З Любою ми знайомі віддавна. Через її чоловіка Ярослава, з яким мені довелося працювати не на одній мадридській будові протягом кількох років. Враження ця жіночка справляє надзвичайно приємне. Люб’язна, привітна, завжди усміхнена. З її зовнішнього вигляду ніколи б не подумав, що на початках своєї заробітчанської «кар’єри» вона пройшла, як то зазвичай мовиться, сім кругів пекла. Направду, те, що довелося витерпіти їй, а також багатьом іншим нашим землякам, які потрапили в подібну ситуацію, найлютішому ворогові не побажаєш.
А щоб не забути про те, що було, Люба вирішила викласти на папері, аби потім колись згадати пережите-перегорьоване. Ті записи потрапили на мої очі, і я не втримався, аби запитати дозволу на їхню публікацію.
Спочатку авторка відмовила. Мовляв, навіщо ворушити ще незагоєні душевні рани. А потім несподівано погодилася, зазначивши, що через таку круговерть пройшла не вона одна. Та й, зрештою, комусь може бути наука на майбутнє. Прочитає ж хтось і, можливо, на ті ж самі «граблі» не наступить.
То ж послухайте і ви, шановні читачі, цей хвилюючий монолог…
– Зі Львова ми виїхали 6 травня. Окрім мене, ще дві жіночки, які також вирішили податися на заробітки. Наступного дня зранку ми приїхали до польського Кракова. З нами була ще одна особа, в обов’язки котрої входило відправити нас до Іспанії.
Не встигли зробити перші кроки, як вона скомандувала нам: «Дівчата, тікаймо скоро, бо за нами – рекет». Ми пришвидшили ходу і попрямували за нею. Невдовзі опинилися в приміщенні автостанції. Коли розгледілись, то побачили вражаючу картину. Навкруги було немало поляків, поміж яких маса бомжів. Ось у такій компанії нам і довелося коротати час від 11-ї ранку до 6-ї вечора, тобто до відправлення нашого автобуса.
Коли ми від’їжджали з дому, то нам сказали взяти тільки одну невеличку торбу, незначну кількість продуктів, щоб сяк-так прохарчуватися в дорозі. Фактично, ми їхали мало не з порожніми руками.
Запевнення давалися ж «залізні»: вас зустріне дуже поважна особа – полячка Люцина. Вона на перших порах і прилаштує вас: забезпечить житлом, годуватиме і знайде роботу. За пошук праці потрібно заплатити 500 доларів. І хоч нам втовкмачували, що все буде добре, душа не знаходила спокою, а сльозами ми обливалися до самого Мадрида. Не знали ж куди нас везуть, як буде з роботою. А ще ж і гроші на поїздку довелося позичати під відсотки.
Уже в автобусі ми згадували ту особу, що нас відправляла в світи. І зійшлися на думці, що їй, «приспівуючи», живеться на чужих грошах. А вона ж жінка і має сім’ю. Та Бог усе бачить!..
9 травня прибули в Мадрид. Вийшли з автобуса, озирнулися, взяли напівпорожні торби і відійшли під стінку чекати поважну особу Люцину. Час тягнувся неймовірно довго, адже не треба багато оповідати як то важко чекати зустрічаючих у чужій країні. Тут підійшли наші хлопці, які готові були надати допомогу в пошуку праці. Звичайно, також назвали кругленьку суму за свої послуги. Ми, немов загнані звірята, трималися одна за одну і сказали, що нікуди не підемо, бо нас мають зустріти. На душі коїлося щось страшне…
Тоді почали дзвонити по телефону, який нам дали зі собою. Казали, що це тієї Люцини. Але вона довго не піднімала слухавку. І все ж нам пощастило. На протилежному боці повідомили, що скоро приїдуть. Тільки ж те «скоро» знову розтягнулося. Тому наші сумні-пресумні розмови поміж собою не вщухали.
Нарешті підійшла полька, якій, очевидно, доручили нас зустріти. Кинувши погляд, я зрозуміла, що це пиячка, і подумала: ось це влипли, так влипли. Вона наказала швиденько іти за нею, не роззираючись довкола і не розмовляючи поміж собою. Наказала також дати гроші на білети для проїзду в метро та автобусі.
Привезла нас у Зарзакемаду, що в околицях іспанської столиці. Але про це я вже довідалася пізніше, коли більше-менше вивчила тутешні місця. Перед тим, як вийти з автобуса, знову отримали вказівку: до будинку йти окремо, а до квартири входити разом. Коли ж урешті-решт переступили поріг цього помешкання, то від побаченого підкосилися ноги.
