих синів і дочок України – інтелігенції, священиків, працьовитих хліборобів, усіх патріотів, хто б вони не були, про русифікацію нашого народу, прищеплення йому таких ганебних звичок, як хабарництво, злодійство, пияцтво, брехливість, аморальність.

Що ж із нами сталося? Як відомо, менталітет нації формується протягом 300-350 років. Який менталітет сформовано в українців попередніми століттями — неважко уявити. Наш народ не любить критики навіть тоді, коли вона справедлива. Багатьом українцям і досі здається, що комунізм дав би їм щастя і добробут.

Як же вийти з такого становища? Передовсім треба покінчити з хуторянством – «моя хата скраю, я нічого не знаю». Народний артист України В.Зінкевич у пісні «Шлях до Тараса» наголошує: «Реве та стогне Дніпр широкий, щоб розбудити всіх, хто спить». Це заклик до пробудження українців. Тож повторимо й ми за співаком: «Вставай, українче, вставай!»

Чому ж рабство таке живуче? Чому людям частіше хочеться повернутися назад, аніж через терни йти до кращого майбуття? Мабуть, тому, що майбутнє, яким би світлим воно не уявлялося, — завжди невідоме. У своєму «Листі до сина» український патріот, багаторічний політичний в’язень Василь Стус писав:

Якось я натрапив на Франка, його поему «Мойсей». Це прекрасна поема. Як і вся історія з Мойсеєм — прекрасна. Довго-довго народ Мойсея жив у єгипетській неволі. А він, син заможного, здається, батька, купався в молоці при дворі фараона. А перед ним ходили в рабстві його брати по крові — раби-євреї. Життя розпанькало Мойсея, але не вбило совісті й честі. І коли йому виповнилося 40 років — він підняв свій народ, щоб визволити його з неволі. І збагнув своє гидке минуле, коли його вчили гнути своїх братів: а він вірив, що все так і є, як вчать:

Не на теє ти вчився
у єгипетській школі,
щоб навчився кайдани
кувать нашій честі та волі.

І Мойсей виводить свій народ із неволі — через пустелю, через голод, муку, безводдя й безхліб’я. Багато хто став ремствувати: в Єгипті у них були глечики з м’ясом, а тут, на волі, — пропадай із голоду. Мойсей знав, що це покидьки, мотлох його народу. Бо свиня, яку годують на сало і м’ясо, теж має що їсти. А людина не свиня. Воля — найвище у світі, чого потребує людина. І Мойсей жорстоко карав тих, що тужили за рабськими глечиками. Довго він водив свій народ, аж ось з’явилася попереду та земля, куди Мойсей провадив свій люд. Уже — рукою досягти можна, але сили не стало у Мойсея — він помирає на порозі нової землі, обіцяної чи то Богом, чи то волею народу.

Єврейський народ, пройшовши через усі випробування, послані йому Богом, через тисячоліття проніс ідею незалежності, створив свою суверенну державу, відродив мову, збережену лише однією сім’єю.

Доки ми самі не випечемо залізом із себе рабів, доки не усвідомимо, що ми — громадяни конституційної держави, де закони діють не лише на користь людей, котрі їх видають, ми будемо чередою, а не народом, а кожна окрема особа, як і в колишні часи, нічого не вартим «гвинтиком», який легко затоптати в землю.