МИХАЙЛО ДЕМЦЮ: ІСПАНЦІ ВИРІШИЛИ, ЩО ГУЦУЛИ – З ЇХНЬОЇ КРАЇНИ
Народний художник України Михайло Демцю святкує 60-лiття
Його називають одним iз найяскравiших львiвських художникiв. Причому в буквальному розумiннi цього слова. Картини Михайла Демцю просто випромiнюють колiр. Особливо – червоний.
А в цi днi народний художник України вiдзначає ювiлей. Колоритному львiв'яниновi виповнюється 60 рокiв…
– Михайле Iвановичу, 60 – це "вже" чи "ще"?
– У спортi то "вже", а в мистецтвi – думаю, "ще". (Усмiхається). Принаймнi, якщо брати за приклад такi фiгури, як Пiкассо чи Далi. Тож, сподiваюсь, щонайменше десять рокiв я ще плiдно працюватиму.
– А взимку проводите у майстернi бiльше часу, нiж улiтку?
– Узимку я справдi працюю бiльше. Коли на вулицi холодно, то й не дуже хочеться виходити надвiр. Натомiсть улiтку, коли сонячно й тепло, виникає бажання не сидiти вдома, а кудись поїхати. Ось я i їжджу, збираю матерiали, фотографую, малюю маленькi етюди, а потiм у майстернi їх збiльшую.
Свого часу я багато їздив до Францiї, а тепер бiльше – до Iспанiї. Однак не для того, щоб ходити по тамтешнiх музеях чи блукати вуличками мiст. Навпаки – вирушаю туди, де менше цивiлiзацiї та людей. На березi океану чи моря, де особливе повiтря i багато простору, можна сидiти годинами… Ось так "надихнешся" влiтку, а потiм узимку тим натхненням живеш i працюєш.
– Той насичений червоний колiр, який домiнує у багатьох ваших картинах, це у вас, бува, не вiдгомiн iспанських вражень?
– Та нi. Червоний колiр насправдi – з Карпат. I я його активно використовував ще задовго до зацiкавлення Iспанiєю. До речi, коли одного разу я показав вiдомим тамтешнiм художникам, якi зустрiчалися та виставлялися ще з Пiкассо, своїх червоних гуцулiв, вони запитали: "Це ти Iспанiю малював?" (Усмiхається). Тобто iспанцi сприйняли тi роботи, як щось своє… Для мене червоний колiр – це насамперед енергiя!
– У вас нiколи не виникало бажання емiгрувати на Захiд?
– У дев'яностих роках, коли я часто їздив до Францiї, залишитися там було просто. I багато хто з "наших" так i зробив. Тепер я iнодi зустрiчаю їх у Парижi, Реймсi чи Франкфуртi та переконуюсь: добре все-таки, що я не вчинив так само. Адже цi художники були вiдомими у Львовi i навiть в Українi, а сьогоднi вони… На Заходi їх нiхто не знає. Абсолютно. А якщо тобою нiхто не цiкавиться, то i творити неохота. Тож я вважаю, що їздити по свiту треба (iнодi я по пiвроку мандрую за кордоном), але потiм повертатись i шукати себе тут, удома.
– До Києва також не хотiли перебратись?
– У Києвi я часто роблю виставки – i в галереях, i в музеях. Проте жити в столицi бiльше як два-три днi чомусь не можу. Знаєте, Київ – дуже радянське мiсто. Та сталiнська архiтектура робить його схожим на iншi мiста СНД. Наприклад, Мiнськ… А сидячи в кафе у центрi Львова, можна уявити, що ти сидиш в якомусь мiстi Європи. (Усмiхається).
– Художники люблять оперувати цифрами з аукцiонiв та рекордами, поставленими на них. Якi вашi особистi цiновi рекорди?
– 20 тисяч доларiв. I це цiлком реальна цифра. А то, знаєте, як буває: деякi художники пiдмовляють друзiв, щоб тi за шаленi грошi купили їхнi роботи на аукцiонi. Насправдi все це органiзовується для пiару i грошi потiм вiддають. (За винятком тих процентiв, якi бере аукцiон). Я ж таким речами не займаюсь!
Богдан БОНДАРЕНКО.
ЕКСПРЕС. ЛЬВІВСЬКІ НОВИНИ, 16 січня
Ведуча рубрики Калина МИРСЬКА.