Тут таки, в коридорі, на ліжку лежали чоловік і жінка. Картина була неприглядна. Ми обминули цю пару і ввійшли до кімнати, на яку нам вказали. Вона й повинна була стати нашим тимчасовим пристанищем. На підлозі валялися два матраци, а ось вікно було зачинене наглухо. Зупинилися посередині та й думаємо-гадаємо, що робити далі. Тим часом полька почала запевняти, що потрапили ми дуже добре і то за «великим знайомством». Сказала, щоб лягали спати, вчили іспанську мову й сиділи тихенько, мов мишки, – аби нас чути не було.
Вимучені довгою дорогою, ми посідали на матраци і задумалися. Аж тут полька знову повернулася, щоб запитати чи маємо по 500 доларів, аби за роботу заплатити. «Якщо не маєте, – додала вона, – то вашої ноги не буде тут жодного дня».
Потихеньку спускалися сутінки. Ми глянули в свої сумки, в яких залишилися лише недоїдки. Оскільки особливого вибору не було, то прийшлося задовольнятися ними. Через деякий час нарешті ми побачили… Люцину.
Вона прийшла пізно і відразу нагадала про 500 доларів. Таким було перше знайомство з нею. Руки та шия її були обвішані золотом, якого ми ще в житті не бачили. «Поважна особа», про яку ми чули ще у Львові, наголосила, що роботу отримаємо в порядку черги, бо не одні в неї перебуваємо. Крім цього мусимо зубрити мову, без якої – ані туди, ані сюди. Коли вона покинула нас, то ми як були одягненими, так і повкладалися спати на голих матрацах.
Прокинувшись наступного ранку і абияк поснідавши, почули як відчиняються
двері в інших кімнатах. Тоді нам сказали, що можна іти в туалет і митися, тільки щоб не користуватися душем. Коли польки пішли на роботу, залишивши для нагляду за нами лише одну, почали поступово знайомитися із ситуацією. В кількох кімнатах на двох-трьох матрацах розташувалося по п’ять-шість жінок. У них також не було постільної білизни, подушок, ковдр. Потім довідалися, що дівчата тут вже по два-три місяці: без роботи, без грошей, без найнеобхіднішого. На вулицю, як виявилося, випускають по дві особи, та й то лише на 15-20 хвилин. Отож, щоб вийти за межі цієї «тюрми» (а як інакше її назвати?), прийшлося вичекати в черзі. Коли ж все-таки вийшли, то натрапили на магазин «Діа», що знаходився поряд.
Атмосфера в цілому була гнітюча-прегнітюча. Щодня чулися плачі, стогони, згадки про рідну домівку. Ми навіть не могли нікуди зателефонувати, бо наші «господарі» боялися, щоб ми чогось зайвого не бовкнули. Спостерігаючи за всім цим, подумала: за яку кару доля закинула мене в цю чужу країну? На очі вкотре навернулися непрохані сльози.
А грошей залишалося обмаль. Спільними зусиллями якось ще нашкрябували на харчі. Ішли в магазин і думали, що можемо дозволити собі. Брали найдешевше. Зокрема рис, призначений для собак, оскільки його було більше в пакеті, аніж нормального. І коштував він дешевше. Курячі хребти, картопля, вермішель, сухарі, хліб, маргарин. Ось, напевно, і весь перелік продуктів, що входив у наш раціон. І хоч ми тішилися і такою покупкою, та серце все ж рвалося надвоє. І так ми виживали, мріючи про той час, коли підемо на роботу. А ще молилися до Всевишнього та Матінки Божої, прохаючи в них заступництва.
Минув місяць, а на мене скотилося нове випробування. Зненацька захворіла на запалення легенів. Дихати не могла, бо пронизував страшний біль. А допомоги не було звідки чекати. І ось тоді дівчата почали згадувати всі можливі методи, а заразом витрясати всі ліки, які прихопили ще з дому. Хтось навіть поділився уколами гентоміцину. Замість банок використали 200-грамові склянки. З цього критичного становища мені допоміг вийти також і Господь. Про те, щоб повертатися додому, не могло бути й мови, тому що важким тягарем давили гроші, позичені в борг. В подібній ситуації знаходилися й інші жіночки, хіба що хворобо їх оминула.
Було так, що сиділа на матраці й билася головою об стінку. Ніхто цьому не повірить, а даремно. Пишу все це і згадую особу, яка відправляла нас сюди. Чому вона не бажає приїхати до Люцини, яка не дала навіть склянки води без грошей? Чому не хоче знати, на що нас штовхнула через ті кляті гроші? Дехто з дівчат говорив про те, що готовий кинутися під поїзд, бо голова всього цього не витримувала.
Якщо надходила черга іти комусь на роботу, то кожна з нас відчувала непереборний страх. Мене Люцина відправила на роботу вночі з тією полькою, яка зустрічала нас на автовокзалі. Дівчата, проводжаючи мене, перелякалися, мотивуючи тим, що жодна сеньйора в такий пізній час на роботу не приймає. Але куди було подітися? Привезли ж мене до наркоманів, які мали двох діточок. Їх на той час не було вдома, лише старенька мати когось із них. Вона мені почала щось торочити безперестанку. Але хіба я могла щось збагнути? І так з цією іспанкою ми просиділи півночі. Хоча вона була досить інтелігентна і, мабуть, розумна жінка.
Наступного дня мене разом з діточками відправили до лікаря. І тут охопив мене страх. Слово «медіко» я ще якось второпала, а ось як бути далі? Говорити взагалі ще не вмію і навіть не знаю, де я перебуваю. Батько дітей вивів мене на вулицю і показав дім, у напрямку якого мала б податися. А на клаптику паперу написав, до якого кабінету маємо звернутися. І пішла я з тим хлопченям, яке дуже плакало…
Пропрацювала я там всього три дні та й не витримала. Вирішила втікати від тих наркоманів. Але ж дороги назад не запам’ятала, тому знову все робила в панічному страху. Була 11-та вечора, коли покинула цю ненависну квартиру. Вийшла на двір і плачу. А тоді почала, як могла, питати, де станція метро. З Божою і людською допомогою спочатку додибала до «Лeгаспі», а потім приїхала на «Опорто». Автобус на Зарзакемаду мені допомогли знайти поліцейські, які зглянулися на мій плачевний вигляд: бо ж з переляку трусилася і рюмсала.
Приїхала до вже знайомої квартири. Постукала в двері, а їх ніхто не відчиняє. Адже не мали права це робити, виконуючи розпорядження Люцини. Проте наші дівчата, передчуваючи, що це може бути хтось зі своїх, хто втік з роботи, підглянули в шпаринку і побачили мене. Невдовзі я вже розповідала їм про свої митарства. Цю ніч ми так і не зімкнули очей, прошепотівши до ранку. Найприкріше в даній ситуації виглядало на те, що треба було знову чекати в черзі на працю. Але я не була першою й останньою.
Наступного дня з’явилася ще одна жіночка, яка не витримала жахливих умов, з якими зіткнулася на робочому місці. І кімнати нашої квартири, відповідно, ще дужче наповнилися плачами та страхом за майбутнє.
Минуло кілька днів, і до нас прийшла нова наша заробітчанка. Вона розповіла, що звати її Женя, і що також спочатку мешкала в Люцини. Але ось уже деякий час перебуває в… гаражі на Гетафе. І там їх – 40 жінок і 9 мужчин. Власне, в гаражі вони всі разом і ночують. Харчуються лише бутербродами, запиваючи їх чаєм. Її місце зайняв хтось із новачків, тому її відпровадили сюди. Після цієї розповіді нам стало зрозуміло, чому ми мешкаємо «за великим знайомством». Адже спимо в якій-не якій квартирі: хоч і 18 жінок. Проте не 40 як у гаражі.
Злітали дні за днями, а нас усе годували обіцянками. За ті 500 доларів, що ми заплатили, мало кого влаштували нормально. Але якось поступово ми почали вириватися з цього проклятого «багна». Допомагали одна одній, тягнули як могли. Хтось «зачіпався» за нормальне місце праці й тоді перетягував інших. Багато робіт довелося змінити тоді. Не кожен витримав такий психологічний і фізичний тиск. Одна з наших товаришок змушена була навіть повернутися в Україну з невтішним діагнозом. Я ж завдячую Богу, що дав можливість усе це подолати.
Напевно, не кожна наша жінка вела такі записи. А я вирішила довірити їх паперові, щоб потім ніколи не забути. Можливо, колись і онучатам дам прочитати. Нехай знають!
… Минули ті нелегкі початкові часи для нашої заробітчанської братії. Чого тільки не довелося скуштувати?! Але, як на мене, кожен з нас ще більше цінуватиме життя, перейшовши через подібні випробування. Впевнений, тим, хто вже рухався нашими слідами, було набагато легше. Але я, безумовно, не схильний, у жодній мірі, бажати комусь чогось поганого. Нехай Бог милує!
Записав Любомир КАЛИНЕЦЬ.